Лев СОМОВ: «Мадам Роза – компроміс і неординарність водночас»

Режисер вистави «Життя попереду» — Дмитро Богомазов, який нещодавно взяв під своє командування «важку артилерію», — Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Режисер  розумний, вишуканий, який володіє сучасною театральною мовою і вміє без пафосу говорити про вічні проблеми, які хвилюють усіх нормальних людей. Його постановки завжди викликають підвищений інтерес, а про висаву «Життя попереду» слух рознісся буквально на наступний після прем’єри день. Передусім тому, що це —  інсценізація популярного роману Еміля Ажара «Все життя попереду», що здобув Гонкурівську премію. Тут таїться інтрига:  Еміль Ажар       — псевдонім французького письменника єврейського походження  Ромена Гару, що вже був на той час лауреатом Гокурівської премії за роман «Коріння неба». Завдяки цій  містифікації Ромен Гару — єдиний, хто за весь час існування нагороди отримав її двічі, що не передбачено правилами. Ця історія також підігрівала інтерес до вистави.

І, звичайно, тема. Дія триває в 50-х роках минулого століття. Колишня повія, стара польська єврейка мадам Роза, яка пережила концтабір і, відійшовши  від справ,  утримує в емігрантському кварталі Парижа притулок, де мешкають діти, народжені її колишніми «колегами». Один із вихованців — арабський підліток Мухаммед (Момо), від імені якого й ведеться відверта, ніжна і сувора розповідь про кохання, що балансує на межі життя та смерті.

Вистава «Життя попереду»  виправдала сподівання і глядачів (квитки на неї дістати практично неможливо), і професіоналів. Ця постановка — фаворит (лауреат у чотирьох номінаціях!) театральної премії «Київська пектораль», яку щороку вручають напередодні  Міжнародного дня театру.

Одну з «Пекторалей» («За найкраще виконання чоловічої ролі») цілком передбачувано (для мене, в усякому разі) отримав Лев Сомов, який блискуче зіграв у виставі ексцентричну і зворушливу мадам Розу. Мене, щоправда, це трохи збентежило,  я була переконана, що актор номінувався у секції «За найкращу жіночу роль» — адже героїня жінка.  Утім, Лев Сомов сам розставив усі крапки над «і», відповівши на запитання щодо вистави. І не лише її.

«МИ З ОКСАНОЮ ЖДАНОВОЮ НЕ ГРАЄМО ХЛОПЧИКА І ЖІНКУ, МИ ІСНУЄМО В ЇХНІХ ОБРАЗАХ»

— Леве, як ви сприйняли досить радикальну пропозицію Дмитра Богомазова зіграти жіночу роль у виставі «Життя попереду»?

— Коли  Дмитро Михайлович запропонував мені зіграти мадам Розу, ми назвали це компромісом. Тому що сьогодні  медійне поле перенасичене «кавеенщиками», які, натягуючи на себе перуку й цицьки, карикатурно й вульгарно зображують жінок на екрані. А я вважаю, що жінка не гідна, аби її «прославляли» у такий хамський спосіб. Саме тому й компроміс.

З другого боку, це — неординарність і гострота,  оскільки  мадам Роза  в романі Еміля Ажара — вульгарний, вибуховий персонаж, хоч і вмираючий.  І я розумію, чому Дмитро пішов на такий ризикований крок, запропонувавши мені цю роль.  За жанром вистава «Життя попереду»       — трагедія, трагіфарс, у ній — неймовірна глибина і, до того ж, присутні   речі, які відомі лише жінкам. Чоловік їх не може знати за визначенням, і мені, працюючи над образом мадам Рози, доводилося за допомогою гугла і спеціальної  літератури вивчати деякі особливості жіночої фізіології, аби розуміти, що з моєю героїнею відбувається, які відчуття вона переживає в тому чи тому випадку. До речі, під час роботи над роллю я почав трепетніше ставитися до жінок.

