Конституція від Олександра Смика

З УСМІШКОЮ...

...Посивілий бард на сцені сумно перебирає струни гітари. Він добре знає, що не завжди люди чують, коли співаєш серцем, — це ж й слухати треба серцем, вдячним і не лінивим. Краще для загрубілого вуха доходить стукіт виделок і захмелілі голоси. (І чого це львів’яни, обравши для виступу Олександра Смика «Клуб достойних львів’ян», не подбали, якщо вже не про достойних, то хоча б відповідних слухачів?) І тому бард змушений вибирати «з натовпу» кілька очей і для них співати. Що ж, все, як у житті... Він звик до того, що ставляться до нього завжди неоднозначно. Друзі — ладні голови покласти на плаху. Але скільки їх, вірних друзів? Жінки, що любили до нестями, ставши дружинами, переставали розуміти його. Й не дивно! Хто ж захоче, щоб дорогенький чоловік витрачав усі зароблені гроші на якісь забаганки — фестивалі, книжки, диски, які погано продаються, бо за це нема, по-перше, кому подбати. А по-друге, хіба можна зробити величезну рекламу речам, які, надто вже відверто говорять про нашу дійсність? В яких все називається своїми іменами: зрада — зрадою, злодійство — злодійством, а як любов — то любов’ю...

Диски із записами його пісень, — ті більше крадуть. Тобто Смик вам може їх подарувати, але якщо ви щось із того поставите знайомим послухати — обов’язково хтось потягне. Візьме послухати і вже не верне. І це значить для Олександра більше, ніж премії, звання, гастрольні карти... Виходить, потрібно було це людям — мати біля себе!

Непрактичний за станом душі, — і з цим уже нічого не вдієш. (А може, це найвище звання для поета?!) Навіть, якщо придбає нерухомість, знову ж оберне її на якусь чудернацьку затію — приміром, будинок творчості, і прийматиме там таких само дивакуватих скульпторів. Щоб знову ж створити сад скульптур, а не продавати, продавати, продавати — роблячи гроші. Та що йому прибуток?
Тільки світу того цвіту, що за вікнами.
Одне одному радіти ще не звикли ми.
То багаття під ногами,
То хрести над головами,
А ми граємось словами...

Коли приїхав у Кременець (лікарі порадили після трьох інфарктів жити ближче до природи й у спокої, — ніби до таких, як він, колись приходить спокій?..), Смик купив будинок Тушківських, Вишневецьких — стару, з’їджену літами споруду, якій цього року виповнюється 101 рік. Нехай славну, намолене місце, однак тепер же — мало не кролятник! Практично ніхто не вірив, що з того «люди будуть» — довів чортяка!

Дехто із кремінчан довго дивився, як поволі він робив ремонт, стриг траву, вішав картини, розставляв скульптури. І дивувалися, — краще б гусей та козенятко завів, усе користь...Аж на тридцяти сотках землі й утворити раптом якийсь «сад скульптур»!

Потім почали заходити до того саду, прислухатися до пісень, що ввечері линули з будинку:
Кипіла кров та тільки на вустах.
У наймита завжди родиться наймит.
Невже у спадок маємо ярмо?
І знову бунт, і знов співають зайди...
Кого ж тепер роз-ве-се-ли-мо...

Може, й правда треба щось робити для вічності? І не когось звинувачувати, а себе?! Як той Олександр співає?
Винуватиш щоразу у смертних гріхах
Цю державу, якій ще в дівках та дівках,
У якої ще голос тремтить від образ,
А вона уже мати всім нам і для нас.

Тільки-но ніби довіру викличе у «нормальних людей», і на тобі — щось таке утворить! То для депутатів приз організує — на ймення «Сракожаб» (сором навіть вимовляти), то в ефірі, по радіо поіменно пошле далеко всіх спонсорів, що обіцялися-присягалися, однак і гривні не дали для спільної справи. То випустить диск із назвою «Параноєвий ковчег» чи «Франкенштейн у вишиванці». Такому «однаково Голгофа чи Говерла». У такі тенета заведе, ну просто жах! А такий талант людині даровано! Йому б зі сцени про кохання співати, — так добре, душевно у нього виходить:
Усе, що в мене є — твоє:
Відчути легкість,
Почуватись вільним,
Закоханий як божевільний —
Все до останку роздає.

