Концептуалізм із людським обличчям
В "Ательє Карася" триває виставка художника Олександра Друганова.
"Людина, що працює" (Working Mаn) - так вона зветься. Цим таки визначенням можна окреслити його творчу персону, адже інші визначення приречені на напівправду.
- Художник, що пише музику? Графік, що працює в театрі? Митець, який фотографує? Одне слово, Wоrking Man. І то не просто - Working... - а worKING - творець-король. Достоту - абсолютний сюзерен, який вільно порядкує своїми дітьми-руками, зображеннями, звуками, буквами... дотиками. Вільно, тобто по-королівськи. Але - і король-дивак, котрий повсякчас зрікається одного трону... щоб без бою посісти інший, сусідній.
Погляньте лишень: оформив понад 20 книжок (у т. ч. останню збірку поезій Оксани Забужко). ... - А від ілюстрації сьогодні відмовився: не гріє, та й годі. Інсценізований Піранделло "Трохи вина і 70 обертів" (у Театрі на Лівому березі) став подією сезону - а він все мріє про "Обдурену" Т. Манна, і то в найближчий час. А буває й так - театральна мізансцена стає ядром майбутньої композиції ("Золотий ключик" - для "Buratin-II"). А фото-фрагмент з каталогу групової експозиції ("Пост-Анестезії" - у Києві є лише кілька примірників на руках) виростає до розмірів великої картини.
Доробок Друганова - концептуалізм, та з людським обличчям. Струмінь незлої, химерної думки впорснуто в вени чи не кожного його твору. Назва часто формулюється англійською (яку ми перекладаємо нині без проблем). Якщо його "Gilette" (так, це бритва, якою голиться автор на фотопортреті, спрямованому в раму, пророслу синтетичною щетиною) і має стосунок до популярної реклами - "Gilitte! - це найкраще для мужчин" - то тільки як до зовнішнього першопоштовху. Це, радше, дослідження дивовижних шляхів перевтілення самої ідеї гоління, яка може обрати своє помешкання - байдуже, чи в солодкавому кліпі, чи в гіперавангардовому творі. А прочитання ідіотичного англо-російського розмовника (доби Московської Олімпіади 1980 р.) обернулася створенням стримано-еротичної, загадково-дразливо хутряної серії "Meх Mons Verekis" (де останні два слова - назва "пагорбу Венери"), за якою автор - власне його зізнання - міг зняти повнометражну стрічку (якби, звісно, кошти були). Нам так ніколи й не дізнатись, як склалися стосунки містера N і місіс Діксон. Та важко здогадатися навіть, в якій послідовності вони розвивалися: глядачеві пропонується можливість власного, дуже суб'єктивного прочитання.
Несподівані метаморфози пронизують "тіло" його творів. Таке враження, що персонаж перевіряється на міцність, на згин і на чутливість. Ноги розтягуються в шпагаті ("Англійський скульптор Рут"). Живе лице проростає ляльковими баньками ("Glarki", тобто - "очиці"). Рот тягнеться до розфарбованого "під гадюку" шлангу (фрагмент "Mex Mоns Venekis"). Шкіра шкребеться лезом ("Gilette"). А людська свідомість випробовується болючим - хоча і водночас елементарним вибором - як та дюжина пар, навмання вихоплених на Хрещатику і підведених до білого полотнища для непрошеного фотографування. Фототриптих "Between presto i vivаcе" ("Між швидким і жвавим" - тут використано музичні італомовні терміни) - торкається питання страху. Страх обмеженогo простору (дівчина коло зачинених дверей); страх відкритого простору (краєвид американського каньйону, з гангстером у хвацькому капелюсі); страх прилюдного виступу (нервовий сміх акторки)...