У якийсь період ми зрозуміли, що персонаж вибудовується, що мадам Роза у моєму виконанні досить правдоподібна і не викликає «кавеенівської» реакції у глядачів. А для того, щоб вистава вийшла цілісною, завершеною, Дмитро вирішив зробити перекрутнем і  мого партнера, головного героя Момо...

— Якого віртуозно зіграла актриса Оксана Жданова! Я раніше не бачила її  на сцені, і для мене це ім’я стало справжнім відкриттям, захоплення в чистому вигляді!

— Приголомшлива акторка, яка змогла «влізти» в  образ персонажа, освоїти його  і бути такою  переконливою на сцені. Та душевність, романтика і глибина, якою Оксана наділила Момо, напевно, йдуть від жіночої плоті, так само, як і гострота, якої домагався Дмитро Михайлович у мадам Розі, працюючи з чоловіком. Я, в даному разі,  говорю не про  статеву  належність, просто такий перекрутень (хлопчика грає дівчинка, жінку — чоловік)  працював на посилення реакції на сценічне дійство. Тому що Оксана не зображує хлопчика, я не копіюю жінку. Ми існуємо в їхніх образах,  граємо темою, а не статтю. Адже в романі Еміля Ажара «Все життя попереду» так само не принципово, хто конкретно каже ті чи ті слова — мадам  Роза чи арабський підліток Момо, важливі проблеми, які озвучуються в діалогах,  особове пізнання світу героями.

Граючи мадам Розу, я  спеціально не замислювався,  як  ходитиму, сидітиму, обмахуватимуся віялом. Це закономірна потреба, яка забезпечувала внутрішній процес. Процес мислення передусім. Адже так і в житті відбувається: щось сталося, людина усвідомила подію розумом, і її поведінка забарвлюється відповідним чином. Ми  ніколи не замислюється, як відреагуємо на той чи той факт, психіка сама народжує малюнок поведінки. Працюючи над образом мадам Рози, ми багато розмовляли, сперечалися, шукали суть персонажа, провели незліченну кількість репетицій у кабінеті —  не одразу вийшли на сцену. З того, що у результаті   бачить глядач, — лише п’ять відсотків  відпрацьованого нами. Це вже відшліфований матеріал, за нашою спиною — колосальна режисерська, партнерська, музична робота.

«ВЛАСНА ОЦІНКА ДЛЯ МЕНЕ  Є ВАЖЛИВІШОЮ, НІЖ ВЕРДИКТ КРИТИКІВ»

—  Про виставу «Життя попереду» і  роль мадам Рози у виконанні Льва Сомова компліментарно заговорили після першого ж прем’єрного показу.  І все ж, коли ви дізналися, що стали номинантом на здобуття театральної премії «Київська пектораль», хвилювалися чи були впевнені у перемозі, адже у вашому послужному списку  вже є три таких нагороди?

— Приємно, звичайно, коли тебе помічають. Не можна забрати у дитини іграшку, а  артист — та ж сама дитина. Утішно отримувати престижні призи, але якщо   їх не вручають,  власна оцінка результату роботи  для мене набагато важливіша, ніж думки тих, хто виносить вердикт. Певною мірою я вже переріс їх. Можу назвати десятки імен талановитих акторів, які не отримали «Пекторалі», а мали б отримати, на мою думку!

Наведу приклад, коли абсолютно без уваги залишилася геніальна  робота мого колеги у виставі, яка пройшла на сцені лише 8—10 разів. Це Поприщин  у виконанні Віталія Линецького із  «Записок божевільного, поставлених у центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Після перегляду цієї роботи я хотів піти з професії, настільки був приголомшений технікою наближення до істини творі. Мені здавалося, що Віталій Лінецький  — бог у цій виставі! А критики не відзначили його роботи. Проте захоплювалися масою легковажних робіт, на мою думку, взагалі не вартих уваги.

— Ви стежите за тим, що роблять ваші колеги в інших театрах?

