Класика для сучасників

...передвиборчої боротьби за владу, дискусій з приводу мовного питання, інколи нехтування інтересами та потребами звичайного громадянина держави.

Свого часу вистава «Мина Мазайло», поставлена Лесем Курбасом у «Березолі», була визнана ворожою, а тому її заборонили. Сьогодні театральне мистецтво звільнилося від пут цензури й заборон, а класичні твори, «обростаючи» додатковими смисловими нюансами, набули ще більшої актуальності. Дещо іронічна, фарсова комедія М. Куліша, напевне, відома майже кожному школяреві. Ми сміємося з «нового міщанина» Мини, його примітивної дочки та дружини. Дивуємося гіперболізовано українізованому Мокію — сину Мазайла, який революційно виступає проти зміни українського прізвища й має на меті усіх «українізувати». Дещо з гумором, а інколи й жалем, сприймаємо недалеку Уляну — подругу Рини, якою можна керувати, немов бездумною лялькою. А своєрідні антиподи тьотя Мотя та дядько Тарас — то взагалі суцільна театральна гра характерів, реплік, іронічних вигуків.

Комедію «Мина Мазайло», зазвичай смакуючи, перечитують філологи та студенти лінгвістичних факультетів, адже ця п’єса — ще й лінгвістична річ, яка змушує замислитися над проблемами уважного ставлення до рідної мови, грамотності та освіченості. Адже у тексті М. Куліша знаходимо справжній екскурс у етимологію деяких слів, огляд синонімічних рядів окремих понять, тонку гру з мовними контекстами.

Та, здається, режисер Віталій Малахов зумів звузити масштабну проблематику шовінізму й українізації до проблеми поколінь, негараздів однієї родини, тим самим перетворивши класичну п’єсу в надзвичайно глибоку, навіть інтимну історію. Переглядаючи виставу, поряд зі сміхом, іронією виникає якийсь сором за нас усіх — наше невміння розуміти одне одного, за втрату гідності, відсутність любові до своїх батьків, синів, друзів, перевагу побутових формальностей над справжніми почуттями та людською мораллю. Й шкода стає цих ницих, генетично нещасних героїв, й боляче за те, що вони — це ми.

Серед нас — і зацькований та закомплексований Мина, характер якого створює у виставі Сергій Бойко. Він значну частину життя витратив не на корисні справи або професійну самореалізацію, а на докази того, що він не «другосортний». Причому робив він це не за допомогою власних учинків, не через порозуміння з рідними, а змінюючи своє малоросійське прізвище Мазайло на один із обраних своїми однодумцями варіантів — Мазєнін. Через цю закомплексованість навіть рухи героя якісь невпевнені, нечіткі, немов йому забагато того простору, в якому він знаходиться. Справжньою «мученицею» є дружина Мини Мазайлиха (роль виконує Тамара Плошенко), яка колись, беручи шлюб із Миною, думала, що він має інше прізвище, «пристойне», російське. Тепер їй усе життя доводиться бути вірним соратником свого Мазайла у великій справі зміни прізвища. Героїня навіть виглядає зовні абсолютно психологічно готовою здобути новий соціальний статус, завдяки гарному прізвищу. Дочка Рина (Марія Рудковська), котра має таке українське сполучення повного імені та прізвища — Мокрина Мазайло — представниця нового покоління міщан, для якої головне у житті — вдовольнити власний інстинкт споживання й стати поважною панною.

І, нарешті, родинним опозиціонером є син Мини Мокій (Ігор Волков), для якого головною справою життя є українізація. Мокій також виглядає смішним та недолугим. Проте у нього є одна дуже важлива риса, яка відрізняє його від інших представників родини, — він бажає знайти рідну душу, з якою хотів би мати усе спільне, й, звичайно, спільні українські захоплення.

Врешті-решт, він знаходить Уляну (Олена Свірська), з якою родичі Мокія знайомлять його, щоб виманити його з української печери, зацікавити чимось, вірніше, кимось іншим. Проте у фіналі вистави, усвідомлюючи, що вона є псевдооднодумцем Мокія, Уляна покидає його, а ще через власний сором, адже «купилась» на обіцянки подруги Рини.

Звичайно, найколоритнішими персонажами цієї історії є дядько Тарас (Федір Ольховський), який ходить у вишиванці, смачно їсть хліб із салом, проте є підкупним та невпевненим у своїй «українській» позиції, й тьотя Мотя (Софія Письман), яка вважає, що краще бути «изнасилованной чем украинизированной», і що справжньою ганьбою є вивіска на вокзалі з написом «Харків» замість «Харьков».

У справжній балаган перетворюють усі суперечки піонери, які хоча й з’являються як учасники гарячих дебатів у родині, за великим рахунком, їм узагалі немає ніякого діла до того, що в ній відбувається: вони грають у будинку Мазайла у футбол, виголошують недоречні репліки.

Власне, своєрідне розподілення родини на два ворожі табори є скоріше прийомом композиційним, ніж способом групування персонажів, адже як прихильники, так і противники зміни прізвища невпевнені у власних поглядах. І не даремно, коли Мина все ж таки змінює прізвище на Мазєнін, герой виглядає досить зніяковіло, й ця зніяковілість передається й глядачеві.

...Та ми все ще сміємося з Мини та його родини, з багатьох побутових деталей, які характеризують героїв або ідейне спрямування того чи іншого персонажа, проте спадають на думку слова класика: «З чого смієтесь, панове?! З себе...»