Лариса СТУПКА: «Сьогодні потрібно збирати кошти для потреб армії, а не ставити пам’ятники»

За весь період Незалежності похорон Богдана Сильвестровича Ступки став наймасовішими. Декілька годин люди з букетами квітів стояли під пекучим сонцем (довга черга в декілька рядів звивалася від метро вул. Городецького, через сквер і через площу біля Національного театру ім. І. Франка), щоб попрощатися з улюбленим актором. А коли виносили труну, і, за театральною традицією, всі, хто зібрався, аплодували, то сльози градом лилися як у жінок, так і у чоловіків. В останню путь Ступку проводжали сотні тисяч людей, пішки йдучи за траурним кортежем від центру столиці до Байкового цвинтаря...

Такі майстри, як Ступка народжуються раз на сторіччя! Богдан Сильвестрович прославив українську культуру не лише в нашій країні, але й за кордоном. Він був нашим національним багатством, майстром сцени та екрану світового масштабу, продовжувачем високих традицій українського театру, найзнаменитішим і найбільш запитаним актором, патріотом і Героєм України, але при цьому залишався зовсім не зоряною і не пафосною людиною, мав приголомшливе тонке почуття гумору.

Своє останнє інтерв’ю Ступка дав «Дню», а потім його записали на телеканалі «Культура» після моновистави «Давня мелодія», поставленої за новелами В.Стефаника, яку показав друг Б. Ступки, актор Львівського театру ім. Заньковецької Юрій Брилинський на Камерній сцені ім. Данченка в Києві (це було 23 березня 2012 р., а за декілька днів актор ліг до лікарні, але попри всі старання медиків, вони виявилися безсилі в сутичці зі смертю). Пам’ятаю, як у мене стиснулося серце, коли я побачила як сильно схуднув і осунувся Богдан Сильвестрович, які він ходить спираючись на ціпок, але він не ремствував. Навпаки, з гумором згадував, що Львівська опера була його рідним домом, про те, що фактично виріс за лаштунками (його батько був хористом театру), як у молодості не пропускав жодної балетної вистави, особливо якщо на сцені виступала Лариса (його дружина); як разом із Брилинським насміялися, подивившись оперу «Ріхард Зорге» Юлія Мейтуса, дуже професійно наспівуючи цілі уривки з цього «шедевра» радянського часу. А ще Ступка радів, що 19 березня відбулося довгоочікуване «новосілля» Камерної сцени (більше двох десятиріч будівлю будували!), яка віднині носить ім’я знаменитого режисера, друга і творчого побратима С. Данченка, і у франківців, нарешті, з’явився майданчик для експериментів і пошуків, вважаючи, що це найкращий пам’ятник Сергієві Володимировичу.

«ЗІРКИ — НА НЕБІ, — ЗВЕРНУВСЯ БОГДАН СИЛЬВЕСТРОВИЧ ДО ОНУКА ДМИТРА, ПРОДОВЖУВАЧА АКТОРСЬКОЇ ДИНАСТІЇ, НА СВОЄМУ БЕНЕФІСІ «КОНЦЕРТ № 70 ВІД СТУПКИ» (ЖОВТЕНЬ 2011 р.), — МЕНІ БАТЬКИ ГОВОРИЛИ: НЕ ВИХВАЛЯЙСЯ, ЩО ТИ ЦЕ ЗРОБИВ, ТИ ПРОСТО ПРОВІДНИК ІДЕЙ, КОТРІ ДАВ ТОБІ ГОСПОДЬ БОГ. ЯКЩО МАЄШ ЗДІБНОСТІ, ТИ НЕ ПОВИНЕН ЇХ ЗАКОПАТИ...» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Богдан Сильвестрович залишив нам у спадок записи сотень вистав і фільмів, вже вписані до «золотого фонду» мистецтва України та світу. Ступка був не лише великим актором і художнім керівником Театру ім. І. Франка, а також чудовим чоловіком і прекрасним дідусем. З його смертю змінилося все — у його рідному театрі і в родині.

«День» попрохав Ларису Семенівну Ступку розповісти, як уживалися в їхній родині творчі особи, чи важко їй було бути дружиною генія, з яким вона ділила радості й печалі понад 45 років, у чому їхня таємниця родинного щастя, як їй удається пересилити біль втрати і в чому сьогодні вона знаходить сили жити далі.

«МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЧОЛОВІК ПРОСТО ПОЇХАВ НА ГАСТРОЛІ...»