— Цікавлюся. Якщо в театральному «полі» виникають вібрації думок, обов’язково подивляся виставу. Проте я вибірково стиавлюся до інформації, тому що знаю, що попереду в мене залишилося значно менше часу, ніж уже прожито (нещодавно мені виповнилися 54 роки), і марнувати його я  не маю права.  Є люди, думці яких я довіряю і завдяки «орієнтуванням» (сміється) ходжу на вистави досить вибірково. Нещодавно, приміром, подивився дуже гарну постановку «Три товариші» в театрі імені Іван Франка.

Радий, що Юрій Одинокий повернувся до своєї дивовижної мови, яка мені здалася романтичною та емоційною. Вистава видається легкою й невимушеною.

«До ТЕАТРУ Я «ЗАЙШОВ» РАЗОМ З ВІОЛОНЧЕЛЛЮ»

— Асоціативний ланцюжок чи «віслючий місток», як кажуть німці. Коли я побачила  у виставі «Життя попереду» актора Віктора  Жданова, на якого  звернула увагу у фільмі «Кіборги», де він грав «Старого», пригадала, що  він приїхав до Києва  з Донецька. І те, що ви також мешкали й навчалися на Донбасі, до того ж вам готували неординарну кар’єру музиканта. Як сталося, що стали актором і переїхали до столиці?

— Так, я — віолончеліст. До театру «зайшов» разом із музикою. Уперше потрапив на драматичну сцену, коли навчався на другому курсі музичного училища, і дві ці теми жили в мені одночасно. Потім, не забувайте, я ж виріс у театрі, щоправда, в оперному. Рік чи півтора  провів під сходинками його прохідної. (Сміється.)  Батько працював балетмейстером  у театрі, і нам виділили там  маленьку кімнатку, де ми спочатку й тулилися. Отже, я багато часу в дитинстві провів за лаштунками.

— Мама також має стосунок до мистецтва?

— Ні, вона — лікар швидкої допомоги. Ще й через її професію, постійну зайнятість   театр був природним місцем мого існування. Але професійний інтерес  до акторства, звичайно, виник, коли я вже почав осмислено ставитися до життя,  займався музикою, де, до речі, в мене були чудові майстри й педагоги.

— Чому вибір ліг на віолончель?

—  Усе дуже просто! У центральній музичній школі у Донецьку був перебір на клас піаністів, потрібно було переорієнтовувати дітей на інші інструменти. Узяли мою дитячу руку і кажуть мамі: «Боже, це ж кисть Ростроповича!» Насправді, звичайно, локшину навішали. Я ненавидів віолончель упродовж перших двох-трьох років, ламав смички і взагалі не розумів, чим  займаюся. Коли трохи подорослішав, почали  «виходити» звуки. Тоді включився азарт, мені стало цікаво вчитися. Я завжди був максималістом, і якщо за щось брався, хотів досягти великих результатів. Тому вже в дитинстві грав з оркестром і потім вступив до музичного училища. Але театр переміг у цій історії. Проте сьогодні я усвідомлюю, що час, що його я провів в музичній школі та училищі, лише збагатив мій акторський арсенал — окрім віолончелі, я граю на 14 музичних інструментах.

— Нічого собі! На яких?

— Духові, тромбон, труба, рояль, скрипка, гітара тощо.  Тому, коли режисер просить узяти музичний інструмент і щось виконати, для мене це —  не проблема: беру і роблю. Я знаю гармонію, інструментовку, можу диригувати, читаю ноти, вмію придуману музику записати на ноти, на відміну від інших композиторів. Усе це, поза сумнівом, збагачує мій акторський багаж.

— А чому переїхали з Донецька до Києва?

— Це довга історія. Якщо коротко: приїхав вступати до консерваторії, віолончель поставив в куток і здав документи в театральний. Для батьків моє рішення було шоком, для донецьких педагогів теж. Але до того моменту, коли я сідав у потяг «Донецьк — Київ», уже  вирішив: хочу стати актором, це моя мета. Якщо не зважуся зараз, шкодуватиму все життя. Я вступав на курс до Рушковського, і він мене не взяв. Пройшло чотири роки, перш ніж я знову повернувся до Києва.

