Лев ПЕРФIЛОВ: «Ми втрачаємо наших акторів...»

***

Якщо говорити про цей театр, про театр кіноактора, де поставлено «Судний день», то на цьому можна і закінчити нашу з вами розмову, тому що театру як такого немає. У нас відібрали приміщення. Наші трудові книжки лежать на кіностудії ім. Довженка, але практично нас викинули на вулицю. Всі актори — народні, чужорідні — всі отримують по 12 гривень. Та й то зарплату затримують на три-чотири місяці. Що стосується спектаклю — тут треба сказати спасибі Миколі Мащенку. Він хотів нагадати про те, що є такий день 29 вересня, Бабин Яр, і приніс нарис, дві-три сцени. Потім, після обговорення з режисером Віктором Шулаковим і з нами, він їх допрацював. За два місяці написав унікальну п’єсу «Судний день». Вона про долю людини. Не важливо, хто вона: єврей, українець, росіянин. Це доля людини, яка в наші дні згадує ту страшну ніч 29 вересня 41 року перед від’їздом до благополучної країни Ізраїлю. І настільки ці спогади приголомшують її, що вона залишається тут, в Україні, навіки.

Коли мені запропонували зіграти головну роль, я, чесно кажучи, внутрішньо розхвилювався, навіть злякався: роль же — дуже значна! Дуже багато хто, як тільки їм пропонують зіграти єврея, тут же починають гаркавити. Цих анекдотців треба було уникнути. У мене була єдина задача: зробити так, щоб мого героя полюбили і зрозуміли.

Я народився у 1933 році, і коли сталися ці страшні події, ще не все про них розумів. Коли у спектаклі я вимовляю, що цей проклятий Бабин Яр забирає життя у тих, хто залишився жити — я говорю і про Чорнобиль. Тому що грати наосліп, говорити про те, чого я сам не пережив, мені було б важко. А я сам чорнобилець, інвалід другої групи, маю посвідчення ліквідатора. Я мотався туди дуже часто. Виступав перед солдатиками — а їх там було сотні тисяч. Розказував про свої кіношні випадки. Не для того, щоб показати: ах, який я герой, не боюся цієї радіації. Боявся, як і всі. Проте я вихований був так. Їздив і на цілину. Для нас поїхати туди, де важко, не вважалося якимсь особливим подвигом. Потім це позначилося на здоров’ї.

Спектакль дався мені важко. Я без кінця задихався на сцені. Іноді підводило сердечко. Не випадково у залі пахнуло валер’янкою. Та втім, цей мій життєвий стан також допоміг мені зіграти старого єврея. Бо його доконала самотність. Він готовий іти старцювати, але гордість не дозволяє. Пам’ятаєте текст: «За квартиру віддай п’ятдесят гривень, а пенсія — сорок iз копійками...» Не хочеться говорити про політику, але, по-моєму, це робиться свідомо, щоб потім відібрати квартири у пенсіонерів як у неплатників.

***

Нещодавно я був на дитячому кінофестивалі в Артеці, і мене приголомшила одна деталь. Дітям дали завдання: написати листи їхнім улюбленим акторам. Були листи до Шварценеггера, Сталлоне тощо. Жодного листа — до Тихонова, Янковського, Ступки. Скажіть мені, ради Бога, навіщо у нас на кожному каналі без кінця розказують біографії зарубіжних зірок? А про наших — ні слова. Досить схилятися перед Заходом. Ми талановитіші, запевняю вас!

Я знімався одного разу у режисера-німця. І коли він сказав: «А тепер я розкажу вам, що ви повинні зіграти», — то відповів: «Спасибі, не треба. Я знаю зі сценарію». І без довгих настанов, без репетицій зіграв те, що було треба. Він був приголомшений. Запевняю вас: усі наші, так звані радянські актори, мають прекрасну школу. Або от іще історія. В одному фільмі разом зі мною працював югославський актор. Я все не міг зрозуміти: ходить iз ним якийсь чоловік і розставляє по знімальному майданчику кілочки. А коли почали знімати, я зрозумів, що артист працює з суфлером. І підказувач бігав по цих кілочках, оскільки вони не потрапляли у поле зору камери. Я не зумів зіграти з цим актором свою сцену: відволікався на суфлера.

Необхідно пропагувати наших акторів. Діти їх не знають. Адже від цих дітей залежить, якою буде Україна, яке у неї майбутнє. У тому ж Артеці я спитав у однієї дев’ятирічної дитини, що таке кінотеатр. Знаєте, що вона відповіла? Це де грають у карти і п’ють, а напившись, роздягаються. І мені ніяк було заперечити. Єдине, що у них є — це дискотека. І ще — телевізор, по якому показують переважно іноземні фільми. Тому не випадково їхні кумири — Шварценеггер і Мадонна.

Сьогодні багато хто вважає, що кіно вітчизняне взагалі не потрібне. Подивимося американське — і слава Богу. Та я переконаний: якщо не треба свого кіно, то не треба і своїх заводів, своїх міністрів, уряду. І у мене до вас прохання, журналісти: будьте добрішими до наших акторів. Адже це бумеранг. Він потім до вас же і повернеться.

***

Важко я живу. Квартира однокімнатна, дружина, син. Відпочити практично ніде. Та я вірю, що все ще зміниться. Без віри жити не можна. До речі, мою дружину звати Віра. Ми дожили до того, що вона пішла торгувати водою на ринку, на Троєщині. Вони з подругою ходять і поять тих, хто торгує. Ну, заробить три- п’ять гривень у день. А втомлюється... Мені соромно говорити про це, а що я можу зробити? Мої діти не можуть знайти роботи. Коли до мене приїжджає внучка, а у мене вісім внуків, немає грошей навіть на шоколадку. Та, втім, скаржитися — навіщо? Зараз усім важко, не тільки мені. Може, ще покличуть зніматися. Актор-бо я хороший. Ось президент Гільдії кіноакторів України Ніна Ільїна вручила мені грамоту — «За внесок у кіномистецтво». І то добре. А один режисер, побачивши мене на сцені, сказав: «Шановні! У вас тут є живий король Лір!» Як би мені хотілося зіграти Ліра... Ех, який спектакль би вийшов! Так грошей на це ніхто не дає. Сумна у нас з вами розмова виходить. Проте у мене до вас прохання. Спробуйте зробити так, щоб надрукованою вона вийшла не такою похмурою...