— Я вже чотири роки живу з болем у серці. Два роки Богдан Сильвестрович хворів і вже два роки як він помер. Почуття словами передати важко. Я повинна жити заради сина і онуків, — признається Л. СТУПКА. — У нас велика родина, я продовжую сама готувати, прати, прибирати. Через проблеми зі здоров’ям тепер не так часто буваю в театрах, але прем’єри Театру ім. І. Франка і вистави, де грають Остап і Дмитро, я прагну не пропускати. Гастролерів зараз практично немає, в країні йде війна, гинуть люди на Сході України і це все дуже засмучує... Знаєте, я вражена, як нинішньому керівникові Кремля вдалося перекреслити те хороше, що впродовж багатьох років зв’язувало Україну та Росію, посварити цілі народи! Часом ловлю себе на думці — слава Богу, що Богдан Сильвестрович не дожив до нинішнього абсурду...

Знаєте, коли мені погано, то я дивлюся світлини, включаю записи інтерв’ю, вистав і фільмів із нашої величезної родинної фото— і відеотеки, і немовби спілкуюся з Богданчиком. Чую його голос і мені здається, що він просто виїхав на гастролі і скоро повернеться. Коли, наприклад, дивлюся «Білий птах з чорною відзнакою» (режисера Ю.Іллєнка — дебют Ступки в кіно. — Т.П.), то пригадую, як народжувалася ця стрічка, яка непроста в неї була екранна доля, які були молоді Лариса Кадочникова, Іван Миколайчук... і як усі чудово там грали. Приголомшує й одна з останніх кіноробіт «Дім» — драма режисера Олега Погодіна. Начебто все є в будинку родини Шаманових окрім спокою, кохання і взаєморозуміння. Батьки конфліктують із дітьми, діти з батьками і один з одним. У цій стрічці Богдан Сильвестрович і Сергій Гармаш приголомшуюче грають ролі батька і старшого сина. Ну а запис вистави «Тевье-Тевель» я можу дивитися з будь-якої сцени! У мене збереглися і робочі відеоматеріали, зокрема, «Короля Ліра» — вистава, про яку довго мріяв чоловік, і як важко було йому в ній грати.

ПІД ЧАС ГАСТРОЛЕЙ ТЕАТРУ ІМ. ІВАНА ФРАНКА В НЬЮ-ЙОРКУ ВНУЧКА ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМА, АМЕРИКАНСЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ БЕЛЛ КАУФМАН, НАЗВАЛА БОГДАНА СТУПКУ КРАЩИМ ТЕВ’Є-ТЕВЕЛЕМ, ЯКОГО ЇЙ ДОВОДИЛОСЯ БАЧИТИ. ЦЕ БУВ МАЙСТЕР СЦЕНИ, ЗДАТНИЙ ЗАНУРИТИСЯ У СВОГО ПЕРСОНАЖА ДО ПОВНОГО РОЗЧИНЕННЯ. АКТОР-УКРАЇНЕЦЬ, ЯКИЙ ЗІГРАВ МІСТЕЧКОВОГО ЄВРЕЯ, ЯК НІ ОДИН ІНШИЙ ЄВРЕЙ (КАЖУТЬ, НАВІТЬ ВЕЛИКОМУ МІХОЕЛСУ НЕ ВДАЛАСЯ ЦЯ РОЛЬ!), УМІВ ПІДНЯТИСЯ ВІД БУРЛЕСКУ ДО ВИСОТ АНТИЧНОЇ ТРАГЕДІЇ! / ФОТО З АРХІВУ ТЕАТРУ ІМ. І. ФРАНКА

— У ЗМІ неодноразово ставилося питання про пам’ятник Ступці. Чи визначилися ви з проектом? Наприклад, одеський скульптор Михайло Рева пропонує поставити на могилі Богдана Сильвестровича бронзовий дуб. Як ви до цього ставитеся?

— Я вважаю, що зараз не до пам’ятників. Нині головне завдання — зберегти цілісність нашої країни. Так, була ідея поставити монумент Ступці на народні гроші, але я вважаю, що головний пам’ятник акторові — пам’ять про нього, демонстрація фільмів і вистав із його участю на ТБ. Сьогодні потрібно збирати кошти для потреб армії: на техніку, бронежилети для військових, які захищають нашу країну, а не ставити пам’ятники. Нині питання стоїть бути чи не бути єдиній, соборній, незалежній Україні! Думаю, що й Сильвестрович у цьому питанні мене підтримав би. А пам’ятник... Гадаю, що має пройти час. Якщо чесно, то я проти пам’ятників. Подивіться, зараз біля Театру ім. І. Франка вже встановлено чотири різні монументи: погруддя Іванові Франку, композиція на лавці Миколі Яковченку, Гнат Юра в ролі Швейка, а перед входом на Камерну сцену сидить у кріслі бронзовий Сергій Данченко. По-моєму вже перебір, і пам’ятник Ступці тут зовсім не потрібен. Що стосується ідеї Реви, то я проекту не бачила. Остап прикидав, що встановлення скульптури на могилі може коштувати від 50 до 100 тис. доларів. Немає у нашої родини таких колосальних грошей, і я категорично проти того, щоб зводити на цвинтарі монументи.

