Купрін та інші

Валентин Козьменко-Делінде представив прем’єру — «Віра, Надія, Любов». Це вистава поставлена режисером за відомою повістю Олександра Купріна «Яма» (в афіші, у дужках, сказано, що це «непристойна повість у двох діях»)... Утім, важко знайти тут щось непристойне, це радше бездоганний гламур.

Головний і власне єдиний елемент сценографії — вишукане срібне ліжко, на якому дівчата-героїні проживають весь спектакль. Ліжко, здавалось би, — надто відвертий натяк на бордель. Одначе й тут не шукайте вульгарності, оскільки режисер на цьому ліжку так старанно вибудовує мізансцени й так вправно моделює світлотіні, що картинкою милуєшся, немов полотнами старих майстрів.

Зрештою, якщо перед нами і «яма», то вона, щонайменше, п’ятизіркова! І ця «яма» таки глибоко викопана. Іноді, можливо, глибше, ніж у автора повісті. Здається, режисерові мало самого твору О.Купріна, й чи не кожен епізод навантажується іншими, не лише купрінськими, смислами. То явно замаячить Федір Достоєвський, а то навіть згадуєш і МиколуЧернишевського з його романом «Что делать?», де Вєра Павловна з чоловіком цнотливо спали в різних ліжках (дивись постільний епізод Люби з Лихоніним). Або ось з’являються дві дами: Ровинська (Оксана Аніщенкова) і Баронеса (Ірина Грищенко), і ти в душі ахнеш — ну, чим не чеховські Аркадіна й Раневська, трохи причмелені, але не позбавлені туманних інтелектуальних запитів? І бандерша Емма (Алла Сергійко) чимось нагадує когось іншого, можливо, колишню гоголівську Панночку, що заїздила не одного Хому Брута? Та й самі дівчата-проститутки — такі шляхетні й начитані, вони навіть по-німецьки мимохідь можуть поговорити, і не залишається сумніву, що перед нами не просто собі якесь срібне ліжко, а цілий тобі легендарний «Серебрянный век», поданий у дещо гротесковій манері.

Весь перший акт вистави повен отаких культурних алюзій, з-під них ледь видно самого Купріна, й в антракті думаєш: а що ж можна вигадати далі? Але в другому акті режисер дає нам розслабитись, це майже чиста мелодрама, у фіналі якої з билець срібних ліжок вибудовується цвинтарна огорожа над могилою Жені, і над тією «огранкою» беззвучно ридає Платонов (Сергій Бойко), хоч ті сльози й несподівані, бо він таки схожий на Свидригайлова.

Якщо ви конче хочете знайти в цій виставі «непристойність», то шукайте її в режисерській іронії. Валентин Козьменко-Делінде далекий від усякого моралізаторства, не вірить у братолюбіє й спасіння душ, і взагалі у нього в борделі світ більш відвертий, справжній і таки кращий, аніж за порогом, звідки приходять дивні персонажі й розказують, що вони «цвет русской интеллигенции». Недарма Люба, коли її покинув Ліхонін, чи не з радістю повертається до нормального бордельного товариства...

Каюся, не згадав ще кілька дуже достойних акторських робіт: Тамара (Дарина Малахова), Люба (Анна Тамбова), Женя (Анна Саліванчук) і Ванька Встанька (Сергій Гринін).