«Коли людина відбулася, їй не треба нічого із себе вдавати»
Олена Образцова про «космічних» режисерів Дзеффіреллі та Віктюка, джазову авантюру та свою дочку, яку «викрала» Кабальє
— У яких містах відбудуться ваші ювілейні концерти і в яких уже відбулися?
— У Москві, Пітері, Вашингтоні. Домінго запросив мене заспівати графа Орловського в «Летючій миші», і я вперше заспівала англійською, якої не знаю, ну, крім «поїсти- попити». Було багато розмов серед акторів, я була напружена, але справилася. Був навіть зроблений відеозапис цього спектакля, який буде продаватися в усьому світі. Я була щаслива, що Домінго зробив мені такий подарунок. Планується зробити мій ювілейний концерт у Токіо й декількох інших містах Японії. Ми із Зурабом Соткілавою прилетіли з Ташкента, де планувався наш виступ, але у зв’язку з терактами повернулися й тепер збираємося туди в травні—червні, якщо вийде. Напередодні відльоту до Києва були в Челябінську, де я грала в «Антоніо фон Ельбо» — спектаклі постановки Романа Віктюка.
— Ви тепер берете участь і в драматичних спектаклях. А раніше яким було ваше ставлення: опера — це театр чи все-таки музика?
— Ви знаєте, це дуже складне питання. Все залежить від тієї опери, яку в даний момент ми виконуємо. Бо є опери дуже статичні. Є опери ігрові, де я можу грати. А є опери, які я не можу грати. Але я ніколи не займалася з режисером, наче це драматичний спектакль. Або я ніколи не займалася з диригентом, наче це тільки музичний спектакль. Тому що, коли я виходжу на сцену, я живу в тому образі, який я подаю в цей момент, у цю мить. І тому в мене завжди відбувалося злиття й музики, й действа, скажімо так. І мені не треба було ні диригента, ні режисера. Знаєте, я, коли кілька років тому впала з велосипеда й уразила очі, майже нічого не бачила, й був момент навіть щастя якогось, бо я всім диригентам говорила: я нічого не бачу, грайте за мною, диригуйте за мною. Я була вільна у своїй творчості.
— Чим вас привабив Віктюк?
— Це надзвичайний талант. Це людина не з нашого світу. Це людина, яка пов’язана з Космосом, людина, яка володіє немислимою фантазією. Це режисер, поряд з яким я ставлю лише Дзеффіреллі. І тому мені так хотілося з ним зустрітися. І він навіть схожий на Дзеффіреллі, схожий щодо манери роботи. До того ж, це людина незвичайних знань, яка знає чудово музику, літературу, з якою мені цікаво навіть просто говорити ні про що. Або просто сидіти, мовчати і слухати його.
— Ви його порівняли з Дзеффіреллі…
— Із Дзеффіреллі я працювала дуже багато. У Нью-Йорку, в Мілані… Ми робили з ним «Бал-маскарад», «Кармен» у Відні. Ми дуже багато разом працювали. Я робила з ним в Ла Скала «Сільську честь», знімала фільм «Сільська честь» у Сицилії. І взагалі ми дуже товаришуємо й дуже любимо одне одного.
— Наш глядач Дзеффіреллі здебільшого знає по фільму «Ромео і Джульетта», а він займався й оперою, й чистої води драмою. А у Віктюка свій, абсолютно особливий стиль, якому він, на мою думку, ніколи не зраджував. Чим же все-таки вони схожі? Дзеффіреллі такий різножанровий режисер, а Віктюк весь час несе свою думку, свою ідею, і стилістика в нього одна — «віктюківська»… Чим же вони схожі як режисери?
— Вони схожі тим, що вони не від землі, а вони з Космосу обидва.
— Олена Василівна, що значить з Космосу…
— Вони розмовляють з богами.
— Найбільша авантюра у вашому житті?
