Кирило Лавров. Останнє інтерв’ю
Закінчується холодна весна 2007-го. Хтось згадуватиме її, бо перший раз закохався, хтось — через мітинги на Майдані. Для інших ці дні пов’язані з гіркою втратою близької людини. І для всіх нас весна 2007 року асоціюватиметься з безповоротним відходом частини великої культури ХХ сторіччя, яку представляли геніальний віолончеліст і диригент Мстислав Растропович, талановиті актори Михайло Ульянов та Кирило Лавров. Для мене це були розпачливі дні, коли сухі інформаційні повідомлення сприймалися як особиста трагедія. Йдуть не просто відомі люди, яких знаєш із творчості та екрану. Йде покоління справжніх чоловіків, негероїчних героїв, спроможних на вчинки і в мистецтві, і в житті.
З Кирилом Юрійовичем Лавровим мені пощастило спілкуватися. Інтерв’ю друкується вперше.
Кирило Лавров. Кирило Юрійович Лавров. Можна просто вимовити це словосполучення, і будь-хто з нас негайно відновить у пам’яті фрагменти фільмів «Живі й мертві», «Брати Карамазови», «Приборкання вогню», «Майстер і Маргарита». І багатьох-багатьох інших, де грав цей чудовий актор. Більше того, Кирила Лаврова можна назвати знаковою фігурою в мистецтві другої половини ХХ сторіччя: десятиріччя за десятиріччям він незмінно залишався героєм нашого часу. За 50 років, відданих сцені і кіно, Кирило Лавров власне зіграв історії не окремих людей, а цілого покоління. Покоління, яке багато пережило і побачило, якому є що розповісти і співвітчизникам, і нащадкам.
— Кириле Юрійовичу, перше, що хочу зробити, — освідчитися вам. У студентські роки ваш портрет із часопису «Советский экран» висів у мене в гуртожитку над ліжком. Тому я особливо хвилювалася, готуючись до зустрічі з вами. І пригадала чудову епіграму, написану Олександром Івановим: «Коль вдруг недоброю порою его обидеть захотите, перо немедля положите… Он — положительный герой!» Проте, кажуть, у дитинстві ви були задиракою і хуліганом?
— Повинен признатися: мені дуже приємно, що ви почали розмову з таких приємних слів… Стосовно решти: був нормальним хлопчиськом, міг і побитися і похуліганити. Щоправда, часом мої «пригоди» набували небезпечного характеру. Слава Богу, все обійшлося. Не без втручання татуся, якому мама скаржилася в листах (ми з нею жили в Ленінграді, а батько в Києві ): «У Кирки не все гаразд! Потрапив до поганої компанії!»
— Бійки «двір на двір»? Чи щось більш серйозне?
— У тому районі Ленінграда, де ми жили, збилася компанія «серйозних» хлопців, старших за нас. У них справа до крадіжок, навіть до вбивств доходила. А ми, хто молодший, метушилися навколо них. Блатна романтика приваблює в цьому віці, що й казати. Якби не батько, невідомо, чим би все закінчилося. Та тут ще загальна біда — почалася війна. Мені було 14—15 років, мерзотний вік, коли немає гальм.
— Ви пережили блокаду?!
— Ні, мама була директором інтернату, і разом із її дітками (їх було осіб 100—150) на самому початку війни ми поїхали в евакуацію в Кіровську область. Звичайно, всі дворові проблеми тут же забулися. Довелося працювати, годувати родину. Адже у мене ще молодша сестра була, зовсім маленька, 39-го року народження. І бабуся. Тому я й залишився неуком, не було можливості вчитися в школі.
— Де ви працювали, Кириле Юрійовичу?
— Де я міг працювати в тому віці! Вантажником, звичайно. Була така організація «Заготзерно» на В’ятці. Туди підходили баржі, і потрібно було тягати зерно. Нехитра робота…
— Але ж мішки були кілограмів по двадцять як мінімум, а ви зовсім хлопчина!
