Кругообіг картин на світі
Пишуть картини в майстернях або в звичайних житлових квартирах. А продають там, де продається. Зазвичай це відбувається в столиці, на Андріївському узвозі. Звідси картини не йдуть з молотка. Та буває, вони йдуть із тими, хто їх з молотка продасть. Сюди часто заходять іноземні галерейники і гості. Не лише заради інтересу, а з метою вигідного вкладення грошей або процвітання власного бізнесу. Купівля робіт українських живописців обходиться їм у значно меншу суму, ніж та, яку довелося б заплатити своїм землякам за аналогічні роботи. Як човен і пароплав, різняться ціни на живопис у нас і в них. Утім, як і на всі інші результати праці талановитої людини. Знаючи про значну різницю в ціні, наші художники, проте, не намагаються підвищити власний прибуток за рахунок таких вигідних покупців. Адже деяких закордонних любителів живопису не обійти в умінні торгуватися і збільшувати прибутки за рахунок мінімізації витрат. Вони вміють відчайдушно битися за кожну 10-доларову висоту. Один голландський мільйонер намагався за п’ятсот у. о. придбати для власної галереї три картини, які сподобалися йому і коштували по сімсот доларів кожна. Щоправда, не вийшло.
На відміну від іноземців, наші комерсанти, ті, що «ганяють» з живописом за кордон, не користуються застарілою і миршавою тактикою «торговельного натиску». Нормальні тубільці завжди йдуть в обхід. Вони не продираються крізь в’язку драговину популярності, регалій і досвіду художників, знаючої собі і своїм роботам ціну. Вони віддають перевагу бігу без перешкод, прямо до стін гуртожитків художніх вузів. Їхні мешканці дуже часто талановиті і дуже рідко ситі. І спочатку майже завжди оцінюють свої картини без особливих амбіцій. А першовідкривачі купують їх без особливих витрат.
Та буває, інколи картинам і їхнім авторам таланить. І тоді вони разом перетинають моря-океани, аби розлучитися в іншій країні після персональної виставки-продажу. Це далеко не мета, а лише засіб, завдяки якому можна купити фарби, підрамники, полотна і цілий пакунок вівсянки. Зрештою, не духом же єдиним... Талан полягає в тому, що іноді «за бугром» грошова оцінка роботи виявляється максимально адекватною, а людині-творцеві в цьому разі незрівнянно легше розлучитися зі своїми рідними роботами, які залишаються на чужині.
Ініціюють такі от виставки ті самі закордонні галерейники. Зазвичай вони вдаються до цього, коли кишені їхні недостатньо місткі, щоб купити всі роботи відразу, а інтуїція не дає однозначної відповіді: чи всі картини продасть? Тоді художнику пропонують самостійно доставити роботи до місця проведення виставки. Упорядник же за свої старання, рекламу і приміщення задовольнятиметься відсотками з продажу. Від двадцяти п’яти до п’ятдесяти. П’ятдесят відсотків беруть з особливо недосвідчених і нужденних особливо зажерливі.
Власне, наші галерейники на життя не скаржаться, тому що земля українська багата талантами, а отже, і персональними виставками. Які час від часу влаштовують у галереях не тільки в обмін на відсотки з виручки (на західний манер), а й в обмін на будь-яку вподобану галерейником картину. Картина йде навіть тоді, коли жодної роботи художника не продано. Так би мовити, плата за оренду приміщення. І в таких ситуаціях художникам доводиться бути насторожі і відразу оговорювати, яка з картин залишить батьківську оселю. Тому що траплялося й таке: галерейник вимагав якусь картину, художник обіцяв, але яку саме, ніхто з двох не уточнював. Аж раптом на горизонті з’являвся заможний відвідувач і пропонував «гроші в обмін на ось цю картину». А саме тоді перед ним з’являвся власник галереї і казав, що за усною домовленістю з художником ця картина — власність галереї. Так-так, вона продається, але за вищу ціну.
А втім, знавці в курсі, що виставки славляться галерейними націнками. Тому вважають там за краще тільки знайомитися з художником і надалі купувати картини безпосередньо в нього. Значно дешевше.
Іноді ж зустрічаються картини, які є не плодом праці художника, а результатом спритності. Ідеться про афери двох видів: коли уявним авторством намагаються обдурити тільки покупця і коли це проробляють і з покупцем, і з художником, чиє ім’я вказано на полотні. Технологія першого типу більш трудомістка, а його передісторія заглиблюється в землю корінням багаторічних дерев, з якого колись давним- давно спорудили рами, в які вставляли картини. Не обов’язково шедеври, можна й любительські. Сьогодні ці рами часто перетворюють на ходовий товар серед художників, які спеціалізуються на підробках живопису. До рами підшукують полотно, підрамник і ретельно «старіють», підганяють під потрібний вік. Опісля все це перетворять на копію, яку напишуть з малознайомої картини відомого художника, а потім віднесуть в антикварну крамницю. Утім, антиквар не дрімає. Та й сучасна наука за допомогою навіть поверхневої експертизи у змозі визначити вік і автентичність картини, не залишивши жодного шансу копії. Проте це не означає, що шанси точно так само зникнуть і в її продавця. Антиквар, як законослухняний пасажир державного потяга, по-господарськи посварить його, зіб’є добренько ціну і видасть копії ордер на тимчасову прописку у своїй крамниці. Поки її, як маловідому картину знаменитого художника, хтось не уподобає.
Афера номер два. Її механізм простий: приваблива ділова пані, як посередник між покупцем і художником, повідомляє останньому, що покупець зайнятий, роботи подивитися не в змозі, але просить дати йому якісні фотографії картин і їхніх фрагментів. І не страшно, якщо від операції клієнт ухилиться. Пані обіцяє «світити» фотокартки у всіх значних офісах: раптом повезе?.. Тільки не авторові, а пані, яка десь у землянці ховає партизанський загін живописців, які швидко і якісно знімуть копію з фотографії, що припала покупцеві до душі. І геть нічогісінько не дістанеться авторові, який про це й не дізнається.
