Кінотворчість нагадує домну
Загасиш її — і піч може зупинитися назавжди
Цілком згодна із цитованим Наталією Влащенко («Нєльзя жуткой жізнью…», «День», 3 жовтня 2002 р.) персонажем: таки мистецтво замінити нічим не можна. Хоча по прочитанні статті шановної журналістки виникає враження, що їй хочеться саме цього: отих усіх «митців», з їхніми «пошуками» й «ваганнями», витіснити чимось таким, що цілком доступне «недосвідченим працівникам полів і мартенів». Останній штамп радянських часів авторка вживає ніби з іронією, одначе саме його висуває як чільне гасло своєї публікації. У Міністерстві культури і мистецтв загадкові і темні сили схвалюють, один за одним, якісь зашифровані, а то й просто недолугі сценарії, котрі не до снаги мартенівцям і загалом простим людям, «платникам податків». Словом, на що йдуть народні гроші? — буквально так запитує Влащенко, здійснюючи мимовільний плагіат: колись цим аргументом потрясав один із київських «знавців» під час обговорення фільму «Дзеркало» Андрія Тарковського.
Інакше кажучи, йдеться про те, аби кіномитці перестали «придурюватися» і заходилися робити «просте кіно» для «простих людей». Бо ж це жах якийсь — фільм Сергія Маслобойщикова «Шум вітру» не зрозумів навіть «завсідник столичного Будинку кіно». Хай би хто розшифрував, бідкається авторка. До відома пані Влащенко: є така професія — кінокритик, і люди, що в ній працюють, саме цим і займаються — тлумаченням кінотекстів. То ж варто звернутися до рецензій, скажімо, Людмили Лємешевої чи Олександра Рутковського, і тоді питання відпаде. А чи до відгуків російської критики, яка доволі схвально, хоча й не однозначно, поставилася до нашого фільму під час фестивалів «Кінофорум» у Москві та «Кіношок» в Анапі (там, до речі, картина Маслобойщикова одержала один із призів, котрий уже не перший і, впевнена, не останній). Коли хтось і чогось не розуміє, то це ще не кінець світу, і не варто кричати «пробі». А тим більше не варто закликати до лав своїх однодумців трудівників полів — останні коли вже чогось не люблять, так це отакого безгласного залучення їх до чиїхось спекуляцій.
Про фільми, яких досі ніхто не бачив. Щодо «Бабиного яру» Миколи Засєєва- Руденка — я теж не бачила. Причина проста: Мінкультури не має ніякого відношення до його виробництва, він продукувався приватним коштом. «Молитву за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка у жовтні-грудні буде показано в Києві та інших містах України. Тільки б знали ви, яких зусиль вартує нині показ української стрічки в… Україні. Адже кінотеатри не належать до державної мережі й відтак нами не контролюються. Прилаштувати для показів (навіть нечисленних!) вітчизняні фільми — річ непроста: наражаємось на очевидну нехіть, щоби не сказати чогось грубішого. Упродовж останнього десятиліття не тільки у глядачів, а і в прокатників виробилося зверхнє ставлення до свого кіно (втім, в останніх воно було й раніше, у радянські часи), до того ж маємо ще й чіткий контроль кінотеатрального простору зарубіжними кінобізнесменами.
Зверхня поблажливість прозирає і в тексті пані Влащенко. Скажімо, постать Юрія Іллєнка постає тут як щось фейлетонне, шаржоване — ніби мова не про класика сучасного вітчизняного і світового кіно (недавній успіх його фільмів у ретроспективі сюрреального кіно в німецькому Вісбадені ще раз це підтвердив), а про якогось дрібненького режисерика. Страждання про гроші «платників податків» у цьому випадку й зовсім облудні: Іллєнко приніс Україні стільки кінематографічної слави й авторитету, що треба надто вже «добре» знати історію кіно, аби писати щось подібне. До того ж, «Молитва» — а до цього йде — принесе навіть прибуток. Не за рахунок успішного прокату в Україні, на жаль, а завдяки продажу в інші країни, передусім східні.
