Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Київ 1910—30-х років був Меккою «лівих художників»

Чи повернуться роботи легендарних вітчизняних майстрів модернізму з приватних колекцій на батьківщину
22 червня, 00:00
КНЯЗЬ НІКІТА ЛОБАНОВ-РОСТОВСЬКИЙ РОЗГЛЯДАЄ МУЗЕЙНІ ЕКСПОНАТИ / ФОТО З АРХІВУ ДМИТРА ГОРБАЧОВА

У липні в чиказькому Центрі Мистецтв і в нью- йоркському Українському музеї відбудеться виставка картин Малевича, Богомазова, Єрмілова, Бурлюка, Максимовича й багатьох інших відомих українських художників. Проект «Український модернізм. 1910—1930 роки» відбудеться завдяки ініціативі члена ради директорів «Міжнародного фонду мистецтва та освіти» (Вашингтон) князя Нікіти Лобанова-Ростовського, за активною участю і у співпраці з професором мистецтвознавства Дмитром Горбачовим, за сприяння Міністерства культури та туризму України, а також Національного художнього музею. Наша бесіда з Дмитром Омеляновичем не тільки про майбутню виставку, її унікальні експонати, але й про проблему, яка не вирішується вже багато років — чи будуть повернуті роботи легендарних українських майстрів із приватних колекцій на Батьківщину...

— Недавно до України приїжджав відомий колекціонер і меценат, який консультував аукціонні доми «Крістіс» і «Сотбіс», Нікіта Лобанов-Ростовський, — розказав «Дню» Дмитро Горбачов. — Ми об’їздили з ним різні регіони нашої країни в пошуках шедеврів. А почалося все з того, що одного разу Лобанов-Ростовський побачив роботи художників світового рівня в Київському музеї театрального мистецтва, що на території Лаври. Він захоплювався картинами, але водночас був вражений, наскільки бідні й погано обладнані українські музеї. Приголомшливі картини вкривалися пилом у закритих «фондових» приміщеннях. Унікальна сценографія початку століття — це унікальне явище. Ніде у світі театральні художники не робили станкових робіт. Західні майстри, як правило, готують робочі ескізи для потреб театру (до речі, Пікассо, Брак і Шагал цим також свого часу займалися). У нас же художники, починаючи з Бакста, робили два варіанти, перший — робочий, власне для сцени, і другий — це вже незалежна, повноцінна станкова робота, наприклад, як у Петрицького. Це свідчить про те, що наші художники робили не лише річ на замовлення, а ще й варіант просто «для себе», заради мистецтва...

Нікіті Лобанову-Ростовському, який давно стежить за художнім життям у нашій країні, спала на думку ідея провести виставку українського модернізму на Заході. У Вашингтоні є «Фонд мистецтва та освіти», який може посприяти в організації і сплатити оренду залів: так з’явилася ідея показати в США український авангард. До речі, була одна умова: щоб усі роботи були великого формату. Тому що в американського глядача своєрідна оптика — вони просто не бачать маленьких робіт. А от японці, навпаки, люблять тільки міні- картини, і можуть їх довго розглядати... У Києві й інших українських містах ми знайшли кілька першокласних речей, і Лобанов- Ростовський засмутився, оскільки не було «критичної маси» для справжньої виставки. Тому він запропонував розширити виставку за тематикою й називати її «Український модернізм» — тобто модерн плюс авангард. До речі, у стилі модерн, крім талановитого Новаковського, працював ще один геніальний український художник Максимович, який прожив дуже коротке життя (у 20 років він покінчив з собою, але залишив після себе цікаві картини). Князь вважає, що Максимович — це художник №1 «української сесії». Хоча в нас, через інерцію радянського мислення, продовжують вважати Максимовича дилетантом.