— Франківці свій 95-й сезон вирішили відкрити в день народження Ступки — 27 серпня, і дирекція обіцяє відкрити в театрі пам’ятний знак. Що це буде?

— Це буде рука в металі. Зліпок було зроблено ще за життя Богдана Сильвестровича. До речі, таку його руку встановлено на Алеї зірок у Варшаві. А в центральному фойє, при вході до Театру ім. І. Франка, планують поставити свій пам’ятний знак — руку Ступки.

«ДАНЧЕНКО БУВ ДЛЯ БОГДАНА НЕ ПРОСТО ЙОГО РЕЖИСЕРОМ, А СТАРШИМ ТОВАРИШЕМ І БЛИЗЬКИМ ДРУГОМ»

— Данченко, ставши художнім керівником Театру ім. І. Франка, забрав із Театру ім. М. Заньковецької лише двох акторів: Ступку і Розстального, які пішли за своїм режисером, ставши кістяком його творчої команди, а ви легко поміняли Львів на Київ?

— Я дуже плакала і не хотіла переїжджати. У Львівському театрі опери і балету пропрацювала 16 років, мала сольні партії, мене цінували, а тут довелося міняти не лише місто, а й колектив. У Київській опері виступала вісім років. Знаменитий танцівник Валерій Ковтун, якого Майя Плісецька називала найкращим свої партнером, на той час керівник балетної трупи нашої столиці, продовжив зі мною контракт, а взагалі мій стаж балерини 24 роки. Попервах дуже переживала, що мене не вводять у вистави, оскільки звикла багато працювати, але поступово все налагодилося, зайняла своє місце в трупі, активно виступала, отримала орден «За заслуги». З теплотою згадую свою роботу на київській сцені і, зокрема, роботу з чудовим хореографом Анатолієм Шекерою. А Богдан Сильвестрович одразу поринув у репетиційний процес і дебютував у Києві в «Украденому щасті», де виконував свою зоряну роль Миколи Задорожного. Данченко був для Богдана не просто його режисером, а старшим товаришем і близьким другом. Вони після вистави могли годинами ходити по вулиці, обговорюючи постановку, фантазуючи і будуючи плани на майбутнє. Мені здається, що Бодя міг за Сергієм Володимировичем навіть на Північний полюс поїхати. Хоча Сильвестрович працював з багатьма режисерами: Стуруа, Гофманом, Зануссі, Іллєнком та ін., проте Данченко був найулюбленішим і його вистави стали кістяком його творчості. А на гарному фундаменті і міцний театральний будинок стоїть. Для актора дуже важливо знайти режисера «однієї групи крові».

— Традиційно ви дивитеся всі прем’єри Театру ім. І.Франка. Яким, на ваш погляд, був нинішній сезон?

— Майдан, анексія Криму, а тепер неоголошена війна Росії проти України дуже вплинули не лише на театральний сезон, а на все життя нашої країни. Гадаю, за Богдана Сильвестровича були б інші прем’єри. До речі, «Скляний звіринець» Т. Вільямса, який поставила на Камерній сцені Т. Аркушенко і неперевершено грає роль Аманди Вінгфілд Ірина Дорошенко, задумувався ще при Ступці. Чеховська «Чайка» (режисер В. Козьменко-Делінде) теж ідея Богдана Сильвестровича (цю виставу франківці присвятили його пам’яті — Т.П.). За задумом режисера, у постановці мали зіграти три покоління Ступок: Трепльов — Дмитро Ступка, Тригорін — Остап Ступка і Сорін — Богдан Ступка, але хвороба, а потім смерть чоловіка внесла корективи і роль Петра Соріна тепер грає Лесь Задніпровський. Я дивлюся вистави, тому що люблю Театр ім. І. Франка і його акторів і вважаю своїм, хоча ніколи не виступала на цій сцені. З 1978 року, як ми переїхали зі Львова до Києва, франківці стали для мене рідними. Тут бачила легендарних акторів, чудові вистави, а зараз прийшло нове покоління. Приємно, що багато артистів, яких узяв у трупу Богдан Сильвестрович, нині стали майстрами, отримали звання, а його колишні студенти добре себе зарекомендували. Продовжив акторську династію наш онук Дмитро. Він із семи років грає на цій сцені (дебютував у «Снах за Кобзарем» у постановці В. Козьменка-Делінде, зігравши роль маленького Шевченка), а зараз активно задіяний у репертуарі і мені за нього не соромно. А щодо резонансних прем’єр франківців, то під завісу сезону б’є рекорди за аншлагами «Моя професія — синьйор з вищого світу» — комедія, відновлена Анатолієм Хостікоєвим. Ця вистава, що її поставив В. Оглоблін, з початку 1980-х тривалий час була візитівкою франківців. Гадаю, оновлена версія теж надовго пропишеться в театральній афіші. Мені здається, що такі вистави, як «Синьйор» потрібні глядачам сьогодні, аби відпочити і відволіктися від повсякденного негативу.