— Якби по двадцять! Мішки з лляним насінням. Дуже важкі, по 90 кілограмів. Але я був хлопчиною жилавим, у дитинстві займався спортом. Досить вправно балансував хиткими місточками з берега на баржу і назад. Багато було смішного...
— ???
— Так, правда. Смішне все одно було. Наприклад, мені раптом запропонували перейти на роботу в інкубатор агентом із закупівлі яєць. Для чого це робилося, незрозуміло: навколо всі голодують, а я з портфелем, з бланками для договорів, на конячині вирушав у сусідні колгоспи укладати договори на постачання яєць у інкубатор. Ніяких яєць, звичайно ж, не привозив, але відчував себе дуже важливою людиною. Однак тривало все це недовго. Одного разу поїхав у далеке село, кілометрів за 45 від дому. Залишився переночувати, а вранці мені сказали, що конячка моя здохла. Вона старенька була, просто стояла, жувала сіно, та так і просіла. Робити нічого, пішов пішки. Йти потрібно було швидко. Стояла весна, і крига на В’ятці мала ось-ось скреснути. Коли добрався додому смертельно втомлений, заліз на російську пічку і добу спав, не прокидаючись.
— За віком на війну ви не потрапили, але до військового училища вступити встигли?
— Це вже сталося в Новосибірську, куди ми переїхали з Кіровської області. Я працював на військовому заводі і страшенно мріяв піти на фронт, щиро рвався в бій, був упевнений, що здійсню героїчні подвиги. Принаймні, виконаю свій громадянський обов’язок…
— Не думали, що на фронті можуть убити?
— Припускав таку думку, але здавалося все ж таки, що зі мною цього статися не може. Тому в 17 років, коли мого призову ще не було, довго ходив у військкомат, і, зрештою, мене все ж таки взяли. Але відправили не на фронт, а до спеціальної школи, де дуже швидко, за один-два місяці, готували молодших командирів. Потім до військового училища, яке закінчив через два роки, якраз у день закінчення війни, і отримав звання старшого сержанта. Служити мене відправили на Далекий Схід, де й «відтрубив» п’ять років.
— Чи після війни не було думок остаточно зв’язати свою долю з армією?
— Не було. І я доклав усіх зусиль, щоб не стати офіцером. У цьому випадкові складніше було б демобілізуватися. Залишався старшим сержантом, хоча обіймав офіцерську посаду: був техніком ланки, обслуговував три літаки. Останнім часом пристрасно захопився самодіяльністю, очевидно, гени спрацювали. Літаки були вже на другому місці, на першому ж — клуб, наші вистави.
— Що ви грали в той час? Головні ролі вам довіряли?
— Так, я був героєм-коханцем. Нам поталанило, що керівником театру в нас була дуже серйозна й театральна людина на прізвище Монахов. До війни він працював у Камерному театрі в Таїрова. Був і актором у масовці, і теслярем, і монтувальником. Володів безліччю професій, але, окрім того, був просто талановитою людиною й дуже багато знав про театр. Ви б бачили, які ми робили декорації, причому кожен цвях і будь-яка дошка привозилися з Великої землі. У нас дерева не можна було використовувати як будівельний матеріал, вони всі зігнуті, стеляться по ґрунту. Добували якісь коробки, ящики, фарбували їх зеленкою, йодом, краденими з медсанбату. М’які декорації шили з марлі. І в результаті виходило дуже красиво й ефектно. У мене навіть досі збереглися світлини.
— А як же все ж таки виник професійний театр?
