«Художнє» київське підпілля часів «застою»

У 2018 році живопис нонконформізму планують експонувати в оновленій постійній колекції. Зараз – поповнюють фонди творами «сімдесятників», які працювали незалежно від офіційної Спілки художників.  Нещодавно представили біографічну монографію мистецтвознавиці Олени Голуб «Свято непокори та будні андеграунду».

Так, Фонд Тетяни та Бориса Гриньових передав до колекції музею роботу відомого київського художника Віктора Хоменка «НЛО над селом». Трохи раніше, до 40-річчя виставки київського «неофіційного» мистецтва «Рух» (1977), скарбниця музею поповнилася відразу 17 картинами «андеграунду» 1970-х.

Яким є «художнє» київське підпілля часів «застою», про яке всі ми чули, але сьогодні мало хто знає достеменно? Відповідь на запитання можна дізнатися від самих очевидців і учасників культурного андеграунду. А з недавніх пір - ще й з виданої видавничим домом «Антиквар» книжки Олени Голуб «Свято непокори та будні андеграунду. Життєпис двох не визнаних за життя художників. З коментарями».

Олена Голуб - одна з помітних особистостей київського андеграунду 1970-1980-х. Її «Свято непокори» - захоплююча, місцями сповідальна розповідь «з перших рук» про «оксамитове художнє підпілля» (але частіше дуже жорстке до своїх учасників) Києва 1960-1980-х. Ця книжка написана на стику жанрів: біографічного, наукового дослідження і белетристики. Відсторонюючись, але місцями дуже емоційно Олена Голуб згадує про те, якою була  наша  столиця чотири десятиліття тому, цитуючи спогади  Мар'яна Біленького: «Київ  був жахливою провінційною дірою, де заборонялося все»! Разом із певними побутовими реаліями авторка описує настрої, коло читання та інтересів інтелігенції, а також великого кола «творчих» знайомих. Як констатує дослідниця, у Києві люди спілкувалися «кружками» і групами…

Літератори і художники, їхні висловлювання, вчинки і навіть долі - ось та канва, на основі якої вибудовує свою розповідь Олена Голуб. Леонід Нефедьєв, Марина Доля, Віра Вайсберг, Григорій Хусід і його легендарна художня студія в ДК «Більшовик» тощо, імена, постаті і реалії «Свята непокори» були добре відомими у середовищі «радянської» інтелігенції. Та, на жаль, нині  не на слуху. Але для того й існує науково-дослідна література і мемуаристика, аби заповнювати такі лакуни.

До слова, 1960 – 1980 рр. - саме такі тимчасові рамки Олена Голуб відводить так званому «авангарду-2», нонконформістському мистецтву.

«Життєписом двох не визнаних за життя художників. З коментарями» монографія названа тому, що опис культурного «контексту» Києва 1970-1980-х, хоч якою б ця тема не була цікавою, все ж таки не є самоціллю для  О.Голуб. Це – лише тло для біографічної, на основі як документальних матеріалів, так власних спогадів, розповіді про життя і творчість двох недооцінених художників київського андеграунд: Миколи Трегуба (1943-1984 рр.) і Вудона Баклицького (1942-1992 рр.). Велика кількість репродукцій картин друзів-соратників, які принципово залишалися поза межами «офіційного» мистецтва, служить найкращим підтвердженням правоти вже сучасних оцінок їхньої творчості. Того ж Трегуба (або Тригуба, чи навіть Тригорба, як він підписував свої картини) все частіше сьогодні називають «невизнаним генієм». Художник наклав на себе руки 1984 року, повісившись на воротах Видубицького монастиря, де у нього була майстерня. За життя його картини виставлялися тільки  на підпільних вернісажах.

Микола Трегуб, чия доля від народження до загибелі, здається, могла б стати основою для давньогрецької трагедії, любив повторювати життєствердне про свої картини: «Воно своє скаже»! Немов передбачав їхню долю у майбутньому. Безпритульний, делікатний. Народжений у селі - але жив у місті. «Україномовний» - у Києві 1970-х. Самоук, що працював різноробочим на археологічних розкопках і вантажником. Таким постає зі сторінок монографії  «невизнаний геній» України.

Ні на кого не схожий, далекий від побуту, самотній та незрозумілий оточенню Вудон Баклицький! Картинами якого задивлялася б будь-яка інша країна.

«Будні авангарду» - це ще переказ великої кількості цікавих біографічних випадків «з життя» Миколи Трегуба і Вудона Баклицького. Друзі удвох працюють на кіностудії художниками-оформлювачами. Несподівано для всіх «заводять» трактор, що іржавіє на студійному подвір'ї. І біжать за машиною, що ожила та їде, радіючи, як діти. Ось вони удвох несуть додому до Миколи «дефіцитний» на ті часи телевізор. Дорогою доходять висновку, що так і обуржуазитися недовго. І розбивають цінний прилад об асфальт, налякавши перехожих…

Якось Трегуб, мало не вперше в житті, заробляє відразу багато грошей - 500 рублів, і  не знає, як заповнювати папірці, аби покласти їх на зберігання в банк. А ось бере на пікнік до лісу свою картину замість ковдри чи їжі і, допоки супутники відпочивають, влаштовує живопису «сонячні ванни»...

Будні андеграунду не були святом. Проте люди, ладні займатися «мистецтвом заради мистецтва», все одно існували. Їхнє життя, вважає Олена Голуб, само по собі було протестом проти авторитарної «системи».