Мова не про те, що Іллєнка чи Маслобойщикова не можна критикувати. Критикуйте, але ж доказово! і не робіть при цьому такий вираз обличчя, ніби істина знаходиться у вашій дамській сумочці — варто тільки її вiдкрити. Я розумію, що журналіст є акумулятором громадських інтересів, а з кіно у нас упродовж останніх років ситуація дуже складна. Виглядало б дуже дивно, аби я заходилася малювати благополучну картинку: все, мовляв, гаразд, за винятком деяких нюансів. Та ні, обвал кіновиробництва і кінопрокату, котрий стався у середині 90-х, ми так і не можемо подолати. Але чому? Тому, що не прийнято принаймні з десяток законопроектів, які могли б істотно поміняти стан справ (погляньмо хоча б на Росію — там криза уже минулася, і передовсім тому, що кінематограф одержав суттєві пільги; і це при тому, що бюджети наших країн непорівнянні!). Тому, що культура загалом і кіно зокрема державними посадовцями мало не всіх рівнів по суті справи ігноруються як щось третьорядне й бліде на фоні зарубіжного «продукту» (до речі, в тексті Влащенко мені вчуваються знайомі по різних чиновних кабінетах інтонації: хіба ж у нас кіно, хіба ж у нас уміють?). Робіть так, як голлівудівці, отоді ми вас і полюбимо… Один із наслідків такого ставлення — більше року блукає високими кабінетами наш проект розвитку кіногалузі до 2005 року (а в ньому комплекс заходів, які могли б підняти кінематограф з колін, причому без додаткових «вливань» із держбюджету).
Щодо сценаріїв. З точки зору потреб кіноіндустрії у нас практично зовсім немає професіональних сценаристів. Пишуть, здебільшого, самі режисери. Пишуть часто вимушено. А добре ж відомо, що на Заході навіть режисери-автори (Луїс Бунюель, до прикладу, чи Мікельанджело Антоніоні) у більшості випадків мають сценаристів, іноді вони складають цілу групу. Було б бажано, аби й Іллєнко, скажімо, працював над сценарієм з кимось із авторитетних для нього драматургів. Тільки де вони? В часи СРСР це був один із способів утримувати наше кіно у стані залежності — сценарії йшли здебільшого із союзного центру.
Наша біда і наша провина, що упродовж останнього десятиліття ми не зуміли виправити ситуацію. Тільки зараз на кінофакультеті Київського інституту театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого почали готувати майбутніх сценаристів. Але ж тексти потрібні сьогодні, зараз. Тому іноді справді йдемо на поступки, розраховуючи на те, що у процесі постановки недоліки буде подолано. Тим більше, що не треба забувати — в кіно сценарій тільки сировина, з якої виробляють фільм. Високоякісний драматургійний твір ще не є гарантією хорошого фільму. Як і навпаки — іноді довіряєш класу і авторитету режисера. Щоб не запропонувала Кіра Муратова — ми це приймемо, бо це її кіно і воно стабільно приносить нам успіх.
До речі, пані Влащенко обійшла (думаю, свідомо) Муратову — бо ж що тут скажеш? Її стрічки викликають незмінну увагу світової кінематографічної громадськості. А як би можна було обіграти сценарії фільмів «Другорядні люди» і «Чеховські мотиви» — «дебіли» й «придурки», і для трударів мартенів вочевидь нецікаво. Не хочеться читати лекцію журналістові про те, що слід би розрізняти матеріал, фабулу і сюжетику, образну надбудову. Не хочеться, бо, судячи по статті, в авторки одна вимога: розказуйте мені цікаві, дохідливі для всіх історії… Ну, як у Голлівуді. Але ж ми живемо в іншому світі — і культурному, й індустріальному. І на ті копійки, які ми одержуємо з державного бюджету (цьогорічну суму навіть соромно називати), справді важко робити те, чого так хотілося б деяким нашим хвацьким журналістам.
Чому я буду наполягати на тому, аби театральний режисер Андрій Жолдак усе ж дістав можливість реалізувати свій сценарій «Корова», який так не сподобався Влащенко? Бо це митець, який примусив себе поважати. I не тільки в Україні. Жолдак постійно у пошуці, і це саме те, чого так не вистачає нашому кіно. Історія кінематографа знає чимало прикладів того, як митці із суміжних мистецтв приносили подих нового світогляду і нової мови. То чому б не спробувати? Ризик є, але він виправданий.
Насамкінець про експертну раду, яка подає пропозиції щодо сценаріїв. В її роботі справді не все гаразд, у чому найбільшою є моя власна провина. Належить ту раду реформувати, от тільки чи буде їй над чим працювати? Надто вже неритмічно розвивається кіновиробництво, в якому все менше й менше фахівців. До речі, коли бюджет на 2003 рік буде прийнято у нинішньому вигляді, про національний кінематограф можна буде й зовсім забути. На якийсь час, принаймні. Але ж кінотворчість, котра є дуже складним поєднанням різнорідних технологічних процесів, чимось нагадує домну — загасиш її і піч може зупинитися назавжди. Хоча про такий розвиток подій думати не хочеться.