— Як ви вже знаєте, атестата зрілості у мене не було. Але я все ж таки проник до театрального інституту, прийшов на консультацію до професора Леоніда Федоровича Макар’єва. Читав вірші Симонова. Був я дуже запальним, читав емоційно. І професор рекомендував мені вступати, але, довідавшись, що я не закінчив десятирічки, порадив насамперед зайнятися середньою освітою, а вже потім думати про спеціальну. Побачивши моє кисле обличчя, пом’якшав і сказав, що є ще один шлях — просто піти працювати до театру. Як це відбувалося в старому російському театрі. Спочатку я спробував закінчити школу. Накупив підручників, обклався ними, але за два дні зрозумів: безглузде заняття. У цей час до Ленінграда на гастролі приїхав театр імені Лесі Українки, де працював батько. Потрібно сказати, що, знаючи всі підводні складнощі акторської професії, він був категорично проти мого вибору. Дуже сподівався, що я все ж таки стану офіцером, закінчу академію, зроблю кар’єру військового інженера в авіації. Займуся справжньою чоловічою справою, замість того, щоб кожного вечора пику фарбувати (сміється). Тому таємно від нього я відразу ж пішов до головного режисера театру Костянтина Павловича Хохлова, якого знав. Він прослухав мене й узяв у допоміжний склад трупи, оскільки диплома у мене не було. Я приїхав до Києва, прийшов до батька й повідомив, що тепер служу з ним у одному театрі. Він у цей час розійшовся зі своєю черговою дружиною й залишив їй помешкання. І нам на двох виділили гримувальну на другому поверсі в рідному театрі. А за рік приїхали випускники школи-студії МХАТу, серед яких була й моя майбутня дружина Валя Ніколаєва. На жаль, вона не дожила рік до нашого золотого весілля… Тоді їх із дівчатами — Беллочкою Павловою, майбутньою дружиною Миколи Рушковського, і Іриною Молостовою — поселили в гримувальній на третьому поверсі, якраз над нами. Ми перестукувалися по батареях, ходили до них чай пити. Стосунки були дуже милі.
— І поступово переросли в більш глибоке почуття…
— Кохання прийшло пізніше, коли мене обрали секретарем комсомольської організації. Пам’ятаю, була дуже сніжна зима, і я оголосив своїм комсомольцям, що ми йдемо чистити сніг навколо театру. Всі пішли, а Валька Ніколаєва — ні, втекла кудись, і я викликав її «на килим»…
— Колись ви сказали, що не могли б жити в жодному іншому місті, окрім Ленінграда, який пахне морем, водоростями і димом. А чим пахнув той Київ, у якому ви колись жили й працювали?
— Квітучими каштанами. Звичайно ж, чарівливість і теплота Києва залишилися у мене в душі назавжди, хоча прожив я тут лише п’ять років. А дивовижна трупа театру! Всіх сімдесятьох людей пам’ятаю на ім’я, і багато хто, кого вже немає з нами, стоїть перед очима, як живий. У нас склалася чудова компанія: актори Киянський і Франько, завідувач музичною частиною Соковнін і я захопилися риболовлею. Їздили кудись на пароплавах. Потім Діма Франько купив машину, і ми на його «Победе» відправлялися кілометрів за 40—50 на дніпровські лимани, ловили там рибу. А музикант Воячик, чех за національністю, смішна, бородата, літня людина, був яхтсменом. Спорудив вітрило на своєму ужлому човникові, і ми на Трухановому острові займалися вітрильним спортом. Дуже багато вмістилося в ці київські п’ять років… Наприклад, помічник режисера Микола Володимирович Пітоєв, абсолютно дивовижна людина, заразив мене любов’ю до автомобілів. Він давним-давно купив трофейний «Опель» і цілими днями, не вилазячи, стирчав під ним. Оскільки я в техніці розбирався, допомагав йому, і закохався в автомобілі. Ми з дружиною рокiв зо три заощаджували на всьому, їли одні макарони й купили, нарешті, «Москвич-401», який коштував тоді дев’ять тисяч («Волга» — 16, а «ЗИЛ» — 43 тисячі, як зараз пам’ятаю).
— А зарплата яка була?
— Я отримував 525 карбованців на місяць. Дружина — 690, оскільки в неї була вища освіта. До речі, коли я приїхав до Ленінграда, у Великому драматичному театрі виявився єдиним власником автомобіля. Навіть у Товстоногова та Копеляна ще не було машин.
— Як же вас прийняли в театрі? Варяг, власне без вищої освіти, та ще зі своїм автомобілем!
