Лесь САНIН: «Не можна побудувати міст через річку до самого себе»

Лесь Санін — один із тих, хто може похизуватися приналежністю до сучасної кінематографічної еліти України, якщо така існує. У своїй творчій діяльності йому вдається поєднувати речі непоєднувані — створювати вдалі з комерційного погляду проекти, не втрачаючи при цьому свідомої громадянської позиції.

— Ваш останній проект — документальний фільм «День сьомий», в якому йдеться про сьомий день помаранчевої революції, коли виникла загроза втручання військових у перебіг подій, — нещодавно був виданий на DVD. Небувалим для українського ринку прецедентом став продаж за чотири дні половини тиражу фільму. Чим ви поясните такий успіх, чи очікували ви на нього?

— Зацікавленість покупців була для мене абсолютним сюрпризом. Я ще й досі в це не вірю, це — феномен для всіх. Під час роботи над фільмом, над його формою й змістом я орієнтувався на максимально широкого глядача. Намагався, щоб усім усе було зрозуміло. Я вважаю, успіх «Сьомого дня» має бути приводом замислитися над тим, що навіть документальний фільм власного виробництва стає на Україні прокатним та прибутковим і продається на рівні з «Льодовиковим періодом-2».

— Із чим, на вашу думку, це пов’язано?

— Напевно, люди хочуть трохи більше зрозуміти себе, побачити, ким вони є. Люди скучили за національним продуктом будь-якого жанру. Під час прокату фільму в регіонах я декілька разів приїжджав у міста, де відбувалися покази, й мене вразило, що зали були переповнені. Дуже добре фільм пройшов у Донецьку та Дніпропетровську. Там люди зацікавлені в тому, аби дізнатися, що ж дійсно відбувалося під час революційних подій 2004 року.

— У вашій творчості простежується генетичний зв’язок із традиціями українського поетичного кіно. Кого ви вважаєте своїми вчителями?

— Усі свої почуття до українського поетичного кіно я висловив у фільмі «Мамай». Я рухаюсь далі. Я віддав шану своїм учителям, школі українського поетичного кіно, проте прирахування мене до цієї школи — це помилково, адже я намагаюся створити власний творчий метод на своєму шляху до глядача.

— Українська кіноіндустрія зараз — ще несформована інфраструктура: стара система державної підтримки вже давно не дієздатна, в той же час західна система кіно як бізнесу ще не прижилася. У цій ситуації абсолютної невизначеності, який зі шляхів розвитку українського кіно буде, на вашу думку, найоптимальнішим?

Ніколи не існувало рецептів для життя, а тим більше для кіно. Усе міняється настільки, що продюсери сивіють. Наприклад, ти починаєш знімати фільм, а раптом хмарочоси падають, повінь, війна, будь-що, й усе — твій фільм уже не актуальний, його вже ніхто не хоче дивитись. А інший, який був у тіні, злітає на пік слави. Це схоже на гру в рулетку. Тому не можна запропонувати жодного ноу-хау, бо твоє бачення світу може виявитися абсолютно помилковим. Чим більше людей переконаних у тому, що саме їхній рецепт є найправильнішим, тим краще — більша вірогідність того, що цей рецепт удасться.

— Чому у своєму майбутньому проекті «Кобзарі» ви робите акцент на світовий прокат? Вам мало успіху серед української аудиторії?

— У кіно режисери є творчою складовою, продюсери ж роблять бізнес. Проте в Україні зараз склалася така ситуація, що середні комерційні проекти виключно на внутрішньому ринку не можливі, вони можливі лише на ринку, який покриває більше ніж Україну, тому що в нас замала кількість кінотеатрів, замала телевізійна каса для того, щоб окупити будь-який проект, навіть найскромніший.

— У свій час ви дуже активно підтримали постанову кабміну №20 про квотування дубляжу прокатної продукції українською мовою. Чи не вважаєте ви, що подібного роду постанови загострюють атмосферу навколо мовного питання, яка й без того є проблемною зоною української громадськості?

— Ми живемо в країні, де принаймні 70% населення вважають себе українцями, а українську мову своєю рідною. Чому ці люди мають бути позбавлені можливості дивитися фільми українською мовою? Підтримуючи цю постанову, я боровся, в першу чергу, за свої громадянські права, за права своїх дітей. Коли я приходжу в магазин і питаю мультфільм українською мовою, мені відповідають, що таких просто не існує. Це не є заборона російської мови, чи то американських фільмів, просто тут йдеться про те, що на українському ринку має бути присутній гарантований відсоток фільмів, дубльованих українською мовою для українців, які складають більшість населення нашої держави. Проти цієї постави виступали люди, які займаються бізнесом на основі кіно. Не ті, хто займається виробництвом фільмів та прокатом власної продукції. А ті, які займаються посередництвом та розподілом прибутку від прокату фільмів з інших держав. Зрозуміло, що зайві витрати, пов’язані з дублюванням, дистриб’юторам не потрібні. Нікому не подобається платити податки, платити за тепло, газ, мобільний зв’язок, проте це робити необхідно. До того ж гроші з внутрішнього ринку пожвавлять процес розвитку власного виробництва.

