Любов і воля

Ідея поставити «Ліс» за однойменною п’єсою класика світової драматургії Олександра Островського на головній драматичній сцені нашої країни витала давно. Цю виставу, ще до прем’єри, театрали розцінювали як бенефіс провідних акторів-франківців Наталії Сумської в ролі Гурмижської та Анатолія Хостікоєва в ролі Нещасливцева.

Для режисера-постановника Дмитра Богомазова у створенні сценічної версії відправною точкою стала відверта театральність. Адже Островський — «яскравий акторський автор», який дає можливість створення неординарних характерів. До того ж, у п’єсі одними з головних персонажів є актори. Саме вони, розігруючи оточення, переводять сюжет із трагедійної площини в комічну. Ці благородні лицарі сцени примушують дійових осіб стати безпосередніми учасниками їхнього спектаклю, їхньої гри, яка ламає систему сталих правил і дарує людині свободу, здатність дивуватися, закохуватися, бути самим собою...

У постановці Д. Богомазова кількість хороших акторських робіт не обмежується цими двома зірковими для нашої сцени прізвищами. Можна привітати з хорошими роботами Василя Башу (Щасливцев) та Ксенію Башу-Довженко (Аксинья). Власне, як можна привітати і колектив Національного театру ім. І. Франка з творчим успіхом.

Хоча оцінки нової роботи Дмитра Богомазова у критиків та публіки виявилися полярними, що зазвичай характеризує неординарні мистецькі твори. Спробуємо розібратися в природі полярності суджень щодо «Лісу». З одного боку, не може не тішити прекрасне володіння формою режисерська фантазія, уміння придумувати і втілювати на кону не просто ефектні, а й виразні для розкриття змісту, образні мізансцени. З іншого            — засмучує притаманна режисерові перевага формальних рішень над життям людського духу.

Завдяки давній творчій співдружності Дмитра Богомазова з цікавим сценографом Олександром Другановим у виставі багато вдалих, інколи блискучих знахідок та мізансцен. Наприклад, там, де в Островського дія відбувається в якій-небудь альтанці чи на лавці, у виставі дуже винахідливо обігрується човен, завдяки чому сцена зустрічі Нещасливцева з Аксиньєю набуває не лише зовнішньої динаміки, а й внутрішнього драматизму — звичайно, у цьому також є заслуга акторів. Не просто ефектною, а сповненою змісту, важливого для розуміння суті всієї вистави, є сцена, де Гурмижська співає оперну арію, яку слідом за нею намагається промугикати й молодий альфонс Буланов (Олександр Форманчук) — позбавлене живого імпульсу мертве академічне мистецтво тут протиставляється бурлеску живих імпровізацій Нещасливцева і Щасливцева, які прекрасно виконуються як окремі естрадні номери Анатолієм Хостікоєвим та Василем Башею...

І тут, власне, ми підходимо до проблеми, через яку, на наше враження, частина публіки (і навіть рецензентів) критикуватиме «Ліс»: яскраві, ефектні елементи форми не завжди належним чином міцно скріплені єдиним змістом, який пронизував би всю виставу від початку до кінця. Через це половина першої дії провисає, розпадаючись на окремі епізоди, позбавлені внутрішньої напруженості, яку у виставу (чи у фільм) завжди привносить чітко заявлена й вибудувана історія. Ті українські режисери, які протестують проти аморфності, формальної невиразності, відсутності стильової та жанрової визначеності у виставах багатьох своїх колег, часто роблять крен у протилежний бік. І в пошуках стильної, виразної форми забувають про те, що режисура, по суті, є нічим іншим, як умінням захопливо й переконливо розповідати історії. Це до певної міри властиве Д. Богомазову, який може на певну мить відмовитись від ясності, внутрішньої зв’язності історії на користь зовнішніх формальних, хоч і ефектних знахідок. Як наслідок, той же «Ліс», хоч у ньому й прочитується режисерська думка, розпадається на монтаж яскравих атракціонів, погано пов’язаних єдиною наскрізною дією.

«Ліс» виглядає насправді хорошою режисерською роботою. Тим паче, що одвічна злободенність п’єси підсилюється нашою, близькою до трагізму суспільною ситуацією, в якій домінує культ грошей, між людьми — нещирі стосунки з розрахунку. Богомазов поставив виставу про те, що справжньою життєвою цінністю є не гроші, не маєтки, а любов і воля. І якщо це не просто теоретично збагне, а прийме як життєве кредо хоч один глядач, то франківський «Ліс» своє завдання виконає повною мірою.