Недарма — член п’яти національних творчих спілок. І п’єси пише, і книжки публіцистики видає. Цього року за книгу публіцистики висунутий на премію В’ячеслава Чорновола. Створив перший диск для української армії, диск для українських туристів, для українських ресторанів, шкільні роки. «Два тіла, дві душі» — навіть перекладені на словацьку. І що з того? — п’ятдесят років, а трудова книжка з 93-го вдома лежить, без записів. Пенсію з чого нараховуватимуть тому педагогові, випускникові Рівненського педагогічного інституту, що не так уже й довго викладав дітям серйозні науки? З тих пісень для заробітчан хіба що нараховуватимуть? До речі, той диск для заробітчан — просто дарунок для зболеного серця. Жінки його тепер пересилають в Італію чи Іспанію і плачуть, коли чують пісню про самотнього хлопчика, у якого «мама в Італії, тато ще далі»:
В темному місті не розгубився,
Скривдити мали — якось відбився.
Я вже дорослий, — каже бабуся.
Я навіть ночі тепер не боюся.

За кількома такими плаче мамине серце на чужині? А як приїжджають заробітчани додому, то гості йдуть один за одним — послухати оповідки, як же їм там ведеться? А дітям хочеться, щоб належали батьки у ці дні лише їм, родині. «Яка радість, яке свято, наша мама пахне татом...» — точно сказано про короткі хвилини щастя. За такі рядки часом і «пробачити» можна поетові його «чудернацтво».

...А бард усе пише собі і співає. Пише пісеньки і вигадує свою Конституцію України, в якій першим пунктом стоїть: «Кожна людина рожденна для щастя». А першим законом, як стверджує, зробив би закон про відкритість кордонів, — щоб виїхали усі ті, хто не вірить в Україну. «Не бійтеся, — говорить, — вони повернуться, коли чіткішою стане наша ідеологія. Чому ніхто не говорить, з чого почалося китайське диво — з того, що уряд звернувся до інтелігенції, яка проживала по всьому світові, з проханням повернутися. І вона вернулася! Ви спробуйте наших закликати. Не вернуться! Поки що...»
Умовний світ.
Умовні українці.
У хомутах співають солов’ї.
Державу не здобудеш поодинці,
Тим паче не кохаючи її.

І «Гімн України» написав, — допоки що тільки для себе. Бо вважав — у нас же гімн «за упокій», а треба — «за здравіє»! До речі, і гімн Росії переписав на свій лад, щоб він не був таким агресивним. «Кожен гімн несе відбиття духовного стану нації і ми маємо це усвідомлювати».

...І ЗОВСІМ СЕРЙОЗНО

Пишу все це і думаю: а чого це я наважилася, розповідаючи про людину з рідкісної когорти Феніксів, обрати такий напівнасмішкуватий тон? І сама собі відповідаю: а тому і обрала, що належу до заземлених — тих, яких більшість. Тих, що самі не розуміють, як до зарізу їм потрібні Смики — смикати час від часу, нагадуючи, що не весь той світ, що у гаманці. Що ще існують зорі, і щирість, і зовсім не умовні світи. Можливо, ми колись побудуємо такий світ, в якому, згідно Олександрової конституції, «людина буде рожденною для щастя». А наразі мусимо навчитися уважніше слухати поетів і «не чіпати скрипаля»:
Йому і так без чарки дістається,
Бо ж дека скрипки
Як відлуння серця.
Хоч в кожнім серці істина своя —
Чотири тятиви на кожен звук.
На гами нервів, відчаїв та зривів
Відплачешся і ти такий щасливий...
З благословення скрипалевих рук...

— Цікаво, а хто це вигадав, що поет обов’язково має багато страждати? А головне — жити у бідності?

