Кшиштоф ПЕНДЕРЕЦЬКИЙ: «Життя значно більше, ніж музика»

Таке пояснення чуток видавалося мені багато вірогіднішим, аніж можливість побачити Пендерецького за диригентським пультом у Києві, і не тому, що це неймовірно, а тому, що дуже схоже на справджений сон. На концерті прозвучало його «Credo», — це було шосте виконання твору в світі й перше, яке диригував сам професор. Перед концертом кореспондентові «Дня» пощастило зустрітися з маестро.

— Ваше ім'я і досі асоціюють із музичним авангардом. А як би ви самі охарактеризували свій стиль?

— Моя музика від самого початку була інакшою: і відмінною від західного авангарду, і не подібною до польського. Властиво, період авангарду в історії музики був дуже коротким: від середини 50-х до середини 60-х років. Але, що цікаво, коли саме явище себе виговорило, то люди, які постали на його хвилі, вже мали значний вплив на музичне життя. Водночас вони не змогли зробити подальшого кроку й тільки експлуатували те, що ми відкрили в 50—60-х. Однак їхній голос був настільки сильним, що створювалася ілюзія, ніби ця творчість і далі панує.

Я пишу у своїм власнім, індивідуальнім стилі і не дуже переймаюся проблемами дефініцій. Мені важливо, що моя музика є впізнаваною. Можливо, тому, що вона — це саме моє відчуття світу. Її мелодійні відмінності — це відмінності моєї індивідуальної експресії. Я не здатен (та й не хочу) говорити якоюсь іншою мовою.

По часі бурі й збурення 60-х я свідомо намагався повернутися до традиції, до великих музичних форм. Тож зараз я останній із могікан — композитор, який звертається до таких жанрів, як симфонія, ораторія. Це «хвороби», які вже вийшли з ужитку. Я ж вважаю, що симфонія відродиться в майбутньому тисячолітті. Відбудеться повернення до великих форм.

А щодо стилю... Письменники теж використовують одні й ті ж слова, але книжки одного читають, а другого — припадають пилом по книгарнях. Здавалося б, Маркес — усе дуже просто написано, але є нарація. Ми, авангардисти, знищили музичну нарацію, намагаючись у вигуку сказати те, що раніше передавалося цілим реченням. Нарація, велика форма — панувала у ХIХ ст. (згадайте великих романістів Толстого, Достоєвського, Томаса Манна, за традицією сюди ж можна віднести й Пруста).

Нарація — це те, що нині є в моїй музиці, як мені здається, бо це спроба розповісти про щось вільно і неспішно. Наприклад, «Credo» в месі зазвичай триває не більше як 20 хвилин, я ж написав своє «Credo» на годину. Це була моя внутрішня потреба виговорити те, що я відчуваю як віруюча людина. Потреба в нарації зростатиме, бо з кожним роком людина живе дедалі довше, в неї з'являється час на осмислення буття.

— Ви багато музики пишете на замовлення, припустімо, до 850-річчя Москви ви написали «Славу святому князю Даниїлу Московському». Що потрібно для того, щоб професор Пендерецький узявся за замовлення?

— Мене це просто має зацікавити.

— Вас зацікавив ювілей Москви?

— Так, я часто туди їздив, маю там багато приятелів. До того ж мене вабить православна музика. Мій батько — українець, він народився на Станіславщині, в Рогатині, а в 16 років виїхав до Дембіци. Він сам греко-католик, і коли я був малим, то батько завжди брав мене із собою до церкви. Так що моє зацікавлення православними хорами розпочалося ще в дитинстві.

— Тоді, перебуваючи в Москві, ви відзначили високий рівень російських оркестрів. А яка ваша думка про оркестри в Україні?

— Це мій перший досвід спілкування з українським оркестром (ідеться про Симфонічний оркестр Національної філармонії. — Л. Г. ) і хочу відзначити високий професіоналізм музикантів. Особливо ж я був вражений вашими чудовими хорами — «Думкою» та хором хлопчиків музичної школи ім. М. Лисенка. Діти взагалі співали так добре, ніби все життя співали мій твір.

Я ніколи до цього не співпрацював з українськими оркестрами, бо потрапити в Україну за Радянського Союзу було майже неможливо: всі культурні обміни відбувалися тільки через Москву. Я хотів декілька разів поїхати до Києва чи Львова, але мені щораз відмовляли.

— З якої причини?