— Жахливо. Бо я був ставлеником Хохлова, який приїхав із Києва, i якого трупа зустріла в багнети. Колектив ВДТ того часу був вельми непростим. Там уже працювало декілька великих акторів, і кожного оточувала своя компанія. Вони воювали один із одним, але коли траплялася подія глобальна (як запрошення з Києва нового художнього керівника Хохлова), миттєво об’єднувалися. Звичайно, Костянтинові Павловичу було нелегко справлятися з цим тераріумом, людиною ж він був уже немолодою. Добре пам’ятаю збори, на яких одна акторка сказала Хохлову, що він уподібнюється поганій господині, у якої повний холодильник продуктів, а вона ще виписує якісь київські котлети. (Одна котлета, природно, я. Друга — Валя Ніколаєва). Ось таке було ставлення. Тому було дуже важко, дуже складно. Доти, доки до театру не прийшов Товстоногов. Це була доленосна і щаслива подія для ВДТ. Він розгромив усі угруповання, повигонив багато народу з театру. І те, що я потрапив у обойму акторів, якi грали, і пропрацював у цій обоймі з першого до останнього дня, 33 роки, звичайно ж, моє велике щастя й величезний життєвий виграш.
— Ви заговорили про легендарний театр ВДТ. Для нас, глядачів, все, що відбувається на кону, — таїнство, священна дія. Для акторів — щоденна робота, часом навіть рутинна, оскільки деякі вистави граються іноді десятки років. І виникає безліч анекдотів, байок про те, що роблять актори на сцені…
— Звичайно, бували смішні випадки. Ну, як можна не розколотися в такій ситуації: актор Карнович-Валуа, що грав у виставі «Океан» адмірала, повинен був виходити на сцену на початку й наприкінці вистави, а весь інший час був вільним. У нього було безліч шанувальників і кореспондентів, і він любив писати листи. Відігравши перший епізод у виставі, сідав у гримерці, знімав адміральський кітель, черевики, надівав капці і починав строчити. Я грав Платонова, головного героя, і наприкінці вистави повинен був підбігти до нього й відрапортувати: «Товаришу адмірале, на ваше розпорядження капітан третього рангу Платонов прибув!» Одного разу рапортую й бачу: адмірал стоїть у адміральській формі, шинелі, кашкеті і… домашніх капцях! Забув черевики взути! Що зі мною сталося, передати неможливо, я до того ж дуже смішливим був.
— У вас і зараз очі сміються.
— А раніше можна було палець показати, і вистава опинялася під загрозою зриву. Пам’ятаю, в тому ж «Океані», драматична сцена: гнівний і ображений, йду від Ніни. Вона затримує мене й має сказати: «Саша, я вас никуда не пущу, на дворе пурга!» І замість «пурга» акторка раптом говорить «пурген». Я зареготав і, ледве приховуючи судоми, поповз за лаштунки…
— Кириле Юрійовичу, нещодавно я довідалася, що вашого дідуся поховано в Сербії. Іронією долі моє життя також певним чином пов’язане з цією країною, і незабаром я повинна поїхати до Белграда. Якщо хочете, відвідаю його могилу й привезу вам фотографію.
— Буду вам безмежно вдячний. Адже я діда ніколи не бачив, а батько не знав, де його поховано. Але багато років тому, будучи на гастролях у Югославії, за допомогою священика знайшов могилу діда, а минулого року поїхав туди з родиною. Вже син того священика провiв нас до могили на російському емігрантському цвинтарі, що дуже нагадує знаменитий французький. Знаходитись там було сумно: під гранітними плитами на чужій, хоча й слов’янській землі, лежали наші нещасні співвітчизники, які моталися світом і знайшли останній притулок у Сербії. Їхні життєписи непрості, але жили вони гідно. Мій дід усе життя вчителював, був інспектором російських гімназій у сербських містах. Він багато їздив країною і зробив значний внесок у розвиткок російської освіти в Сербії. Вклоніться при нагодi моєму Сергієві Васильовичу Лаврову. У нього було нелегке життя. Так, власне, кожне покоління п’є свою чашу до дна: нам також дісталося. Дай Боже, щоб нащадки наші жили краще й спокійніше…
