Маестро, який прославив нашу столицю

Автору гімну «Києві мій» і ще трьохсот пісень, симфоній, камерних творів, опер, музики до фільмів, по яким можна скласти музичну енциклопедію України, «композитору з Божої ласки» — так за життя називали Ігоря Шамо — виповнилось би 85 років.

У ХХ столітті композитору важко бути оригінальним, а ще важче — щирим. Але завдяки своєму таланту Ігор Шамо не знав цих труднощів — такою природною і свіжою є його музика, так органічно й зі смаком втілилося в ній українське. У Національній філармонії пройшов концерт на честь ювілею маестро. На ньому була присутня Тамара Ігорівна — донька композитора, котра приїхала в Київ із Німеччини, де нині живе з сім’єю. Лунали твори ювіляра у виконанні юних музикантів і вокалістів — учнів дитячих шкіл мистецтв імені Стефана Турчака та Жуковського, дитячих музичних шкіл, школи №7, яка носить ім’я Ігоря Шамо. Знайомі з дитинства мелодії хвилювали публіку, а переповнений зал щоразу вибухав оплесками.

— На музиці Шамо виховалося не одне покоління. Минають роки, а його музика знаходить нових виконавців і численних слухачів, — підкреслив композитор Євген СТАНКОВИЧ, який вважає себе учнем Ігоря Наумовича. — Шамо був чудовою людиною, допомагав молодим колегам, підтримував і словом, і ділом.

Усе життя Ігоря Наумовича Шамо було пов’язане з Києвом — містом, де він народився, навчався, де творив свою музику і яке безмежно любив. У його родині не було музикантів, але завжди любили пісню. У десять років Ігор почав навчатись у Київській музичній школі для обдарованих дітей (нині Школа ім. М. Лисенка), а його однокурсниками були Френкель, Шаїнський, Левітова, Юделевич. Про той час Ігор Наумович згадував із теплом: «Я потрапив туди, куди мріяв — у царину музики, в атмосферу поваги до творчої людини...». У школі панував дух творчого змагання, але не було заздрощів. Друзі раділи успіхам одне одного. Оті доброзичливість, співчутливість, уміння вчасно прийти на допомогу й зробити це так, щоб не образити й не принизити людину, а також висока порядність збереглися в Ігоря Шамо назавжди. Донька композитора розказала начебто непомітний, але промовистий епізод із життя батька. Голодного 1947-го Ігор Наумович часто запрошував чоловіка, який тяжко бідував, ремонтувати фортепіано в ресторані, де сам підробляв, хоча інструмент був справний. Бідолашного там підгодовували, та ще й давали якісь продукти і гроші.

— До нашого дому приходило багато людей, часом зовсім незнайомих, — згадує Тамара Шамо. — Комусь треба ліки дістати, когось покласти в лікарню... Хіба мало в людей клопотів?! І всім тато переймався, старався допомогти. Він був дуже скромний, не любив сидіти у президіях, ніколи не хвалився своїми досягненнями. Головним було — щоб люди оцінили його музику.

Тато був романтичний, незрадливий друг, прекрасний чоловік і фантастичний батько. Дуже любив Київ і часто брав нас із братом на прогулянки. Здавалося, про кожен будинок, сквер він може розповісти щось надзвичайно цікаве. Жили ми на нинішній Костельній вулиці, й чи не щодня милувалися Дніпром із Володимирської гірки... Творчі гени композитор передав синові Юрію, племінникові Володимирові і його синові Максиму та єдиній онучці Ірині. Юрій, Володимир і Максим — успішні композитори, а Ірина — солістка Віденської опери. До слова, вперше вона вийшла на велику сцену десятирічною, в день сімдесятиліття діда. Заспівала «Любіть Україну». Часто виконує його твори. Мріє приїхати до Києва з програмою пісень Ігоря Шамо. Сподіваюсь, ця мрія здійсниться...

