Культурна дипломатія Богдана Ступки

27 серпня минає 79 років з дня народження Богдана Ступки і уже 8 років як його нема з нами. Постать цього видатного актора є знаковою для України, проте  особливої уваги заслуговує роль його творчості й особистості в зміцненні іміджу української культури, успішній культурній дипломатії. Особливу роль у цьому процесі зіграла плідна творча співпраця й щира дружба з провідними польськими митцями. 

Вагомим початком стало запрошення популярного польського режисера Єжи Гофмана знятися у ролі Богдана Хмельницького в екранізації культового для поляків роману Генріха Сенкевича «Вогнем і мечем». Для Богдана Ступки це було непросте рішення, оскільки це був твір, де інтерпретація українсько-польських стосунків була далека від того бачення, яке б викликало захват в Україні. Як писав у своїй рецензії на фільм, опублікованій у часописі «Критика» у вересні 1999 року філолог, викладач Колумбійського та Єльського університетів Юрій Шевчук: «Від самого початку фільм був приречений стати контроверсійним. Це йому гарантував, незалежно від намірів режисера й акторів, літературний матеріал, покладений в основу сценарію. Відомо, що трактування в романі Сенкевича визвольної війни під проводом Хмельницького відверто тенденційне, якщо не українофобське... Добро — це шляхетська Польща, а зло — це чорна, дика українська козацька селянська стихія». Тому в Польській Народній Республіці екранізувати цей фільм Єжи Гофману заважала цензура, бо таку версію польсько-українських стосунків не схвалювала Москва.

У книзі Володимира Мельниченка та Асоль Овсяннікової «Богдан Ступка» (2011) є цікавий запис розмови з Богданом Ступкою весною 1997 року —  це  ще до зйомок у фільмі «Вогнем і  мечем»: «я згодився грати в фільмі, який торкається трагедії двох народів — українського і польського... Я бачу Хмельницького сильним, високоосвіченим сином українського народу, талановитим полководцем і блискучим дипломатом. Він зумів відчути надії козацько-селянських мас, спертися на них, стати дійсно народним вождем, особистістю світового масштабу. Таким він буде в моєму виконанні... Головною умовою моєї участі в фільмі є повага Гофмана до історії мого народу і його великого історичного діяча. Режисер обіцяв і підтвердив це сценарієм. Я вірю йому і згоден з ним в тому, що «якщо ми не будемо говорити про той час розумно і доброзичливо, залишиться можливість тим, хто старається говорити нерозумно і злосно». Не треба забувати, що роман Сенкевича і гофманівська екранізація по його мотивах — це концептуально різні речі. Зрозумій, фільм буде знятий і без мене. Однак в цьому випадку нема ніяких гарантій... Хай краще Хмельницьким буде Ступка».

Проте навколо можливої участі Богдана Ступки у зйомках цього фільму було певне нагнітання пристрастей в Україні і навіть у розмовах з своєю мамою Ступка не раз чув пораду, що краще йому від цієї ролі відмовитись. Але він ризикнув, десь дослухавшись до раціонального зауваження Єжи Гофмана, що критикувати будуть чи так, чи так, а тому треба робити! Оскільки я була на прем’єрі в Києві в Палаці Україна фільму «Вогнем і мечем» і запрошення десь за годину до початку демонстрування фільму я забирала в Богдана Ступки, а тому закарбувалося майже фізичне відчуття того, як він переживав! Прем’єрі передувала дискусія в київському «Будинку кіно» 30 жовтня 1999 року. У ній взяли участь близько двадцяти кінознавців, істориків, філософів, літераторів, письменників, драматургів, які щодо фільму притримувались різних точок зору.

Готуючись до цієї ролі, Богдан Ступка багато читав про гетьмана Богдана Хмельницького і спонукав включити до сценарію діалог між поляком Яном Скшетуським та українцем Богданом Хмельницьким, де є такі слова гетьмана: «Хіба б пішли за мною тисячі, якби я тільки про себе думав? Подивися, що діється на Україні, хто тут щасливий: магнати, купка шляхти. У них земля, у них воля, а решта?... Яку подяку має запорозьке військо за кров пролиту в обороні Речі Посполитої? Де козацькі привілеї? Вільних козаків хочуть зробити хлопами. Я хочу воювати не з королем, а з ними. Король нам батько, а Річ Посполита — мати... Це не я, а вони — магнати матір мордують. Якби не вони, мала б Річ Посполита не два, а три народи і тисячі вірних шабель проти турків, татар і москалів... Я не хочу воювати з Річчю Посполитою. Нехай повернуть права і я відішлю татар». А заключним акордом стали слова, що мали б застерегти від тих помилок, які будуть повторюватись в історії взаємин обох народів і є актуальними й нині: «Війни тривали довго. Спустошувалась Річ Посполита, спустошувалась Україна. Ненависть вросла в серця і отруїла братську кров. Через 150 років російська цариця Катерина ІІ завоювала Кримське ханство, ліквідувала Запорозьку Січ і зіграла вирішальну роль у занепаді Речі Посполитої».