— І цього разу Микола Миколайович Рушковський розгледів у вас майбутнього актора.

— Так, вдруге я  вступив.  Звичайно, майстер намучився зі мною — я був не простим студентом, але жадібним до роботи.

— У чому крилася «не простота»? У характері?

— Мені завжди хотілося багато і головного. Бути тим, ким я не був. І якби Микола Миколайович на мене так сильно не тиснув, можливо, тих результатів, яких я досяг, не було б.

— Після інституту ви відразу потрапили до Театру російської драми?

— Мені пропонували місце на двох столичних сценах: у Театрі на лівому березі Дніпра і  в «російській драмі». На той момент я вже працював у декількох спектаклях Театру імені Лесі Українки, порадився з Миколою Миколайовичем Рушковським, і подальші вісім років — після випуску до 1995 року — моє акторське життя було пов’язане із цим сценічним майданчиком.

«З «РОСІЙСЬКОЇ ДРАМИ» Я ПІШОВ ДО РЕЖИСЕРА, РІВНИХ ЯКОМУ В ФАХОВІ НЕМАЄ, — ЕДУАРДА МИТНИЦЬКОГО»

— Можна дізнатися, чому пішли з «російської драми»?

— Я пішов до майстра, з яким здобув разючий результат у виставі «П’ять пудів кохання» (за п’єсою А.     Чехова «Чайка»), зігравши роль Трепльова. До режисера Едуарда Марковича Митницького. Постановка  була  чудовою та скандальною, але її у той час незаслужено закльовували критики за допомогою редакторів деяких газет. Це окрема історія. Тоді велика плеяда артистів покинула Театр імені Лесі Українки, в тій групі був і я.  Пішов за режисером, якому теж довелося покинути театр. Через рік я  повернувся до Едуарда Марковича, тому що на той момент (так само як і на сьогоднішній) альтернативи Митницькому у фахові не бачив.

—  Ви можете назвати Едуарда Митницького «своїм» режисером?

— Будь-який режисер, із яким я працюю, — мій режисер. У даному разі, я  мав на увазі велич режисури як фаху. Альтернативи Едуардові Марковичу Митницькому — немає! Але мене доля нагородила зустрічами з цілою плеядою майстрів, спілкування з якими — щастя для актора. За 28      років творчої діяльності я встиг попрацювати з Едуардом Марковичем  Митницьким, Володимиром Оглобіним, Володимиром Сергійовичем Петровим, покійним Владиславом Пазі, Стасом Мойсеєвим, Семеном Горовим, Сергієм Федотовим (це керівник пермського театру «У Моста»), Борисом Каменковичем, Юрієм Одиноким, Дмитром Богомазовим, Олексієм Івановичем Лісовцем, Дмитром Лазорком, Олексієм Павловичем Кужельним та іншими. Це найкращі режисери України. З багатьма співпрацював не лише як актор, але і як балетмейстер, асистент.

— Скільки назв вистав сьогодні у вашому календарному списку?

— Шістнадцять. Це — Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Майстерня театрального мистецтва «Сузір’я» і свій авторський проект. Крім того, у мене є акторська майстерня в Київському міжнародному університеті, і в навчальних виставах, які ми експлуатуємо, я виходжу на сцену разом з учнями. Аж ніяк не  цураюся цього — професійний рівень  моїх  теперішніх студентів і випускників такий, що з ними не соромно грати на одному майданчику.

— Думки створити власний театр ніколи не виникало?

— Із цією думкою я живу вже дуже давно. Але театр ніколи не окупався і не приносив прибутки. Для його створення потрібні кошти. Сподіваюся, що коли-небудь знайду однодумців,  і моя мрія здійсниться.