Протягом шести років тривала підготовка виставки, й за цей період ми з Лобанов-Ростовським стали справжніми фахівцями з українських приватних і музейних колекцій. Знайшли близько ста творів, які будуть показані в Центрі мистецтв Чикаго, а також у новому приміщенні Українського музею в Нью-Йорку. Цей творчий проект нам вдалося здійснити завдяки особистій підтримці Президента України Віктора Ющенка.

До речі, Нікіта Лобанов-Ростовський не вперше береться за добродійні ініціативи. Українським музеям він добре відомий як меценат-колекціонер. Наприклад, для Національного художнього музею України він подарував 15 театральних ескізів Соні Терк-Делоне та етюд Іллі Репіна «Запорожець», а Музею Т. Шевченка — акварельний пейзаж, намальований Кобзарем. В особистій колекції Лобанова-Ростовського є роботи українських майстрів: О. Петрицького, К. Малевича, О. Хвостенко-Хвостова, В. Татліна, І. Рабиновича, А. Тишлера, О. Богомазова й інших талановитих художників.

СКАРБИ ЗІ «СПЕЦФОНДУ»

Як відомо, переважна більшість картин українських представників авангарду та модерну були знищені. А що стало з їхніми авторами? У інвентарних списках, що збереглися, навпроти назв робіт читаємо: «Автора розстріляно, картину знищено». Дмитру Горбачову вдалося обробити лише частину колекції, а зі знайдених картин створити фундаментальне дослідження «Український авангард 1919—1930 рр.».

— Ви вивчили, наново відкрили й повернули в експозицію Національного музею роботи «закритих» у радянські роки художників. Зараз імена Малевича, Петрицького, Екстер, Богомазова й інших майстрів, становлять «золотий фонд» музею. Розкажіть про свою роботу «Український авангард» — як вона народилася?

— Приблизно у 1930—1940-х роках усі твори формалістичного спрямування, так звані антирадянські картин були списані. У музеї існувало спеціальне приміщення, куди знесли всі картини, зняті з підрамників і змотані в рулони. Їх мали спалити. Але оскільки картини були різноформатні (великі й маленькі), то для них потрібні були спеціальні фургони. Картини склали й чекали оказії знищити, а потім, напевно, забули. Так вони дійшли до наших днів... Хоча деяким авторам не пощастило. Зображення з деяких полотен зчищували або різали полотна на шматки... У ті роки живопис, заборонений владою, сприймався як творчість «ворогів народу». Наприклад, з портретами пензля Петрицького була ціла епопея. У ту пору, коли арештовували письменників, яких він написав (Любченка або Хвильового), то одразу спалювали їхні портрети. Але часом працівники музеїв, ховали у запасниках роботи, згортаючи їх у рулон... Коли я став працювати головним охоронцем музею, мені запропонували прийняти картини заочно, перерахувати скільки їх є й розписатися...

До речі, на початку 1960-х у Києві проходила виставка художника Саєнка, й мистецтвознавець Ворона сказав на відкритті, що сьогодні ми розхвалюємо Саєнка, адже він вчився у Бойчука! Давайте повернемося до робіт Бойчука й подивимося, можливо, ми його неправильно оцінили? Ці слова спровокували противників Бойчука, які 1937 р. різали його картини, написати скаргу до ЦК. Через декілька днів мені дали вказівку «зверху» знайти роботи Бойчука й розглянути їх наново, давши висновок: що ж це за живопис. Я пам’ятаю, як вивісив у підвалі на стінці зморщені, покалічені картини. Там же, поруч з рулонами Бойчука, я наштовхнувся на роботи Пальмова й Богомазова. Їхній живопис мене вразив... Бойчукісти були схильні до новаторства, оригінальності. Навіть зараз західні мистецтвознавці, при першому погляді на їхні роботи, не завжди можуть оцінити їх належним чином, бо критерії для Бойчука та його школи знайти непросто. Я вважаю, що роботи Пальмова, Єрмілова, Петрицького, Богомазова за своєю художньою мовою «західні», але водночас і дуже «свої» для української культури...