«Вогнем і мечем», який мав шалений успіх в Польщі, доволі успішно йшов і в Україні та навіть у Сполучених Штатах Америки.  Згаданий вище Юрій Шевчук писав: «Викликає подив те, що всупереч хаотичній організації показу «Вогнем і мечем», високим цінам на квитки (від п’ятнадцяти до двадцяти доларів, при звичайній ціні п’ять-дев’ять) на невеликі кінотеатри, за три тижні у метрополітальній зоні Нью-Йорка фільм побачило 12 тисяч осіб. У самому місті його показували в одній-єдиній залі «Фервью» на 300 місць».

Американський і канадський історик Франк Сисин у своїй рецензії на фільм написав: «Самі лише батальні сцени варті заплачених за квиток грошей, досить хоча б згадати ретельно відтворений гуляй-город — пересувну бойову споруду, яку запорожці використовували в облозі фортець. Найімовірніше, фільм матиме позитивний вплив на польську історичну свідомість, та й на українську теж. Готовність поляків по-новому глянути на свої взаємини з українцями вигідно відрізняє їх від росіян, котрі до такого переосмислення історичних стосунків Росії та України ще, на жаль, не готові». А письменник Юрій Андрухович зауважив: «Проукраїнським» фільм стає з огляду на свою тему. Оскільки в нас на таку тему вже давно й ніхто нічого не фільмував, то добре, що це зроблено в Польщі (а ще краще, що не в Росії)...вже сто років не бачив доброго українського фільму, а українського фільму доброю українською — тим давніше».

Сам Богдан Ступка вже після виходу фільму дав йому таку оцінку: «Свою роботу зробив гідно, нормально, можна не соромитись. Мій Хмельницький вийшов таким, яким я хотів його бачити». Щодо того чи вдалося Єжи Гофману збалансувати політичні моменти польсько-українських історичних відносин, які Генрік Синкевич трактував однозначно на користь Польщі, Богдан Ступка сказав: «Думаю, він зробив все, що міг. Я повірив йому і він дотримався обіцянки. Звичайно хотілося б, скажімо, щоб в моєму близькому оточенні було ще декілька осіб, які би більш гідно представляли козацьку еліту... В цілому Гофман опустив всі невтішні характеристики Хмельницького..., а також всі або майже всі несправедливості відносно українського козацтва, які мають місце в книзі і в то самий час показав взаємну біду тої війни для українського і польського народів: де двоє б’ються, третій користає... Якраз в цьому було надзавдання фільму і моя роль, зокрема. Дійсно, серце болить, а розповідати  і показувати потрібно»...

В анотації на цей фільм на сторінці Інтернетової бази фільму польського «Filmpolski.pl» міститься така характеристика: «Гофман, як сценарист, що досконало розумів делікатність матеріалу, особливо в умовах швидко змінюваних відносин політичних початку 1990-х, подбав, однак, про те, щоб точка зору обох сторін була представлена в спосіб виважений і відповідно з домовленостями історичними також і української сторони».

Варто зауважити, що в 1990-х в Польщі, як і в Україні на тлі реформ економіки шокової терапії був занепад у кіно і на цей фільм бракувало грошей. Тому Єжи Гофман навіть заклав у банку свій будинок, а також до фінансування цього на той час найдорожчого кінопроекту (24 млн злотих) долучилися широкі кола бізнесові, громадськість (вражає їх перелік у титрах фільму). Як згадував Єжи Гофман: «Вперше в історії польської кінематографії сталося так, що банк ухвалив надати інвестиційний кредит на фінансування виробництва кінофільму. Кредит забезпечив необхідний бюджет  і водночас створив великі шанси на майбутнє, на те, що фільми з невеликим бюджетом і потенційною глядацькою аудиторією в 200-300 тисяч матимуть змогу отримати кредит. Можливо це перелом, який поверне польському фільмові глядача». У підсумку, зроблене кіно, яке мало небувалі досі касові збори в Польщі, викликало також певне національне піднесення,  але на початку цього ніхто не міг передбачити і це був значний ризик в першу чергу для Єжи Гофмана.  