«КРАЩЕ, НІЖ ЕМІЛЬ АЖАР, ПРО СЬОГОДНІШИЙ СВІТ НЕ СКАЗАВ НІХТО»

— За останні декілька місяців я подивилася багато вистав у різних київських театрах. Скрізь  аншлаги. Ви можете пояснити сплеск зацікавлення до сценічного мистецтва? Яка драматургія сьогодні найбільш бажана? Класика,  комедії, постановки на злободенні теми, наприклад, на події на Майдані та війни, яка продовжується в нашій країні?

— На цю тему можна говорити довго. Я ж бачу, що відбувається в місті, країні, де я живу. Спочатку це місце знищувалося ментально, духовно, інтелектуально, художньо. Випалювалося, морально спустошувалося. Як кажуть, «усе, що поглинає піпл» сьогодні — дорого обставлений дешевий продукт. Я вже згадував КВК — як на мене, це і є такий продукт. Великі зали, красиві спецефекти, якісний звук. І молоді люди начебто симпатичні, але зверніть увагу, як вони жартують зі сцени. Кожна репліка працює рівно 30 секунд, її вислуховують і заливаються сміхом. А пригадайте Мольєра,  Островського або Чехова, деяких талановитих сучасних драматургів: ви відразу ж реготатимете, дивлячись постановки цих авторів? Ні. Спочатку осмислите текст. Тому що сміх сміху — різниця. Гумор авторів, яких я назвав, — глибокий і людяний, коли, умовно кажучи, сміються не над потворністю, а над причинами, що розкривають його.  Глибокі, вічні життєві проблеми, про які розповідає мистецтво, мало кого цікавлять. І від цього боляче.

Крім того, ми живемо в час змін. Відбулася революція. Вона вже стає історією. А історія — це предмет непередбаченого минулого. Ми поступово починаємо розуміти, що не все так просто та прозоро. Проте факт залишається фактом: Україну постійно хотіли поневолити, тому у нас дуже потужний дух опору. Але хто робить революцію? Романтики та фанатики. А результатами її користуються негідники. На жаль, це формулювання всіх революцій. І протягом чотирьох останніх  років багато псевдомитців роблять бездарні вистави, знімають сіре кіно, спекулюючи на болючій темі. Звичайно, є винятки. Ахтем Сеїтаблаєв зняв продуманий, розумний, не прямолінійний фільм про війну — «Кіборги». Це його особистий вислів, він щиріший і талановитій. Відома своєю громадянською позицією прекрасна актриса Ірма Вітовська. Але це винятки з правила. Більшість же просто стрижуть дивіденди, поки не пізно.

Але так буде не завжди. Я хочу повернутися до  нашої вистави «Життя попереду» та роману Еміля Ажара, який ліг у його основу. Раджу всім прочитати цю річ — її текст є і в українському і в російському перекладах. Кращого твору про те, що відбувається сьогодні у світі,  просто не знайти! Люди втрачають відчуття людяності. Пам’ятаєте, мадам Роза говорить такі слова: «Араби чи євреї — тут на це не зважають. Якщо ваш син Василь, беріть його, яким він є. Він був арабом, зараз він — єврей. Але ж він, як і раніше, ваш син...» Вона вкладає в ці слова такий сенс: він, як був людиною, так і залишився нею. Люди забувають, що вони люди. І зрадили звання Людини.

— Я знаю, що під час подій на Майдані ви ставили виставу в рідному Донецьку.  Було передчуття, що незабаром станеться на Донбасі?

—  14 квітня 2014 року у мене  відбулася прем’єра вистави в Донецьку. Якраз у той час, коли в місто з Кубані заходили бородаті козаки, і вже брали владу в свої руки. Я вилетів із Донецького аеропорту останнім рейсом, потім його почали бомбити. Через два дні  ввімкнув телевізор і побачив, що там відбувається, стало страшно. А божевільних бабусь, які зараз ридають,  спостерігав особисто: адже вони хотіли не в Росію, а в Радянський Союз. Вони сподівалися повернути свою молодість, коли їм було добре. Я колись запитав у Миколи Миколайовича Рушковського: «Який час був найкращим у вашому житті?» Він відповів: «Війна. Я був молодим, повним сил і залишився живий. Я  любив, я радів кожній миті життя». Цими словами все сказано. Як пояснити донецькій бабусі, що у 86 років молодість не повернеться?!

