Кому та звідки найвидніше?

Коли про Гончарук майже забули, вона раптом вийшла з тіні-ув’язнення своєї маленької майстерні та з притаманною їй легкістю справжнього майстра (який, до речі, творить радше для себе, аніж для публіки), з’явилася в галереях Львова та Києва. Цікаво, що раніше її зовсім мало купували, а тепер раптом мов роздивилися… Правильно, час настав, приїлася фальш штучності й захотілося чогось справжнього. Навіть якщо воно не таке легке для сприйняття — не в сенсі зовнішньої вишуканості, а в сенсі того, що розбурхує та турбує душу.

— Усі говорять про кризу живопису. А ось він — живопис! — сказала, подивившись на роботи Алли Павлівни, Галина Скляренко, київський мистецтвознавець, яка знає Гончарук багато років і раптом знову для себе її відкрила. — Вона вперто йде своїм шляхом. Лише ускладнюючи свою живописну мову, продовжуючи традиції якісного, модерного живопису.

Упертість Гончарук не заперечиш. Це ж треба було з якоюсь фанатичною жертовністю (з короткими паузами появи на люди) роками, десятиріччями длубатися у своїй майстерні, залишаючись вірною собі, своїм кольорам — синьому, червоному та жовтому. Але в цьому уявному аскетизмі — така буря пристрастей! Вона мов ставить над собою і своєю творчістю тривалий у часі експеримент, — як і що можна виразити трьома кольорами (і похідними від них), як можна збагнути світ, суть буття — ту радість через страждання, що відкривається лише світлим, несуєтним особистостям. Назви циклів робіт промовляють самі за себе: «Смерть людини», «Музики», «Життя Марії», «Грішний ангел». Вона багаторазово повертається до цих тем, через роки, лише розширюючи з плином років збагнене, додаючи нюанс, що стає новою точкою відліку. Її іноді навіть дорікали — як можна різні почуття, біль і радість, виражати одними кольорами? Виходить, що можна.

Цікаво, що легка в спілкуванні людина — нікому нічого не нав’язує, нічого ні від кого не вимагає, завжди на вустах напівпосмішка-привітання, — свою творчість спрямувала в глибинне, тобто важке для проходження русло. І взагалі, як це може поєднуватися — зовнішня безтурботність і цей трагізм на полотнах? Адже її творчість по-чоловічому сувора та філософічна. Можна погоджуватися або не погоджуватися з наявною серед мистецтвознавців думкою про те, що живопис — не жіноча справа, і, можливо, в цьому є своя дещиця правди, але якщо жінка бере в руки пензля, і ця жінка талановита, вона привносить у цей жорсткий світ свою делікатність і ранимість. Щоправда, пам’ятаю, як ще замолоду, коли в Національному музеї у Львові експонувалася її виставка, чула, як колишні однокурсники признавалися: «Ти серед нас — єдиний мужик! Тільки не здавайся!» Вони мов передрекли зовсім непросте життя і аж ніяк не легкий шлях у мистецтві.

Про життєвий шлях Гончарук багато не скажеш — практично все своє життя прожила у Львові. Закінчила інститут прикладного мистецтва, виставок було небагато — персональні в Національному музеї у Львові, «Українське малярство 1960—1980 років» у Києві й Оденсі (Данія) та менш значні — з великими перервами. Тому її роботи не такі відомі. До того ж «чужих» у свою майстерню вона рідко пускає. Для неї взагалі так мало значать багато речей, без яких інший готовий вовком вити!.. Наприклад, поняття, пов’язані зі зручністю життєвого простору, — просто звук пустий, лише через необхідність, щоб надалі продовжувати малювати, підіймаючись... Хотіла написати «на Голгофу мистецтва» й осіклася. Бо живопис, за всіх обставин, мало не єдина її радість.

— Та що ти кажеш! — обурюється Алла, — я ж жива людина, і гнутися-пристосовуватися пробувала. І «базарні» варіанти робила. Але мені нічого не вдавалося! Не вмію я по-іншому малювати... навіть заради шматка хліба.

Мені приємно писати про Гончарук, і зовсім не тому, що знаю її з дівоцтва, а тому, що її доля може стати відображенням усього найкращого, що є на цій планеті, — жертовності, відданості справі, безкомпромісності. І навіть те, як напередодні свого ювілею вона знову виходить на світ Божий, — приємне для написання. Їй допомагають друзі — влаштовуючи та опікуючись, підтримуючи та підбадьорюючи. Звісно, дурню зрозуміло, що якби її роботи не були чимось значним, ніхто б не старався. Бо інакше просто гріх, що їх зовсім мало хто бачить.

Тут можна, звісно, порозмірковувати, чому в зовсім не позбавленому талантів і шанувальників, світ мистецтва Галичини, таким, як Гончарук, буває непросто — вони вибиваються з контексту цього світу, з його традицій. Їхні коріння майже всесвітні, а таке карається. Хоча ніхто не сперечатиметься, що ментальність цього дивного міста відображена і «львівський колорит», що з’єднав вишуканий естетизм католицизму з широкою фольклорною течією, притаманний і невід’ємний. І все-таки...

Андрій Дорош, львівський мистецтвознавець, потрапити на язичок до якого побоюються навіть найвизначніші, до Гончарук напрочуд доброзичливий:

— Її стиль синтезує досягнення багатьох течій — експресіонізму, кубізму, сюрреалізму. Відчувається і вплив класичного світового мистецтва, особливо фресок ХII століття в храмах Каталонії — в Тале, Дурро, Масолле... І всі ці відмінності, мов різні рибини у великому казані, передають одна одній свій присмак і народжують неповторний, але знаменитий смак «буйабес». Але чи всі знають цей смак? І тому творчість Гончарук не всім зрозуміла. Та що тут казати!? Вона — неймовірно складна для сприйняття! Пам’ятаєте, коли Хрущов почав свою нещадну боротьбу з усім, що виходило за рамки соцреалізму, з’явився такий собі суворий стиль, без зворушливих елементів. В Україні спробувала його розвинути Яблонська, у Львові — Щербатенко. Вони створили доктрину, основу, а Алла пішла далі, розвинувши експресивну манеру, наповнивши її духовним елементом.

У мистецтві завжди відсотків 20 живуть, процвітаючи, бо начхали на свої принципи і малюють те, що купується; 45% — мовчазна більшість, сіра маса, яка не створює витворів; ще 20% — загнані в кут обставинами; і лише 10% намагаються висовуватися. Але тільки п’яти вдається йти за своїм покликанням, нікому не потураючи та ніколи не працюючи на догоду. Звісно, вони платять за це кров’ю, спотвореними долями і не для всіх здоланними випробуваннями. Але така доля обраних.

Можна, звісно, говорити, що розумник пливе за течією, але хто ще розумніший — йде берегом і поблажливо дивиться на цю течію...

...Чесно кажучи, якби я дала Аллі прочитати цей матеріал перед тим, як відіслала його в редакцію, вона б розсміялася і сказала: нащо стільки словесних хитрощів, коли мене чекає незавершена робота. А потім, засунувши руки в кишені куртки, і помахавши рукою зі своїм незмінним «Привіт!» пішла б у свою майстерню, у свій підвал, де їй найзатишніше.

...Мені тепер здається, що з підвалу все-таки видніше.