Козак Мамай по-донецькому

Легендарного козака Мамая оспівували поети, малювали художники — не лише на полотнах, а й на дверях, стінах хат, комірах, скринях і навіть посуді. Про нього досі складають пісні й ставлять вистави. Можна уявити собі символічну постать козака Мамая на сцені драматичного театру, але в Театрі ляльок, та ще й у постановці в жанрі героїчної притчі, — для цього потрібна фантазія і певна сміливість. Цими якостями володіє Анатолій Поляк — головний режисер Донецького обласного театру ляльок. Для своїх постановок він завжди обирає твори справжньої літератури — Миколи Гоголя, Лесі Українки, Івана Котляревського, Олександра Олеся. Із приходом Поляка до театру репертуар планомірно поповнюється українською драматургією, що в Донецькому регіоні не так і просто приживається.

Ідея пожвавити у театрі ляльок образ козака Мамая виношувалася давно, але стала реальною після знайомства з п’єсою Богдана Жолдака. Це історія хлопчика-сироти Олесика, який мріє стати відважним козаком, схожим на Мамая: «Дізнатися би я хотів, Навчають де на козаків. Пройду країни і світи Козацьку школу віднайти. Й оборонити весь наш рід, Щоб більше не було сиріт...». Багато нелегких випробувань довелося героєві пережити на шляху до своєї мрії: й Змія з трьома головами перемогти, й Царівну-Петрівну врятувати, й Чарівного Веприка добути, і людську підступність пізнати. В усіх пригодах підтримували героя вірний друг Коник-химородник і кохання звільненої царівни. Введення у виставу додаткового персонажа — Кам’яної баби (знахідка режисера, підтримана художником) дозволило вдихнути в дію таємничість і динамічність. Вона коментує те, що відбувається, ніби з глибини віків. Поряд із Кам’яною бабою відбуваються ключові події вистави: вбивство сироти Олесика, його воскрешення живою водою і нарешті перетворення героя на козака на ім’я Мамай.

Сценічне рішення вистави «Пригоди козака Мамая» — безперечний успіх Анатолія Павлика, головного художника театру. Точно вивірений простір сцени дозволяє акторам із ляльками вільно рухатися, створює зоровий ефект об’ємності декорацій. Уявіть собі: сільський пейзаж, млин, а вгорі — портрет козака Мамая, внизу — віз, на передньому плані — коло, а можливо, колесо... І ось закрутилося колесо, ніби символізуючи повороти історії та повороти долі маленького героя... Коли на задньому плані повільно проступили зірочки й неначе намалювали Чумацький шлях, глядачі мимоволі зааплодували.

Частиною декорацій стали і костюми акторів — темні, нейтральні й, разом із тим, не позбавлені театральної вишуканості. На їхньому тлі особливо виразно виглядають яскраві ляльки, над якими добряче попрацювали майстри цеху.

Хочеться відзначити музику вистави Віктора Гуцала, сповнену фольклорних мотивів, яка ненав’язливо підтримує атмосферу постановки, а також високу якість аранжування та музичного виконання оркестром народних інструментів під керівництвом автора.

Пісні написав композитор Василь Якубович, і в них точно передані характери персонажів. Якщо пісня Олесика повна завзяття й оптимізму, то Веприка — гумору й пустощів, а в пісні Царівни — ліризм і смуток... у залі запановує цілковита тиша, а на очі деяких глядачів набігають сльози.

Звісно, лірична проникливість, глибина жіночої душі цього образу — заслуга актриси Ірини Каракаш. До речі, у виставі вона зіграла ще дві ролі, продемонструвавши широкий творчий і голосовий діапазон. Співучий голос Царівни змінився в образі Кам’яної баби низькими нотами, а в ролі Коника-химородника — іронічними нотками.

Іронія наповнила й образ Царя у виконанні артиста Михайла Загноя, котрий створив яскравий тип самодержця, що впивається повнотою влади.

Роль Олесика підготували два молоді актори. Якщо у Романа Крилова герой вийшов рішучий і цілеспрямований, то у Романа Мішина — м’який і ліричний.

Вийшло і два різні Конячі (водночас Вепрячі) міністри. Якщо в основі образу Бориса Шайдера лежить психологічне нюансування, іронія, майстерність ляльковика, то у Віталія Кравцова переважає енергійне голосове послання та динаміка.

Актор В’ячеслав Греков зумів пожвавити персонажа під назвою Риба-міст, хоча художнє рішення цього образу викликало неоднозначну реакцію.

В цілому склався акторський ансамбль, і вийшла яскрава видовищна вистава. Батьки й педагоги дивилися з непідробленою цікавістю, вловлюючи свої, дорослі асоціації в окремих фразах Царя й особливо Змія-триголівця (артисти Михайло Загной і В’ячеслав Греков), а юні глядачі із задоволенням стежили за казковими пригодами і разом із головним героєм училися бути справжніми козаками.