Моя мама дуже любить Донецьк, і, начебто, розуміючи ситуацію на Донбасі, обговорюючи політичну ситуацію, вона все одно в думках повертається до своєї юності. До того безтурботного часу. Та що  казати: і у мене зовсім непогані спогади про СРСР:  правда,  я був неправильним піонером  (сміється) —  не здавав макулатуру, не шукав металобрухт, вважався мало чи не дисидентом і бунтарем (не хотів у комсомол вступати, мене за руку привели), але життя здавалося прекрасним і веселим. У  мене були розумні наставники, я читав цікаву  літературу, слухав хорошу музику.

«МОЇ МУЗИЧНІ ТА ЛІТЕРАТУРНІ УПОДОБАННЯ НЕ СУЧАСНІ, ВОНИ ПОВ’ЯЗАНІ З МИНУЛИМ»

— Яку музику ви любите?

—  Я переслухав дуже багато музики з середини ХV століття до середини ХХ.  Дуже  люблю твори Шостаковича, мені подобається Прокоф’єв. Сьогодні засилля  конструктивної та математичної музики, ми живемо у світі комп’ютера — романтиків, що пишуть  мелодії,   практично немає. Сучасна музика мене не зворушує, те, що я люблю, трохи з минулого. Як на мене, справжня музична культура закінчилося на Альфредові Шнітке та Борисі Чайковському.

— А Валентин Сильвестров?

— Звичайно! І Мирослав  Скорик в Україні.  Захоплююся творчістю Кирила Карабиця (він виконав «Реквієм» на Майдані), і, до речі, його батько — чудовий композитор, писав надзвичайну музику.

— Літературу також любите з минулого, чи можете виділити когось із сучасних авторів?

— Звичайно, час від часу з’являються твори, які хочеться прочитати.  Колись захопився Борисом Акуніним і проковтував все, що виходило у пресі. Щоб зрозуміти Погодіна,  мені вистачило двох романів. А ось Достоєвського можу читати та перечитувати. Як і раніше,  Ремарк залишається улюбленим автором. І рука постійно тягнеться до Булгакова.

«КЛЮЧОВІ СЛОВА В РОМАНІ «ВСЕ ЖИТТЯ ПОПЕРЕДУ» — ТРЕБА ЛЮБИТИ!»

— Ваші міркування емоційні та трохи категоричні: на майданчику, зі студентами ви — тиран, деспот?

— Я дуже люблю людей, але не всі люди мене люблять. Напевно, тому, що я скандальний і  галасливий.  (Сміється.)  Але кричу  лише від болю. Я дуже вразливий, оскільки для того, щоб досягти результату в акторській, режисерській, сценарній, педагогічній історії, і при цьому залишитися  щирим,  потрібно знімати з себе шкіру. Я — відкрита людина,  мене легко захопити, легко і відштовхнути.   Коли про це знають недоброзичливці, їм дуже просто заподіяти тобі біль.

— Зізнайтеся, вдома, у родині, ви теж скандальний і галасливий?

— Тихий, мовчазний, замкнутий. Люблю тишу і порядок.

— У вас матріархат?

— Ні, у нас — «любвиархат». (Сміється.)

— Тоді напевно вдома є тварини?

— Чудовий кіт, мексиканський кун, його повне ім’я Вебер,  як у  композитора. Він ласкавий, товариський, не жорстокий. Але все-таки кіт. Не знаю, як він до мене ставиться, але його потрібно любити. До речі, знаєте, які найостанніші слова в романі Еміля Ажара «Все життя попереду»?

— Не повірите, знаю: «Треба любити».