У запасниках я знайшов і роботи забороненого в той час Максимовича, про які, як і про Шехтмана, комісія з ЦК говорила, що цей живопис несумісний з образом радянської людини і його не можна допускати в експозицію. Наприклад, був дуже агресивно налаштований товариш Скоба, який розглядав картини й казав: «Це контрреволюція!» — хоча були там, між іншим, і портрети Леніна, Сталіна — але такий був час. Тодішній міністр культури Бабійчук також влаштовував «погроми» — не пускав бойчукістів в експозицію, а на противагу їм ставив у приклад реалістів: «Ось Пімоненко — це наш художник!» Але ж мистецтвознавці знають, що наш супрематист Малевич якраз вчився у Пимоненка, й, звісно, щось увібрав від нього... Тільки через багато років роботи бойчукістів повернулися до експозиції музею.

Ви знаєте, коли я почав досліджувати полотна з фондів, мені стало зрозуміло, що на Україні в 1920-х роках була власна, неповторна й дуже талановита школа. Наш Київський художній інститут того часу — це свого роду Баухаус, а сам Київ протягом кількох років був Меккою «лівих» художників. У той час у нашій столиці працював Татлін і Малевич, Петрицький і Архіпенко, а кінорежисер Довженко знімав свою «Землю». У Києві був єдиний у всьому світі професійний Театр абсурду під назвою «СоЗ» — «Соціалістічне змагання». Тут у всьому відчувалося нове дихання, вихід на світовий рівень — а потім ще «піднялася» й підключилася діаспора. Між іншим, у Ленінграді частина творчої інтелігенції, хто був родом з України, — гордо іменувалися українцями. Це було престижно. До речі, паризькі українці — Радько, Бабій, Бурлюк пишуть про себе як про вірних синів України. Багато росіян спеціально приїжджали до Києва, тому що в той період могли робити тут те, що їм не давала можливості робити Москва. До речі, Дзіго Вертов у Києві створив перший документальний фільм «Людина з кіноапаратом». Тепер це «золотий фонд» кінематографу. У 30—40-х роках Вертова бачили в Росії — він працював простим монтажером на «Мосфільмі» й нікому там не був потрібен. Він був наляканий і пригнічений. А виїхати за кордон у часи «залізної завіси» було неможливо.

Зацікавившись «київською школою» початку ХХ століття, я відкрив для себе Богомазова. У його вдови ми побачили приголомшливі роботи, зараз вони розійшлися по всьому світу й коштують шалених грошей. У архіві творів Богомазова я знайшов дуже своєрідну для нього роботу — портрет Карла Маркса. Я приніс цю гравюру директору нашого музею, але він не хотів її експонувати, бо Богомазов — формаліст. Довелося вдатися до хитрощів. Наближалася ювілейна дата — 100 річчя Інтернаціоналу. Музей готував тематичну виставку. А в нашій експозиції не знайшлося жодного портрета К. Маркса, і я переконав начальство виставити портрет, написаний Богомазовим. Картину великими літерами підписав «Карл Маркс», і дрібним шрифтом — ім’я автора — Богомазов. Так ми вперше офіційно вивісили в експозиції «формаліста». Про виставку написали в ЗМІ, й після довго мовчання в пресі з’явилася прізвище Богомазова. Поступово любителі живопису почали відкривати його творчість для себе. 1966 року Павло Загребельний допоміг нам провести виставку «Богомазов» у Будинку письменників, хоча йому довелося вислухати чимало докорів «групи обурених майстрів зі Спілки художників України»... Хоч би як там було, наперекір різним заборонам виставка відбулася, потім з’явилися статті в газетах, журналах. На творчість Богомазова звернули увагу багато відомих іноземних дослідників і колекціонерів. До Києва приїхав князь Нікіта Лобанов-Ростовський, який купив і вивіз роботи Богомазова за кордон, передавши їх до Музею Гуггенхейма…