— Одна з найбільших авантюр у моєму житті — це виступ у джазі. Я зробила величезну програму й заспівала її недавно в Петербурзі, а потім на ювілейному концерті у Большому театрі. Режисером знову був Віктюк. Це був для мене великий ризик, я дуже хвилювалася — співати англійською музику, яку я ніколи не співала. Я дуже переживала й боялася. Зал був повний: прийшли й мої шанувальники, й шанувальники Ігоря Бутмана. Я хвилювалася: половина залу — люди, які добре знають джаз. Я досвідчена співачка, але так хвилювалася, що вийшла на сцену на 20 хвилин раніше, ніж слід було. Там була імпровізація, а я вирішила, що мій вихід, але за ці 20 хвилин послухала гарну музику, заспокоїлася, й тому все пройшло добре. Успіх був величезний, і в грудні цього року в Москві в Будинку музики відбудеться повторний концерт. Думаю, що буду продовжувати дослідження в цій сфері. Адже я співаю джаз як національну негритянську молитву. Поєднання релігії та національного мистецтва — це дуже сильно. З цією програмою я із задоволенням виступлю в Києві навесні наступного року.
— На двухсотріччі Ла Скала — найвидатнішому явищі в оперному житті за 400-річне життя опери взагалі — лише ви співали сім творів. Навіть для Каллас свого часу не зробили такого, як для Образцової…
— Я хочу похвалитися ще раз. Цього ювілейного сезону, а це був сезон Верді, я отримала «Золотого Верді». Це був один із найбільших подарунків. Мені його вручили на батьківщині Верді, і я була щаслива, бо дуже мало співаків мають цю нагороду.
— Це правда, що одного разу, коли ви заспівали Кармен, до вас прийшла Монтсеррат Кабальє і стала перед вами на коліна?
— Так, правда. Ледве підняли домкратом (регоче). Це було в Барселоні. Я співала разом з Домінго. І вона прийшла до мене за лаштунки. Тепер вона моя найліпша подруга. Вона навіть «украла» мою дочку: забрала її до себе займатися співом. Це був для мене шок, якось абсолютно незрозуміло. Вони десь зустрілися, Олена їй заспівала, і Монтсеррат забрала її. Я їй потім подзвонила й спитала, чому вона не викладає своїй дочці, а вона у відповідь: «А ти чому своїй не викладаєш?» Із Монтсеррат ми співали дуже багато «Дон Карлосів» у нашому житті, потім ми співали «Ла Ф’ямо» Респігі, «Медею» Керубіні. Коли Монтсеррат пішла вже вниз у своїй кар’єрі, коли вона вже не могла співати великі ролі, вона вчинила дуже мудро, розшукуючи опери, яких ніхто не знав. Якщо всі знають кожне зітхання, кожну ноту в «Нормі», «Аїді» або ще десь у наших партіях, то Респігі «Ля Фьямо»… Ну хто знає цю оперу і як її треба співати? І коли ми почали вчити цю оперу, було дуже важко: музика Респігі виявилася надто складною. Кабальє продовжує шукати ці маленькі опери, яких ніхто не знає, й з тріумфом виступає на сцені досі.
— Ви займаєтеся викладацькою діяльністю?
— Я багато викладаю в Іспанії, Японії, Чехії, США, Італії, але Іспанія та Японія — це два постійні місця. В Японії я живу по три місяці на рік. У Токіо викладаю в Академії, куди хочу запросити викладати й Соткілаву, й Касрашвілі. В Іспанії протягом 10 років я даю майстер-класи.
— Будучи королевою Опери, ви абсолютно демократичні в спілкуванні, з вами легко говорити…
— Коли людина відбулася, їй не треба нічого із себе вдавати, вона відчуває свою самодостатність. А якщо і є такі примадонни, які щось із себе вдають, значить, усередині нічого немає й треба щось награвати. Я відбулася і в житті, й в мистецтві, й у коханні...
