Людина і бренд
Відомий актор Микола Рушковський розпочав 65-й сезон у Національному театрі ім. Лесі Українки!
Зазвичай у статті не має бути двох інформаційних приводів. Один предмет — одна стаття. Але що поробиш, коли ці «предмети» настільки з’єднані, що являють собою ніби світанок — та захід сонця, молодість — та мудрість, а разом — тяглість, перспективу, постійне оновлення... Коротко кажучи — життя.
...Свій 65-й сезон на кону єдиного, рідного для себе Національного театру російської драми ім. Лесі Українки відкрив Микола Миколайович Рушковський — народний артист, професор, педагог Національного університету ім.І.К.Карпенка-Карого, а також «батько-засновник» чотирьох (!) театрів у Києві.
УЧНІ «НІК НІКА»
Свій перший сезон — у приміщенні Відділу мистецтв Публічної бібліотеки ім.Лесі Українки на вул.Великій Житомирській у Києві відкрила «Театральна майстерня Миколи Рушковського», новий театр на мапі Києва, створений випускниками легендарного російського курсу Національного університету ім.І.К.Карпенка-Карого. Для Миколи Миколайовича це вже 13-й випуск, що є абсолютним рекордом на вітчизняних педагогічних теренах!
...Рушковський, він же Нік Нік, він же Шеф — унікальна персона нашого театрального ландшафту.
Носій традицій — адже, коли він по Другій світовій війні випускався з Школи-студії МХАТ, головою екзаменаційної комісії була сама Ольга Леонардівна Кніпер-Чехова!
Взірець невичерпного інтересу до життя, професії, людей. Здавалося б, за 65 років на сцені та понад 50 у педагогіці йому мали геть набриднути студенти-нероби, партнери-егоїсти, колеги-заздрісники, режисери-генії, «датські» вистави, ходульні ролі... Але — ні: як і раніше, Рушковський готовий репетирувати й репетирувати, готовий ділитися із черговими юними телепнями усім, що знає та уміє. А на сцені — навіть у найдраматичніший момент — ані на міліметр не виходячи з власної ролі, зиркає у бік молодої партнерки, своєї учорашньої студентки: чи впорається? чи не потрібна допомога? чи не час підставити плече — надійне, як і 20, і 30, і 40, і 50 років тому?
Нарешті, символ правильного ставлення до себе та свого акторського «інструменту» — власного організму. Доки багато хто з акторів щоденно з неабияким ентузіазмом убивали (й продовжують вбивати) себе усіма можливими засобами, М.М.Рушковський, навпаки, за собою дбайливо стежив. В результаті і «порода», і постава, і галантність у ньому — незмінні й вражаючі.
З легкої руки Миколи Миколайовича Київ збагатився чималою кількістю театрів. Спочатку — на рубежі 1980 — 1990-х, у часи «фестивального буму», коли Рушковський займався молодіжною політикою та студійним рухом у Спілці театральних діячів, а потім очолював її Київське відділення. Далі — 2000-го, коли його черговий випуск ставав популярним нині «Новим драматичним театром» на Печерську (під орудою його ж учня Олександра Крижанівського). І ось — тепер.
ФОТО ІРИНИ СОМОВОЇ
Ігор Славінський, Софія Пісьман, Сергій Сипливий, Наталя Кудрявцева, Катерина Тижнова. Це — педагоги майстерні Рушковського, які безпосередньо причетні до народження нового театру. Його дипломні вистави — «Антігона» Жана Ануйя, «Диваки» («Чудики» русс.) за оповіданнями Василя Шукшина, «По улице моей...» та інші — два роки мандрували різними майданчиками, аж доки оселилися на своєму. Обладнаному власноруч (і облаштування ще триває) — на скромні заробітки та виручку з недорогих квитків. І взагалі тут усе — на повному ентузіазмі. За принципом: треба самим почати щось робити — а не скиглити про відсутність грошей та перспектив.
Перший сезон відкрили, як годиться прем’єрою — «Якось воно буде...» ( на фото) за творами Остапа Вишні (постановка Ігоря Славінського). І хочеться думати, що це не просто данина часу та процесові «нової українізації», а щирий свідомий крок. Принаймні й українська мова, і національний характер, втілені колишнім «російським курсом», виявляють свою цілковиту органічність та природність.
У цілому ж ця вистава — з розряду тих, що годуватимуть театр десятиліттями. Бо — «шкільна програма». Але це не пожухлі сторінки хрестоматії, а живі почуття та універсальна ігрова форма («фішка» І.Славінського, як режисера — уміння «драматизувати» будь-який прозовий чи поетичний текст, перекласти його на мову сцени, «підзвучити» піснями та музикою, розіграти в етюдний спосіб). І дещиця пафосу — куди ж без неї? У фіналі «Весна» Олега Скрипки розспівується а капела — і перетворюється на молитву? псалом? Принаймні те, що в Остапа Вишні є прихованим під грайливо-іронічною обгорткою, тут у підсумку стає ледве не сакральним.
«ЗНАК ЯКОСТІ»
...А Микола Миколайович сидить після прем’єри на столі, теліпаючи ногами, купається в загальній любові та клопочеться про всілякі побутові дрібниці.
...Нині ми живемо в інших ритмах, серед інших пріоритетів, у іншій системі суспільного «кровогону». Один-єдиний запис у трудовій книжці (досі непохитний рудимент «совка»...), цей радянський фетиш, сьогодні є, радше, негативною характеристикою. Але коли бачиш, як неквапливо М.Рушковський переходить Хрещатик (зовсім недавно тут поновили горішній перехід, як за його молодості), ідучи на роботу, — незмінно стає тепло на душі.
А його ім’я як назва для нового театру — це непохитний «знак якості». Проте — й аванс, що його треба відпрацьовувати. Щодня. Довгі роки. Усе життя.