Варто підкреслити, що Єжи Гофман відноситься до тої частини польської інтелігенції, яких можна вважати послідовниками концепції Єжи Гєдройця в справі польсько-українського порозуміння: «Я був би злочинцем, якби намагався використати томагавк війни між Польщею та Україною, такого собі не можна уявити. До чого призвели польсько-українські війни — ми знаємо. Сьогодні, на щастя, ми — сусіди, дві самостійні й незалежні країни. Й напередодні нашого вступу до Європи, треба подумати про те, як подати одне одному руки».

Як продовження цієї співпраці, у 2003—2004 роках у Польщі вийшов фільм «Стара казка» («Stara Basn»), де знову у режисера Єжи Гофмана в одній з головних ролей знявся український актор Богдан Ступка. Проте цей та інші творчі проекти Богдана Ступки у співпраці з польськими   митцями відіграли й іншу важливу роль. Відсутність реальної самостійності України у складі СРСР, «залізна завіса» спричинилися до того, що про українське кіномистецтво в Європі та світі було майже нічого не знали. Пострадянська Україна відчувала необхідність заявити про себе у світі, проте, адаптація до умов ринкової економіки призвела до того, що в Україні у 1990-х на початку 2000-х фактично не знімали українського кіно. Через ці польські фільми багато хто на Заході відкрив собі такого блискучого українського  актора, як Богдан Ступка, а через нього українську культуру. Тому варто підкреслити значну роль цієї співпраці українського актора Богдана Ступки з провідними польськими митцями у подоланні ізоляції України від європейського та світового мистецького процесу. Робота з легендарними польськими кінорежисерами Єжи Гофманом, Кшиштофом Зануссі відкрила українського актора для польської та європейської публіки. У 2000 р. за роль українського гетьмана Богдана Хмельницького у фільмі «Вогнем і мечем» Богдана Ступку нагороджено у номінації найкраща роль другого плану Хрестом Офіцерсього Ордену Заслуги Речі Посполитої Польської.  У тому ж році у Польщі він отримав медаль «Zasluzony dla Tolerancji».

Крім того, уперше в історії України  в 2008 р. за головну роль у фільмі «Серце на долоні»  польського кінорежисера Кшиштофа Зануссі Богдан Ступка на Третьому Римському міжнародному кінофестивалі отримує перший приз і був відзначений срібною статуеткою «Марк Аврелій». Тоді він підкреслював, що це є в першу чергу міжнародне визнання української школи акторської майстерності. Як згадував Кшиштоф Зануссі: «Він спочатку не повірив, все думав, що я його розігрую. Потім, звичайно, дуже зрадів (нагороді). А багато італійських критиків та продюсерів підходили і запитували:  «Як же так може бути, що в Європі є такий чудовий актор?!... Без сумніву він належав до числа світових асів. Знаєте, окрім майстерності також даються взнаки особисті риси. Якщо особистість є настільки сильною, як в його випадку, тоді з’являється актор, який може бути зіркою. І так, власне, було».

Особиста дружба митців  сприяла реалізації творчих проектів і в Україні.  У 2007 р. Кшиштоф Зануссі на сцені київського Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка поставив п’єсу сучасного французького драматурга Еріка-Емануеля Шмітта «Маленькі подружні злочини». У 2008 р. Єжи Гофман зняв багатосерійний документальний фільм «Україна — Становлення нації». Обидва метри польського і європейського мистецтва визнавали Богдана Ступку як  одного з найпотужніших акторів сучасності, а його смерть великою втратою для мистецтва.

Богдан Ступка гідно репрезентував українську культуру і його роль в контексті українсько-польського діалогу в сфері культурної та суспільної співпраці належить гідно оцінити і продовжити. У контексті цієї взаємодії віддзеркалено високий рівень і стиль українсько-польських міжкультурних взаємин, які варто наслідувати та продовжувати на міждержавному та особистісному рівні.  «Моєю мрією є те, щоб український театр і кіно були знані в усьому світі. Вірю, що так і буде. І я щасливий, що хоч трішки можу цьому допомогти», — казав Богдан Ступка. Він мав обмежені шанси реалізувати свої мрії на Заході і, звісно ж, через хворобу занадто швидко пішов від нас. Запам’яталося, що він любив повторювати таку фразу, яка може бути для нас дороговказом: «Бути українцями — це бути європейцями»!