Потрапити за кордон деякі роботи змогли за допомогою Сергія Григор’янця — дипломатичною поштою (за що Григор’янця пізніше посадили, звинувативши його у валютних операціях). Але незважаючи на перепони твори наших художників були показані Заходу, і, як розповідав відомий російський мистецтвознавець Наков, реакцією на виставки була справжня злива захоплених рецензій. Писали переважно про відкриття нових імен світового рівня. Аналізуючи свої відкриття в Україні, пан Наков писав, що тут надзвичайно багато авангардистів — Малевич, Екстер, Тишлер, Архипенко, Богомазов. Це означає, що за такою кількістю імен безумовно стоїть «школа»!

Нікіта Лобанов-Ростовський пізніше просив мене підготувати велику статтю про школу Екстер у Києві. Саме з цього коріння згодом виросла вся кубофутуристична сценографія. Я з цікавістю зайнявся цим дослідженням і дійсно відкрив дуже багато несподіваних навіть для себе фактів.

У 1960—1970-х роках у підвали музейного запасника, де я розвішував Пальмова, Богомазова й інших художників, почали приходити українські інтелігенти. Новина про ці «вернісажі із запасників» долетіла до Москви... Потім до музею почали приходити іноземці, й мене вигнали з музею. Приводом стало те, що у фондових запасниках я показував роботи офіційно заборонених українських авангардистів відомому французькому мистецтвознавцю Жану Клоду Маркаде...

МЕТРІВ — МУЗЕЯМ

— Дмитре Омеляновичу, 2000 року в газеті «День» ви поставили питання про долю колекції князя Нікіти Лобанова- Ростовського. Він пропонував придбати її для музею в Києві, щоб безцінні роботи українських метрів залишилися на Батьківщині. Минуло шість років, але це питання досі залишається відкритим…

— Лобанов-Ростовський свої картини купував частинами й колекцію збирав багато років. Прямого спадкоємця у князя немає. Він хоче, щоб уся колекція збереглася в цілісності. На Заході у Н. Лобанов-Ростовського були покупці, але вони не приховували, що продаватимуть картини по частинах. Князь мріє, щоб ця колекція зберігалася в державному музеї. До речі, мер Москви Юрій Лужков зацікавився цим питанням, але недоброзичливці зуміли його переконати в тому, що в колекції є підробки. Це неправда! Усі речі цієї колекції я чудово знаю. У Києві знайти зацікавлених людей виявилося теж непросто. Я ходив на прийом у мерію. Мене уважно вислухали й запитали: «Скільки коштує колекція»? Я відповів, що за оцінками аукціону «Сотбіс» — близько трьох мільйонів доларів. Гроші для нашої столиці невеликі. Розглядалося питання про приміщення під колекцію — це міг бути старовинний будинок на Московській вулиці (зараз там музей «Культурної спадщини»)... Навіть знайшовся меценат — молодий киянин, мільйонер, який виявив цікавість до князівської колекції. Він зустрівся з Н. Лобановим-Ростовським. Підписали попередній договір, а коли справа дійшла до того, щоб перерахувати всю суму на рахунок князя, то угода не відбулася, бо бізнесмен збанкрутував...

Ви розумієте, в Києві не так уже й багато музеїв європейського рівня. Ми історично багато пережили — це цілий ланцюг несприятливих обставин. У культурному плані ми прогавили багато можливостей. Уся історія України — це безперервний ланцюг загублених шансів... А в випадку з Лобановим-Ростовським і його колекцією робіт театральних художників початку ХХ століття ми могли б отримати престижний музей світового рівня. Який би дуже швидко себе окупив, бо в усьому світі є величезний інтерес до колекції. Я вважаю, що необхідний цивілізований підхід, діяльне, щире розуміння з боку тих людей, від яких залежить майбутнє нашої культурної спадщини.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати