Лірик і філософ

Микола Євгенович є автором багатьох поезій, зокрема тексту до  супершлягера «Намалюй мені ніч» на музику Мирослава Скорика та Богдана Весоловського (дві різні мелодії).  Поезія Петренка має два крила: ліричне й філософсько-публіцистичне. Широкому загалові його ім’я відоме насамперед завдяки десяткам пісенних текстів, котрі поклали на музику львівські композитори.  Так, із хіта «Намалюй мені ніч» (1962 р.) на  музику Мирослава Скорика  фактично розпочалася нова доба української естради. «Карпати», «Калина приморожена», «Як цимбали обізвуться», «Срібні кораблі», «Червона хустина», «Перепілочка мала», «Якщо любиш Україну», «Кажуть люди» — з музикою Мирослава Скорика, Володимира Івасюка, Анатолія Кос-Анатольського, Богдана-Юрія Янівського, Віктора Камінського, Ігоря Білозіра визнавалися найкращими піснями року чи ставали призерами всеукраїнських конкурсів, постійно звучали по радіо й телебаченню, з естрадних та театральних сцен.

Кожне слово Миколи Євгеновича вивірене й влучне, у них є прихований гумор і дивовижна магічна сила, простота, трагічність й оптимізм водночас. Його твори посіли почесне місце не лише в історії української поезії, а й української пісні, де він є родоначальником і першопрохідцем.

92-літній Микола Петренко, який пережив три концтабори (!), проте не зламався, попри різні  виклики долі, й досі  пише вірші, видає книжки, опанував інтернет, Facebook, щовівторка зустрічається з друзями… Ми вітаємо іменинника й бажаємо йому здоров’я та натхнення у творчості.

«Намалюй мені ніч, коли падають зорі…»

Свій перший  вірш  Петренко написав 1962 року і дав його композиторові Мирославові Скорику. Той досить швидко створив музику. «Намалюй мені ніч» я присвятив художниці Гері Левицькій, яка написала мій вдалий портрет у майстерні скульпторки Теодозії Бриж, — згадує Микола ПЕТРЕНКО. — Усе трапилося перед якоюсь вечіркою. Фана (так звали Теодозію) ще ліпила щось, Генріетта малювала, а я сумував. Фана кинула мені: «Чого снуєшся без діла? Краще напиши мені й Гері вірша»…

Нині сам не знаю, скільки насправді існує вже мелодійних варіантів пісні «Намалюй мені ніч». Принаймні про п’ять знаю точно. Зараз у колишній майстерні, що на вулиці Мартовича, 5 у Львові, де все писалося, ліпилося, народжувалося, розташовано Меморіальний музей скульпторки Теодозії Бриж. У 1960-ті Скорик мав ансамбль «Веселі скрипки»  при Консерваторії. Ми спільно цією піснею започаткували новий напрямок української естрадної пісні. Звичайно, що це успіх і це велике щастя, що саме так воно й було. «Веселі скрипки» виступали на сценах не тільки у Львові, а у багатьох містах колишнього СРСР. Були спільні концерти з відомими солістами: Дмитром Гнатюком, Анатолієм Мокренком, Людмилою Божко, Борисом Жайворонком та іншими.

 Радіо та телебачення часто транслювали пісні Мирослава Скорика. Через якийсь час мій вірш навіть потрапив до Канади, й Богдан Весоловський, який писав як довоєнні львівські естрадні пісні, так і післявоєнні (потім він емігрував), створив власний варіант музики. Пісня звучала на хвилях україномовних радіостанцій і мала неабияку популярність у США та Канаді. Канадійці видали й платівку з її записом, це також було у першій половині 1960-х. У тексті є слова «вирушають у путь, щоб згоріть…».

У Весоловського все це вдалося драматизовано, ближче до суті написаного. У 1970-х яскраво запалала зірка Соні Ротару, вона повернулася до нашої з Мирославом Скориком пісні. Мабуть, мала потребу в цьому. В її варіанті з живим оркестром «Намалюй мені ніч» — найкраще із записаного будь-коли. Звучить вона й у музичному фільмі «Червона рута», знятому 1971 року в Яремчі».

«Забудь усе: печаль і сльози…»

Доля склалася так, що найкращі пісні поета Миколи Петренка були написані на мелодії Мирослава Скорика. «Ти забудь ці слова» з’явилася  наприкінці 1970-х. Вона належить до другої хвилі співтворчості поета й композитора.

«Я дав Мирославу кілька своїх віршів, він, щоправда, тоді з головою занурився у класичну музику, проте інколи мав ще натхнення писати й естрадну, — каже М. Петренко. — І вийшла чудова пісня, яку почув з надзвичайно милого голосу Лілії Сандулеси. Вона й стала першою виконавицею.

Життя мене кидало неодноразово у різні місця. На цьому шляху траплялося різне. Закохувався не раз, це властиво творчій натурі. Можна сказати, що приурочено вірша одному з моїх кохань, яке любов’ю не стало. Не судилося… Нас чекали різні долі, розходилися життєві стежини. Ми обоє це усвідомлювали, тому зуміли зберегти світлий спогад на все життя».

«Кажуть люди, що не вечір»

«У мене за плечима був уже творчий доробок плідної співпраці з багатьма львівськими композиторами, коли до керма ансамблю «Ватра», її п’ятого складу, 1979 року прийшов здібний і талановитий Білозір. Ми з Ігорем написали разом мало: лише веселу й зухвалу «Кажуть люди» , що так легко пішла межи люди у виконанні Оксани, — стверджує Микола Петренко. — Мабуть, поштовхом й емоційним двигунчиком було бажання співачки мати в репертуарі щось веселіше. Колектив у 1980-х був на піку популярності, мав неймовірну, але визнану славу й аншлагові концерти. Ігор попросив мене написати щось відповідне до прохання Оксани. І досить швидко в мене народилося аж три вірші, які дав композитору. Минав час, ми часто бачилися, але пісні не було чути. Ігор усе заспокоював при зустрічах: «Зачекай, скоро заспіваємо!...». І справді, раптом я вперше почув нашу «Кажуть люди». Треба визнати, що пісня відразу сподобалася мені, усім «ватрівцям» і, що особливо тішить, — глядачеві та слухачеві. З незабутнього молодого голосу Оксани вона звучала в її кожному концерті. А скільки радості було в усіх, коли 1987 року на телеекрани вийшов фільм «Музика і ти...» Львівського обласного телебачення (редактор — Мирослав Скочиляс, режисер — Тетяна Магар, зйомки відбувалися у студії Львівського телебачення), де поруч із піснями на вірші Богдана Стельмаха, Вадима Крищенка, Петра Запотічного та Анни Канич Оксана заспівала й мою «Кажуть люди», за що їй завжди буду вдячний».