Кілька уточнень про «Донбас»

Найчастіше режисерові закидають тендеційність як у потрактуванні персонажів, так і в розвитку подій. Мовляв, у кадрі самі лише бойовики, брехуни й горлорізи, звичайних, нормальних, не кажучи вже проукраїнськи налаштованих, людей практично немає, атмосфера занадто гротескна з одного боку і безнадійна — з другого.

Мені здається, що подібні претензії витікають з нерозуміння завдань, які поставив перед собою режисер і з усією очевидністю, — виконав.

Отже, спробую нагадати цілком очевидні, на мою думку, речі.

1 МІСЦЕ

З 13 епізодів картини лише один не відбувається на окупованих територіях. Декорації для решти — це криваві будні «Новоросії» в умовному східноукраїнському місті (зйомки тривали в Кривому Розі).  Ці обставини визначають сюжет: фільм не просто про устрій «русского мира», а про його головну зброю: пропаганду, механізми якої Лозниця аналізує з притаманною йому безжальністю.

2 МАНІПУЛЯЦІЇ

Брехня починається з першого кадру. У трейлері знімальної групи огрядна балакуча артистка (Тамара ЯЦЕНКО) сперечається з гримером. У наступній сцені їй та її колегам-артистам, замаскованим під випадкових перехожих і виведеним на вулицю, доведеться виступати «очевидцями» ворожого обстрілу на тлі заздалегідь підірваного тролейбуса .

Забігаючи наперед, зазначу: Лозниця не оминув увагою жодної з панівних «руськомирних» ідеологем — культ перемоги («победобесіє»), великий СРСР, православ’я, боротьба з цілковито видуманим «фашизмом», політична параноя. Реальність підганяється під гасла, час і простір втрачають цілісність, окремі життя служать витратним матеріалом, героя замінює вождь або начальник, тож жодна історія не може завершитися   — «Донбас» структурований фрагментарно.

3 ШОУ

З кожним новим епізодом маніпуляції стають і нахабнішими, і віртуознішими. В пологовому будинку балакучий Михалич (Борис КАМОРЗІН) влаштовує для мовчазної масовки жінок у білих халатах шоу з демонстрацією продуктів і ліків, захованих в кабінеті злодійкуватого директора, — останній спокійно відсиджується в сусідній кімнаті, а потім віддячить шоумена конвертом необхідної товщини. Група військових з монголоїдними рисами твердять німецькому журналісту, що вони «місцеві», але нездатні уточнити, як називається їхнє селище. Українського військовополоненого виводять до стовпа біля автобусної зупинки з табличкою на грудях «каратель» для подальшого лінчування. Маршрутку напоказ шматують російські «Гради», після чого супроводжуючу їх машину сепаратистів на нічній дорозі розстрілює із засідки група ліквідації. Трупу з прологу перетворюють на справжніх «двохсотих» заради чергового репортажу під заключні титри на статичному загальному плані: брехня кусає себе за хвіст.

4 ЛІТЕРАТУРЩИНА

Російська пропаганда позначена в силу ще радянських традицій особливим градусом літературності. В цьому сенсі показові три епізоди, що стосуються керівних каст «Новоросії».

До начальника — серйозного мужчини з виразно блатними повадками й фурією-секретаркою — приходять прохачі, які привезли мощі «Феодосія Херсонського» й чудотворну ікону «Чурили Пленковича». Ці святі — режисерська вигадка, що заявляє гоголівський мотив неймовірних імен, який в одному з наступних епізодів із весіллям сепаратистів виростає до майже повних тезків персонажів комедії Гоголя «Одруження»: Іван Павлович Яїчніца й Анжела Тихонівна Купердягіна утворюють «подружжя Яїчніц», а вітає молодят депутатка «Новоросії» Оксана Поцик.

Сатира з релігійними гастролерами, сама по собі витримана в дусі «Ревізора», змінюється шмаганням мародера з «козаків» своїми ж товаришами під удари церковних дзвонів. Явна алюзія на оповідання Льва Толстого «Після балу», де покарання солдата шпіцрутенами відбувається в Прощену неділю. Але, на відміну від першоджерела, тут немає рефлексуючого оповідача, бо співпереживати нікому: кати шмагають себе.

Все «новоросійське» так само літературне, як і ритуальне: поклоніння мощам, прохід крізь стрій, весілля. Підпорядкування життя заздалегідь складеному сюжету (протоколу) — невід’ємна властивість диктатури: індивідуальність несуттєва, незамінних людей немає, жертвою можна стати за примхою начальника. Тож свавільній владі протиставляються не бійці й навіть не блазні, а особи, що страждають.

5 ДРУГОРЯДНІ ЛЮДИ

Це городяни, які ховаються від обстрілів у підвалі, серед вологості, темряви й грибка. Пасажири автобуса, зупиненого на блокпосту сепаратистів. Простодушний бізнесмен Сеня, що прийшов забирати свою викрадену машину в бойовиків. Бабуся, яка на місці катувань українського полоненого, замість того, щоб напасти на «карателя», лагідно цікавиться, коли буде автобус, тому що до доньки треба.

Майже всім дістається своя порція принижень. До підвалу вдирається агресивна блондинка — та сама секретарка з епізоду з мощами, — щоб забрати свою мати в комфортний будинок, отриманий від бандитів; підземних мешканців вона обсипає брутальною лайкою. З автобуса виводять чоловіків, обшукують, змушують роздягатися — все під керівництвом злобної командирки, яка вивергає потік свідомості про «батьківщину в небезпеці». У Сені машину забирають остаточно, ще й обкладають даниною на 150 тисяч доларів.

У всіх випадках народ не мовчить, але й не чинить опору. Стриманість реакцій особливо контрастує з театральним голосінням на місці інсценованих атак, так само як і з буйними веселощами новоросійської юрби, буквально відображеними у сцені весілля та в істеричному реготі в фрагменті з полоненим.  Літературний мотив у фільмі розвивається послідовно: до хрестоматійного й логічного, майже як у «Шинелі», співчуття маленьким людям— і визнання за ними власної гідності. Тож примарами в підсумку здаються не вони — а ті, хто ними володарює.

6 АНАТОМІЯ

Матеріалом для сценарію «Донбасу» служили відеосюжети з каналу youtube.com та з «Фейсбуку». Розміщення репортажної зйомки в інтернеті — діяння швидше інформаційне, ніж режисерське. Відповідно, видатний оператор Олег МУТУ, який працює з Лозницею в ігрових картинах, свій індивідуальний стиль підпорядковує драматургії. Перевтілюється в стрибаючу  телекамеру в бомбосховищі, в телефон у руках юної водійки на обстрілюваній дорозі, в нерухомого спостерігача на загальних планах. Подібне самоусунення не виключає етично чіткої авторської позиції —  просто тільки так і можна засвідчити те, що уникає свідчення, зробити реальною фабрику ірреальності.

Не документ, не драма, а безжальна анатомічна гострота — іншої оптики для нелюдяного царства пропаганди, ймовірно, бути не може.

Досі такого погляду не пропонував ніхто — що й дозволяє назвати «Донбас» подією більше ніж кінематографічного масштабу.