Класика для гурманів

Відсвятковане торік усім світом 450-річчя Вільяма Шекспіра (на відміну від «домашнього» 200-річчя Тараса Шевченка) відбулося для українського театру майже непомітно. Вочевидь, тому що шекспірівські п’єси ставлять на вітчизняному кону регулярно, без прив’язки до ювілейних дат. Треба думати, що і Владислав Троїцький поставив оперу «Коріолан» через змістовні, концептуальні, а не суто календарні міркування.

Однак під завісу року два театри все ж віддали данину класику — але прикметно, що це виявився «Шекспір для знавців», навіть гурманів, які вільно орієнтуються у назвах та сюжетах і не потребують вже простого ілюстрування. А саме: Київський муніципальний театр опери і балету для дітей та юнацтва презентував своєрідний дайджест «Весь світ — Шекспір!» (режисер та автор сценарію Віталій Пальчиков), а Львівський театр ім. Леся Курбаса — переробку «Дванадцятої ночі» авторства КЛІМа (режисер Євген Худзик).

МАНДРІВКА СВІТОМ

Робота киян вмістила у себе дві частини. Перша, ніби окрема, — стислий переказ основних подій «Ромео і Джульєтти» засобами пантоміми й театру тіней із періодичним виходом на поєднання «живого» та «заекранного» планів (режисер Андрій Лелюх, виконавці — театр-студія «Papasony», використано увертюру-фантазію П. Чайковського). Друга частина — попурі з оперних арій та балетних картин, що також стало нагодою згадати автора хореографії «Ромео і Джульєтти» С. Прокофьєва — видатного танцівника та балетмейстера Валерія Ковтуна. Але це не просто «концертне виконання»: на сцені з’являється постать автора (Вадим Пантус), котрий виголошує знамениті шекспірівські монологи та сонети й деколи «підіграє» персонажам: дає змогу Яго побачити сімейну ідилію Отелло та Дездемони, виносить лист для леді Макбет, виводить перед очі Офелії привид Гамлета...

Для знавців ця вистава — добра нагода освіжити в пам’яті класичні тексти та мелодії (тут мій особистий фаворит — «Макбет» Дж. Верді) й побачити-почути солістів театру Сергія Макієнка, Олександра Монастирського, Аллу Пригару, Олексія Жмуденка, Ольгу Фомічову, Вікторію Осадчук та інших у тій якості, яка не завжди розкривається у виставах поточного репертуару. А для неофітів (адже профіль театру передбачає розв’язання й просвітницьких завдань) це може стати першим кроком у знайомстві з музичними інтерпретаціями шекспірівських сюжетів — але тут потрібна певна попередня підготовка на кшталт тої, котру театр пропонує у своєму циклі «Музичні класики».

У фіналі вистави над померлими «в рамках» балету Прокофьєва Ромео та Джульєттою (Владислав Ромащенко та Алла Ситник) їхні живі й здорові «двійники» з опери Ш. Гуно (Дмитро Фощанка й Тамара Ходакова) виконують піднесений мадригал — і це означає, що мандрівка світом Шекспіра триватиме доти, доки існують музика й театр...

НЕЗАМУЛЕНА ФАНТАЗІЯ

Львів’яни, у свою чергу, поставили перед собою складніші завдання — і спонукав їх до цього текст КЛІМа, для якого шекспірівська «Дванадцята ніч» є лише «злітною смугою» для польоту власними фантазіями (хоча авторські колізії аж до останніх сцен там дотримані). Вже сама назва — «...п’єсу «Дванадцята ніч» зіграли актори далекої від Англії країни, які й не знали ніколи слів Шекспіра...» — вводить режисера та акторів, а за ними й глядачів у простір нескінченних відбитків, розігрувань, нашарувань, де стираються грані між акторами, котрі грають акторів, котрі грають персонажів, самими персонажами, їхніми личинами (тому, до речі, у програмці поряд із прізвищем кожного актора — по два, три, чотири імені його героїв)... Між мареннями та дійсністю. Зрештою, між чоловіками та жінками — тому й божеволіє від забороненого кохання до Віоли, котру вважає за хлопця, герцог Орсіно (Микола Береза у цій ролі виявляє філігранне балансування між іронією та непідробною драмою розколу особистості), тому й шаленіє від пристрасті до тої ж Віоли Олівія (Марія Копитчак), хоча прийняти Тамару Ґорґішелі навіть у штанях, ботфортах, камзолі та з намальованими вусиками за чоловіка можна тільки, якщо бачити те, що хочеш бачити, а не те, що є насправді... «У житті ніколи не буває, як ми хочемо. Спочатку — карнавал, потім хрещення, а там — дванадцята», — каже у виставі блазень Фест (Ярослав Федорчук). Дванадцята ніч, остання ніч свята. «То були видіння ночі...» А далі — сніг, смуток, акторська трупа знову рушає у путь, і зостається тільки відлуння фаду (від португальського — «доля») — чуттєвих та меланхолійних мелодій, що лунали тут весь вечір, лише тінь кохання, котра промайнула й зникла. Як казав вустами свого персонажа інший театральний мудрець Жан Ануй, «ми любимо лише свою власну любов, і за цим відбитком самих себе, що вислизає, ми і женемося все життя».

Якщо підходити суто формально, то фабульні кінці з кінцями у виставі періодично рвуться, але це уже не має значення, коли на кону постає настільки вивершений зразок чистої театральності й незамуленої фантазії, що її нечасто побачиш на наших сценах. А якщо щастить побачити, то, здається, сам Шекспір хитро всміхається десь у правій кулісі...