— Ненавиджу, коли мені наші бізнесмени говорять: «Ну, Саша, ты ж поэт, зачем тебе деньги? Поэты должны быть голодными...» Не погоджуюсь, коли хтось із ситою впевненістю стверджує, що люди мистецтва мають бути голодними. Це ж та сама робота, тільки на відміну від бізнесменів ми не перепродуємо речі, які коштують 20 копійок, за 50... Я хочу рівно стільки мати, щоб не почувати себе приниженим. А от у нас на Україні все робиться, щоб почувати себе саме так. Особисто я, а практично і всі інші, не народилися для того. Якби я нічого не робив, інша справа... Країна беззахисних людей. До мене часто звертаються за допомогою, певно, думають: поет — людина сильна; а чи бачили вони мене на самоті? Чи три моїх інфаркти так просто пройшли?

Маємо, що маємо. Слідом за Кравчуком уся Україна повторює цю фразу. То що — змирилися із тим, що маємо і на тому застановляємося? Одні будують, другі — руйнують, не дивлячись на закони. А Конституція має бути єдиною для всіх в Україні і верховенство закону — для усіх, без винятку.

— А хто ви взагалі такий, щоб так про все судити?

— Хто я такий? — Не знаю. Може, музикант. Часом гарну мелодію пишу. Може, поет, — часом тексти нормальні виходять. На фестивалі «Оберіг» у 90-му визнаний кращим поетом-піснярем України. Журналістикою займаюсь, у мене книга есе є — «Україна провінційна: від самостійності до самодостатності». До речі, провінційна Україна вартує надзвичайно серйозного ставлення. Саме тому я і розробив концепцію повернення культурологічної аури малих міст і редагував газету «Маленька Батьківщина». А от те, що не технічна людина — так це точно знаю. Комп’ютера побоююсь. Як усі нормальні люди — друкую на машинці.

Раніше страждав, що немає звань і справжнього широкого визнання, — тепер байдуже. Хоча ні, однією премією гордий. Це премія «Визнання» Краківської конфратерні поетів. Це така особлива картка, на якій усі поети підписуються, тобто визнають і тебе за рівного — за поета. Оцим ду- уже пишаюсь!

— А про щось шкодуєте?

— Велика моя помилка, і я в тому твердо переконаний, що не можна міняти дружин, — діти без тебе виростають. І це боляче усім. А жінка, в свою чергу, повинна розуміти, за кого вона виходить заміж. А загалом світ тримає Жінка, любов до неї.
Гарна жінка.
Добра мати.
Їй призначено тримати
Світ як яблуко в руці.
Молоком налиті груди
Є спокуса. Є і буде.
Вік купатись в молоці...

А ще є у мене дві прекрасних доньки. До моїх ідей вони ставляться, як і усі, думають, що я «чудік», та все одно люблять. Тому жалітися нема чого.

— Ще б пак! У вас стільки планів, що складається враження — розчарування до вас не приходить. До речі, звідки у вас на все сили беруться?

— Розчарування? Ні, не приходить. Тільки хочеться відчувати, що все, що ти робиш, комусь потрібно. А сили в цій країні приходять із другим диханням (коли вже над силу і через біль), у мене вже, певно, четверте дихання.

То фільми знімаю, то п’єси пишу, то — пісні до них. Щороку організовую два скульптурних пленери, тобто треба подбати про те, щоб камінь завезли, забезпечити харчування, підготувати помешкання. На будинку напис: територія вільних муз. Тут творять без цензури. Планую також організувати пленер, присвячений 300 річчю Івана Пінзеля — сучасне фентезі українського бароко. Десять чи не найкращих скульпторів мають приїхати і показати, що вони вміють, чи гідні вони тих традицій?

— А де ж гроші на все це взяти?

— Коли показуєш міській владі, скільки коштує скульптура реально, на тебе дивляться, як на ідіота, бо замала сума і ніде вкрасти. Рано чи пізно люди зрозуміють, що такі пленери мають бути спроектовані згори, з міністерства, — воно має здійснювати менеджмент. Якщо є гарний проект і є місце, де його реалізовувати, тоді проект варто фінансувати. А сьогодні доводиться викручуватись. До речі, поруч мене стоїть краєзнавчий музей, відвідуваність там не більш, ніж у мене. Так само і в ботанічному саду, що дуже шкода, бо так не має бути. Тільки цього року влада звернула увагу на наш сад скульптур і означила його як об’єкт, рекомендований для показу туристам.