— То казали, що оркестр на гастролях, то що у філармонії ремонт, — приводів можна знайти масу.

— Вам подобається диригувати свої твори?

— Я вважаю, що композитор не повинен виконувати свої твори. Диригувати має хтось інший. Він віднайде в партитурі щось, що композиторові навіть не спадало на думку, адже під час виконання завжди цікавить інтерпретація. Я мав щастя, що мої твори диригували такі славні диригенти, як Кароян, Орманді, Курт Мазур.

— А чи були несподівані інтерпретації, які вас дуже вразили?

— Так. Оскільки моя музика 50—60-х років лишає багато місця для свободи трактування, то твір інколи звучав абсолютно не так, як я його придумав. Одного разу я навіть не впізнав свого твору. Річ у тім, що тоді я, як багато хто з авангардистів, застосовував інший принцип нотації, а тепер повернувся до традиційного способу. Причому нотую дуже ретельно, майже не лишаючи місця для інтерпретації.

— Така ретельна робота над партитурою тепер — це наслідок гіркого досвіду?

— Безсумнівно. Я хочу, щоб мою музику виконували так, як я її написав.

— Як ви ставитесь до перекладів лібрето опер?

— Я ніколи не погоджувався на те, щоб перекладали мої опери, бо вважаю, що в опері музика і текст — це єдине ціле, одна мелодія. Припустімо, я колись чув «Бориса Годунова» по-угорськи чи «Дон Жуана» по-японськи, — це звучить смішно! Можна перекласти слово, але інтонації неперекладні. Опери треба виконувати тільки в оригіналі. Проте особисто я вважаю, що не будь- якою мовою треба писати опери. Припустімо, в мене немає жодної опери польською, бо незважаючи на те, що це моя рідна мова, я гадаю, що в ній занадто приголосних, від того вона не звучить музикально.

— Ваше ставлення до електронної музики?

— Колись я писав багато електронної музики — це були твори для театру, кіно. Проте чистих електронних творів у мене тільки два. Як людина, яка грає на інструментах, я допускаю, що в майбутньому можуть бути нові інструменти, але не думаю, що їхній розвиток, та й музики загалом, піде в електронному напрямі, бо електронна музика — все одно, що пластмасова жінка.

— Які, на ваш погляд, головні уроки життя?

— Це питання дуже філософське. Я не займаюся тільки музикою. Я ще написав книгу, в якій спробував поміркувати над проблемою кінця тисячоліття. А від суєти мене рятує захоплення ботанікою, в останні роки це моя найважливіша справа. Я маю свій сад. У моїй колекції 1400 сортів рослин. І теперішні свої заняття музикою я трактую як спосіб утримання свого саду. Бо я зрозумів, що життя значно більше, ніж музика. Для мене дуже важливий цей зв'язок між написанням музики і саджанням дерев: уся справа в уяві. Є дерева, що виростають 50—60 років, тож мушу бачити наперед, бо інакше це буде не сад, а хаос. Порядок, струнка думка мусить бути і в саду, і в музиці.

Дерева мене дуже заспокоюють, бо я напевно знаю: якщо мене не переживе музика, то мій сад мене переживе. На 50 років принаймні слід від мене залишиться. Звичайно, якщо не прийдуть варвари і не знищать і дерева, й музику.

— Пам'ятаєте експерименти, коли намагалися доводити вплив музики на рослини? А ви своїм деревам ставите свою музику?

— Про всяк випадок, я цього не роблю. А раптом зашкодить?

Дякуємо Польському інституту в Києві за сприяння в організації інтерв'ю.

ДОВІДКА «Дня»

Кшиштоф Пендерецький народився 1933 року в Дембіці (Польща). Автор чотирьох опер, композицій для симфонічного оркестру, ораторій, а також концертів і камерних творів, написаних для видатних музикантів світу — Мстислава Ростроповича, Зігфріда Пальма, Ісаака Стерна та інших. У 50-х роках маестро стояв на радикальних позиціях музикального авангарду («Поліморфія», «Флуоресценція»), які в 70-х змінилися на повернення до традиції, ad fontes. Останнім часом музикознавці й критики називають Пендерецького «постромантиком». 1997 року маестро опублікував книжку «Лабіринт часу. П'ять лекцій на кінець століття». 2 квітня почесному доктору 17 університетів та академій Кшиштофу Пендерецькому вручено почесний докторат Національної музичної академії України імені Петра Чайковського.