Коли студент боїться плівки

— У нас завжди було по 7–8 чоловік на місце. І ця цифра незмінна по всім кіноспеціальностям. Ми готуємо кінорежисерів, кінодраматургів, кінотелеоператорів, кінознавців. Більше того, на ці спеціальності конкурс навіть зростає. Є цікава тенденція. Наші сусіди (Університет культури і мистецтв) приймають абітурієнтів за співбесідою. Прийшли — поговорили, заплатили гроші, і вчіться. І студенти, вступаючи туди, платять за один рік, а потім переводяться до нас на 2-й курс. Чому? Тому що до нас поступити набагато важче. Адже у нас дуже складний відбірний конкурс: приймальних екзаменів цілих шість. Із них чотири за професією і два загальноосвітніх.

— Але переводяться також на платну форму навчання. Виходить, здібності не найголовніше, коли є кошти?

— Всі йдуть на загальних підставах. І здають всі екзамени. Адже у нас яка специфіка? Спочатку — відбірковий конкурс. Якщо він проходить цей етап, його тільки тоді допускають до здачі екзаменів. Наприклад, держзамовлення на ту чи іншу спеціальність п’ять чоловік. Тоді тим, хто за балами став шостим чи сьомим, факультет пропонує вчитися платно. Адже вони також здавали всі екзамени, як і бюджетники. Ми не опускаємо планку. У нас групи по 5-6 чоловік, основне навантаження на індивідуальні години. Виходить, що на одного студента в групі працює 15 викладачів.

— Кіно, напевно, найдорожче із мистецтв. Та й навчання вимагає відповідної технічної бази. Чи може цим похвалитися факультет?

— Не можна сказати що з цим справи йдуть блискуче. Є певна кількість. Сподіваюся, ми придбаємо ще. Перші три курси майбутні режисери працюють на відеоплівці — це набагато дешевше. А після 3-го починаються кінороботи. Ось тут контрактники програють, тому що у плату за їхнє навчання не входить робота з кіноплівкою. Вони продовжують, як правило, і далі знімати на відео. Інакше навчання обійшлося б у 60 тис. гривень. Як ви розумієте, таких грошей у студентів немає.

— На останніх фестивалях «Молодість» всі роботи українських студентів були на чорно- білій плівці. На фоні західноєвропейських картин виглядали вони досить скромно. Чи можливий тут прорив?

— Так, ми зараз отримали партію плівки «Кодак». Як чорно-білу, так і кольорову. Причому в достатній кількості. Це Міністерство культури і мистецтв виділило гроші спеціально під кінофестиваль «Пролог». Інакше вони просто не можуть нам допомогти. Адже в бюджеті немає статті, що передбачає видачу грошей для провадження курсових і дипломних робіт студентів творчих вузів. А на фестивалі, різні конкурси така стаття є. Оскільки «Пролог» має на увазі виробництво саме курсових і дипломних кіноробіт, то більшість наших старшокурсників змогли запуститися. До речі, сталася парадоксальна ситуація. Плівки багато, а хлопці не вміють з нею працювати, бояться її брати до рук. Адже це не відеокамера, де потрібно тільки кнопку натиснути. Тут потрібно і різкість виставляти, і фокус. Ми зараз намагаємося «привчити» їх до плівки.

— Тобто процес пішов. Чи надовго?

— Цей ланцюжок було перервано, але тепер ми його відновимо. Цього «Кодака» нам вистачить на кілька років. А там, дивись, ще закупимо. Фактично, ми єдиний вуз в Україні, який готує фахівців кіно на кіноплівці.

— Наскільки роботи наших студентів, на ваш погляд, вписуються в контекст світових тенденцій?

— Висловлю свою суб’єктивну думку. Ми завжди програвали порівняно з роботами іноземних режисерів. На «Молодості», зокрема. Але програвали тільки технічно. За ідеями, за задумами наші хлопці, я вважаю, на дуже високому рівні. Головне — надати їм доступ до хорошої техніки. Рівень нашої школи ніяк не нижчий за інші школи. І у цьому порадував «Пролог». Наприклад, робота дипломантки фестивалю Олени Юзик вже зроблено на «Кодаку». Адже це вже зовсім інше сприйняття, інший візуальний ряд. Що можна було чекати від робіт, які робилися на неякісній, подряпаній плівці…

— Чи є перспективи зробити на базі факультету повноцінний повнометражний фільм?

— Звичайно. Можна пригадати Володимира Тихова з його «Мийниками автомобілів». Хоч особисто мені картина не особливо сподобалася. Але на те є кілька об’єктивних причин. По-перше, над фільмом працювало декілька операторів. А кожен із них несе свою, відмінну від інших, стилістику. Міністерство виділяло гроші порціями. Кіно ж — це суцільний процес. Зараз у міністерстві лежить сценарій повнометражного фільму Віри Яковенко. Сподіваємося, і його буде реалізовано.

— А чи є спонсори у студентського кіно?

— Практично немає. Такі випадки одиничні. Наприклад, зараз Тарас Ткаченко, випускник майстерні Бориса Савченка, знайшов спонсорів, які додають свої кошти до тих, що виділяє інститут. Тарас Томенко «вибив» 450 тисяч гривень, але їх було перераховано на студію Довженка і з ними поки незрозуміла ситуація.

— Яким ви бачите майбутнє нашого студентського кіно?

— Таким, що цілком обнадіює. Зараз до нас приходять думаючі, шукаючі хлопці. У Києві відкриваються кінотеатри. До нас надходить дуже багато пропозицій із приводу прокату наших фільмів. У нас прекрасна фільмотека курсових робіт і залишилося багато класики. Ми будемо ці фільми пропагувати, займатися їхнім прокатом. Але поки, на жаль, ця лінія не відпрацьована у нас чисто юридично. У наших планах зробити невеликий кінотеатр на кінофакультеті.

— Але для цього потрібно мати, як мінімум, своє приміщення. Як із цим йде справа, після того як вас «попросили» з Лаври, де раніше розташовувався факультет?

— У цих приміщеннях ми, як і раніше, на пташиних правах (факультет розташований у декількох будівлях студії Укркінохроніки на вулиці Щорса. — Авт. ). Ми тут навіть не орендарі. Прийняли приміщення за актом, а в міністерстві його ніяк не можуть передати нам на баланс. Це триває з 1997 року. Тому одне з першочергових і глобальних наших завдань — знайти постійну прописку.