«У ПОДРУЖНЬОМУ ЖИТТІ ГЛАДКО НЕ БУВАЄ, І ЖІНЦІ ЧАСТО ТРЕБА БУТИ ДИПЛОМАТОМ»

— Ви можете поділити таємницею подружнього щастя, проживши 45 років разом із генієм? Як уживалися дві творчі особистості?

— Терпіння. Щодня потрібно починати з чистого аркуша. Хотіла б сказати, аби не заздрили дружинам знаменитостей, не лише в акторській професії, а й серед учених, політиків, художників, письменників, музикантів. Дружина має бути берегинею домашнього вогнища і допомагати чоловікові. У подружньому житті гладко не буває, і жінці часто треба бути дипломатом, згладжуючи кути, інакше нічого не буде. Має бути теплота, аби чоловік відчував атмосферу кохання. Добре робити дві речі одночасно — кар’єру і будувати родину не всім вдається. Я не можу сказати, що пожертвувала своєю творчістю, просто для мене пріоритетом було створення міцної родини. Взагалі, щастя будь-якої родини — величезна праця, а якщо родина творча, тим паче. Талантові без підтримки не обійтися, і я у всьому прагнула допомагати Богданові. Він був і залишається моїм найбільшим коханням!

— Я пам’ятаю, як Богдан Сильвестрович в одному з інтерв’ю розповів про своє кохання до вас і про те, що зрозумів це, коли служив у армії, потрапивши до шпиталю.

— Ми познайомилися у Львові. Богдан приголомшливо читав вірші, обожнював театр, музику, такою був цікавою і веселою людиною, ну як у такого не закохатися! Він мріяв займатися творчістю, і питання про весілля у нас не стояло. Він вже грав у театрі і якось сказав мені: «Ти можеш завадити моїй творчості». Ми навіть поривали через це. А я казала: «Богданчику, я завжди тобі лише допомагатиму»! Доля зводила нас наполегливо, влаштовуючи випадкові зустрічі. Був час, що ми довго не бачилися. Допомогла нам зустрітися провідна співачка Львівської опери Т. Братківська (учениця легендарної С. Крушельницкої), дізнавшись через батька Богданчика, що він у шпиталі. Я прийшла його відвідати, принесла їжу, а він переживає, що обличчя перекосило, але все одно жартував. Дивлюся і розумію, що кохаю і на його «фейс» уваги не звертаю. Потім поїхала на канікули до Баку, а через два місяці ми випадково зустрілися у Львові. Загалом наше життя — ланцюг випадковостей. Коли ми одружилися, то не мали помешкання, а у Богдана була кімнатка 15 кв.м, але навіть у хаті з лободи я була б із ним щасливою!

— Акторську династію Ступок продовжили Остап і Дмитро, а Устину і Богдана-молодшого ви бачите на сцені?

— Устинонька займається танцями. Онука добре малює, у неї гарний голос. А Богданчик полюбляє з «лего» робити фігури, і мені здається, що у нього схильності до архітектури, хоча є й акторський дар, дуже кумедно старенького може удати. Молодшому онукові всього сім років, і говорити, ким він стане, ще зарано. Мені дуже шкода, що Устя і Богдан не пам’ятають діда на сцені, а він залишився у них у пам’яті в родинній обстановці. Богдан Сильвестрович обожнював всіх онуків. Дмитро жив у нас, і вони з Бодею завжди були дуже дружні. Устина і Богдан-молодший майже щодня бували в нас удома, ми разом часто відпочивали на дачі, усі свята і дні народження любили збиратися за одним столом. А Дмитро вже молодий артист, професіонал. Його режисером можна назвати Козьменка-Делінде, він грає в кількох його виставах: «Жона є жона», «Ромео і Джульєтта», «Чайка», «Одруження», а в планах «Гамлет».

— Два роки тому було створено Фонд Богдана Ступки. Він нині існує?

— Нічого не знаю. Не минуло й 40 днів після смерті чоловіка, як на сайті міжнародного добродійного фонду «Меценати вітчизни» з’явився лист, який закликав увічнити пам’ять Богдана Ступки. Ініціатори акції, представники добродійного фонду заявили, що планують встановити дві скульптури в Києві і у Львові (хоча я, повторюю, проти пам’ятника). Влаштували справжню PR-кампанію у ЗМІ, пошуміли-пошуміли, а зараз все затихнуло...