— Ви — великий любитель ставити пам’ятники. Кому б ще хотіли поставити?

— Пам’ятники потрібно ставити людям, які прославили свій край і були віддані справі. Чого ставити таким людям, що сьогодні нашуміли, а назавтра їх забули. Працюю над встановленням пам’ятника Генріху Германовичу, одному з найкращих фотохудожників світу, — він у Кремінці працював. Хочеться, щоб у місті постав і пам’ятник Вілібальду Бессеру, вченому-ботаніку, що систематизував усі рослини у ботанічному саду Кременця. Він віддав садові чимало років життя, творив його славу і саме такі особистості мають бути самі увічнені славою. А ще мрію видати величезним тиражем три портрети — портрет Вернадського, Грушевського і Шевченка. Я розвісив би їх по всіх райадміністраціях та школах, щоб ніколи там не висіли портрети наших сучасників — тимчасових людей, гірших або кращих розкрадачів держави.

— І звідки ви такий, «тісний», узялися?

— Із Сумщини. Моя мама все життя ліси садила. Від Коверця до Росії — стоять мамині ліси. Батько все життя працював таксистом. А ріс я у Рівному на вулиці Карпатській і виховувався практично на вулиці, але дивною була наша вулиця і наш дім. Ігор Каганець, його сестра і я в одній бочці сиділи і вчили азбуку Морзе, символіку, всіляку єрунду. Нам усе було цікаво! Щоб ви зрозуміли, в якому середовищі я формувався, скажу, що у нас за стіною тьотя Валя жила, референт по пресі Степана Бандери. А напроти дядько з «Яструбків», а за нами будинок — ад’ютанта Власова. У нас була вчителька російської мови та літератури Баранова, вона мені Солженіцина давала читати у 8 класі, а сама була секретарем партійної організації. Так, до деякої міри це роздвоєність була. Хоча сьогодні гірша роздвоєність у суспільстві, ніж було навіть при Андропові. І полягає вона у внутрішній брехні — самі собі брешемо. (А ось коли викорінимо це — заживеться легше!) У Тернополі, ніби місто таке «продвинуте», я показував «Параноєвий ковчег». Це якраз було під час правління Юлії Володимирівни, і я показував усі їхні помилки у піснях. Там же такі імена — Томенкові очі, Патрошенко, Юлечка, «Є Лівінський, навіщо Вінський», такі речі образні, що абсолютно прочитуються. Так половина залу вийшла — боялася, що у чомусь запідозрять. А хочете у Львові покажу «Франкенштейн у вишиванці» і побачите, що буде — половина людей не повірить, що таке можна говорити, а друга половина буде кричати: руйнатор, він руйнує нашу свідомість!

— А ви справді руйнатор?

— Ненавиджу людей, які руйнують. (От зруйнували Україну!)
Увімкнули на автопілот
І прямуємо просто до скону.
Найчесніший вкраїнський народ
У штрафнім батальйоні...

А я люблю ідеологію творення, десь усередині навіть ліберал. А більш за все ціную незалежність. І незалежність у людині виникає тоді, коли вона вільна духовно і є самодостатньою.

— Читаю ваші вірші і думаю, що у нас в Україні на свободу слова нарікати не можна. За інших часів за один вірш, а у вас таких — десятки(!), давно би за вами засвистіло!
А може, взяти Київ
В синьому жупані...
Випустить на волю
Cвій універсал.
Не пишіть історію
Ви за нас, гетьмани,
В кожному рядочку
Чи кров чи сльоза.
Хай радіє Рада,
Що не розстріляли.
Будувать в екзилі
Будем знову храм.
Псевдосамостійники
Добре повтикали
Десять років красти
Може, годі вам.

— Написано кілька років тому, а як актуально.

— Але як би не було боляче за день сьогоднішній — треба йти далі. Хоча відверто болить...