— Ви підтримуєте тісні зв’язки з українською діаспорою. Чи існує на її теренах автономний культурний процес?

Я абсолютно переконаний у тому, що в діаспорі не існує українського культурного процесу. Те, що вони роблять, називається художньою самодіяльністю. Люди, які збираються раз на місяць, аби послухати рідну музику та поговорити рідною мовою, не можуть реалізовувати культурний поступ.

— Чи здійснюється якась матеріальна допомога культурі в Україні з боку діаспори?

Я не знаю жодного випадку. Навпаки, Україні треба допомагати діаспорі, а не чекати, що діаспора допоможе Україні. Можливо, на початку незалежності й були якісь надходження, котрі здавалися радянській людині чимось суттєвим, хоча насправді це були не такі вже й великі гроші. Зараз навпаки: багато молодих людей, вихованців діаспори, приїжджають сюди працювати й жити, тому що тут — краще.

— Наскільки мені відомо, саме ви створювали заставки для минулорічного «Євробачення». Чому ролики-репрезентанти нашої країни були просякнуті досить сумним настроєм? Чи ви не боїтеся, що вони працювали на створення досить похмурого образу України в очах світової громадськості?

— Саме цей «образ» отримав нагороди на міжнародних фестивалях. Але, швидше, не за свою похмурість, а за свою незаангажованість. Ці ролики знімалися, в першу чергу, для європейського глядача, котрий уже втомлений від глянцевих історій. Знайомлячись з Україною, вони очікували побачити тоталітарну помпезність: спеціально збудовані мальовничі хатки, вишиванки, козаків з оселедцями. Організатори «Євробачення» дуже переживали з цього приводу, вони хотіли бачити справжні обличчя, справжню Україну, абсолютно різну, абсолютно неочікувану. Наша країна не є позолоченою писанкою Фаберже. І те, що в кадрі з’явилися живі люди, а не вимуштрувані ляльки, сприйняли дуже добре. Це говорило про те, що ми перестали бути державою тоталітарною, що ми швидше від усіх позбулися радянських замашок. Але в нас справді такі люди ходять вулицями. Більшість із героїв цих роликів потрапили в кадр випадково, дехто з них щасливий та усміхнений, інший, можливо, в цей час сумний, проте це все — наша Україна. Я дуже радий з того, що мені вдалося позбутися образу України, сформованого крізь призму естетики ансамблю Вірського.

— Що для вас бути українцем? Чи є якісь специфічні риси, які б виокремлювали нас із поміж інших?

— Якщо ви говорите про стереотипи, то, на мою думку, образ сучасного українця ще не склався. Його формування є роботою медійних людей, тих, хто займається телебаченням та кіно. Той візуальний образ, що був раніше, звичайно ж, мав під собою якусь основу, але він уже не цікавий. Я також над цим працюю. Ролики «Евробачення» якраз є зразком цього поступу. Я шукав певний колективний портрет українця, але він так і не склався. Тисячі людей, що потрапили в кадр, і є українці, але вони всі дуже різні. Ще два роки тому сказати щось про образ сучасного українця було досить важко, проте зараз я вже маю певні ідеї.

— Чи є для вас табуйовані теми?

— Я б ніколи не торкався пропаганди жорстокого насильства. Я свідомий того, що моя професія — публічна. Я не роблю кіно сам для себе. Не можна збудувати міст через річку до самого себе. Якщо ти будуєш будинок, то в ньому мають жити люди. І головне, щоб цей будинок стояв. Я вже набув достатньої фінансової свободи, аби мати можливість відмовлятися від нецікавих для мене проектів. Я роблю те, що вважаю за потрібне, а вже моя особиста позиція, мій погляд можуть виявитися для когось цікавими.

— Яка мета вашої творчості?

— На мій погляд, мета кожного митця в тому, щоб зробити світ навколо себе трішки кращим. Я вірю в те, що люди, котрі займаються мистецтвом, здатні, як ніхто інший, впливати на суспільну думку. Тому ми маємо працювати на покращення людського духу. Я бачив велику кількість людей заможних, але нещасливих. Мистецтво — це те, що може зробити людей щасливими хоча б на якийсь момент. І я хочу, щоб людина, яка торкається до того, що я роблю, ставала б від цього трохи кращою.