Лузери із столичних «спальників»
На малій сцені Молодого театру відбулася прем’єра вистави «Бери, люби, тікай» — спільний проект британської режисерки та українських артистів
П’єса української журналістки Оксани Савченко «І мене більше не хвилює, як ти там» отримала в театральній афіші нову, комерційну назву, що асоціюється з пригодами багатої американки із фільму Райана Мьорфі, яка вдосталь їла, трохи молилась і палко кохала, де приховується життя, від якого героїня Джулії Робертс (як, власне, і сама актриса) просто збожеволіла б. Однак нам, оскільки ми не американці, доводиться з цим життям не лише миритися, а й робити вигляд, що ми не божевільні.
Нагадаємо, п’єса Оксани Савченко поміж інших творів драматургів із колишнього СРСР була представлена у лондонському театрі Royal Court, який, розвиваючи нову драматургію, співпрацює з театрами різних країн. Тож і поставити «І мене більше не хвилює...» у Києві взялася британський режисер Кэролайн Стейнбейс — за задумом авторів цього проекту, вона як людина зі сторони мала б представити новий погляд на старі проблеми українського суспільства. А вони зводяться до того, що українці хочуть жити так, як живуть у Європі, а мислити, відчувати і працювати, як у Росії.
Я недаремно згадав про «старшого брата», бо п’єса написана російською, а це означає, що її авторка — а слідом за нею й її герої — плекають у собі російський менталітет, що упродовж 70 років розповсюджувався на одній шостій суші і згодом став відомим під промовистою назвою «совок». Приналежність п’єси Оксани Савченко до традиції сучасної російської «нової драми» засвідчує не лише намагання автора безкомпромісно показувати всю потворну правду життя, позбавленого віри, надії та любові, а й наявність у її творі ненормативної лексики. Щоправда, при перекладі на українську мова героїв була частково пом’якшена, хоча, думаю, вона і в нинішньому вигляді буде шокувати цнотливу київську публіку, не розбещену свободою слова та звуку, що давно панує не лише на вулицях російських міст, а навіть і на академічних сценах. Так що нова драма, з усією своєю документальною «правдою-маткою», що її ріжуть прямо в очі, хоч як її цуралася українська сцена, таки прорвалася і на неї. Нагадаємо, на початку вересня у Національному театрі ім. І. Франка відбулася прем’єра «Квітки Будяк» Наталії Ворожбит, і ось тепер маємо ще одну виставу про життя соціальних лузерів із столичних «спальників»...
При всій стилістичній несхожості обох постановок їх об’єднує спільність порушених проблем. Основна колізія «Бери, люби, тікай» теж виникає навколо грошей, які треба сплатити ненаситним банкірам, аби не втратити куплену в кредит квартиру. Та й Андрій, головний герой п’єси Савченко, теж чинить не по-чоловічому, як це роблять батько та інтернет-знайомий Квітки, перекладаючи проблеми виживання у «джунглях нашого печерного капіталізму» на ніжні жіночі плечі. Правда, чоловік Лори (Андрій Себастьян), герой «Бери, люби, тікай», не починає пити і не втікає в Індію, а просто дитиніє — не витримавши тиску банку, який щомісяця тероризує його. Молодий чоловік кидає сім’ю і роботу, аби цілими днями разом із підлітками кататися на... скейті.
Ця обставина визначила і лаконічну сценографію (сценографія та костюми Юлії Зауличної) — половину простору малої сцени займає пластикова гірка, на якій аси катання на скейтах демонструють вищий пілотаж. На цю гірку герої вилазять, хто як може, з неї ж таки збігають, з’їжджають і навіть падають, чим натякають на хистку непевність життя в українській незалежній державі. Серед його потворних проявів та різного роду соціальних виразок, які показані у виставі, не лише бездушні банкіри, а й підлітки, що знімають на свої телефони чужі нещастя (включаючи акти самогубства), щоб ними хизуватися в Інтернеті.
Автор вплітає в сюжет також проблему торгівлі людськими органами, використовуючи при цьому мелодраматичний хід — лікар Сахно (Марк Дробот), який мусить вирізати нирку у Лори (Анна Бащева), виявляється тим добрим, закоханим у неї лікарем Айболитом, що взявся замість чоловіка сплатити кредит, щоб жінка з малою дитиною не опинилася на вулиці. Ще нам показують карикатурну сцену виселення з квартири сім’ї, яка заборгувала банкові. Однак до жертв сучасних глитаїв співчуття, на жаль, не виникає, оскільки драматург та режисер у цьому епізоді вирішили показати ще й ницість нашого цинічного телебачення, яке знімає людське горе, так що й жертви, й лиходії виглядають у виставі однаково непривабливо.
«Коли театр впритул підходить до відображення правди про життя суспільства, він скоріше констатує устремління до перемін, аніж впевненість, що їх можна якимось чином досягнути», — писав Пітер Брук у свої книжці «Порожній простір». І одразу зауважив, що, людина у кризисні моменти починає шукати відповіді на запитання «навіщо йому дане життя і чого воно вартує»? Бажання змін є тією рушійною силою, яка запускає весь механізм вистави Молодого театру. Відсутність упевненості в тому, що їх можна досягнути, визначає атмосферу скепсису і безнадії, та жанрове забарвлення цієї саркастичної комедії, яка за умов загальної зневіри і падіння будь-яких авторитетів межує з таким сучасним явищем, як стьоб...
Сарказм, уїдлива іронія, як відомо, в зародку вбивають співчуття і стають на заваді глибинному осмисленню процесів життя, спонукаючи ковзати на його поверхні (як ковзає на скейті столичними вулицями герой вистави), примушує говорити про навколишню дійсність «шорстким язиком плакату». Оскільки підбір слів «Бери, люби, тікай» — не вибудовується в послідовний логічний ряд. Його руйнує слово «люби», бо коли люблять, то не беруть, а дають, і не тікають, а йдуть назустріч. Беруть і тікають тоді, коли не здатні любити...