Шамо є автором музики до сорока вистав у Театрі ім.І. Франка, Російської драми, ТЮГу та п’ятдесяти шести кінофільмів, зокрема, таких популярних у радянські часи, як «Максимка», «Матрос Чижик», «Мальва», «Надзвичайні події», «Карпати-Карпати», «Як гартувалася сталь», «Командир корабля». Пісню з останнього кінофільму нині виконують на випускних вечорах, і знають її як «Вальс випускників». А взагалі Шамо написав понад три сотні пісень! До скарбниці його творів слід додати ще й десять романсів на слова Тараса Шевченка, фортепіанний цикл «Тарасові думи», три симфонії, фольк-оперу «Ятранські ігри», чотири хори на поезії Івана Франка, цикли «Картини російських живописців», «Медоцвіти» на слова Андрія Малишка та «Любов» на вірші Роберта Бернса у перекладі Самуїла Маршака, шість струнних квартетів, сюїти «Флуераш», «Карпатська», «Українська», «Гуцульські акварелі», «Фестивальна» та багато інших...

Ігор Наумович пройшов фронтовий шлях Другої світової війн — від Башкирії до Берліна. Він згадував, як у розбомбленому німецькому містечку грав свого улюбленого Баха на вцілілому органі і яке враження це справило на бійців і місцевих мешканців. А ще — як під час служби в окупаційних військах у Відні він під звуки власного акордеона зустрів своє єдине кохання — майбутню дружину Людмилу, лейтенанта-медика. Можливо, саме там, на першому після Перемоги військовому балу у Відні, і виникла мелодія ще однієї популярної пісні Шамо — «Дніпровський вальс». Та про війну згадувати композитор не любив, а людську трагедію відтворив у своїй третій симфонії «Пам’яті героїв Великої Вітчизняної війни».

У післявоєнні роки на життя заробляв грою на акордеоні в ресторанах: сам студент, дружина з маленьким сином Юрієм... У день після лекцій Ігор керував самодіяльним колективом на заводі, акомпанував співакам, робив аранжування, обробки для радіо, а вночі писав музику. Творив легко й натхненно, одразу міг працювати над кількома творами. Цю здатність зберіг на все життя.

У студентські роки на конкурсах на найкращу композицію виборював перші місця. Тож не дивно, що його, другокурсника, прийняли в Спілку композиторів України (це безпрецедентний випадок!). Шамо одержував підвищену стипендію. Та, як з’ясувалося через багато років, щоб підтримати талановитого сімейного студента, доплачував із власної кишені його вчитель — Борис Лятошинський. І учень не підвів патрона. Дипломну роботу «Концерт-балада» рекомендували до виконання. Спочатку вона прозвучала в Києві, а невдовзі й у Москві, в інтерпретації самого автора.

Дуже скоро пісні Ігоря Шамо стали народними, а улюблену — «Києве мій» нещодавно після кількох конкурсів, у яких взяли участь чимало маститих і знаменитих сучасників, нарешті оголосили Гімном столиці України (офіційно). А неофіційно вона вже давно є візитівкою Києва.

Збереглося інтерв’ю про створення знаменитої пісні «Києве мій», яке композитор та автор слів — Дмитро Луценко дали ще за свого життя: «Як була написана ця пісня? Ну, звичайно, знайти такі слова, які стали б крилатими, дуже важко, особливо в пісні. Ці слова — «Як тебе не любити, Києве мій» — знає кожен із нас. Коли ми з Дмитром ходили на кручах Дніпрових і думали про те, як би написати таку пісню, з чого починати, десь якось ми почули слова, які хтось промовив «Як таке місто не любити?» — і з’явилися слова: «Як тебе не любити». Рецептів створення пісень не може бути. Єдине, що можу сказати: нам дуже приємно, що ця пісня пройшла випробування часом».

Шамо зізнавався: «Я обираю одну мелодію з сотні, що звучать у мені», він активно співпрацював із такими відомими майстрами слова, як Андрій Малишко, Любов Забашта, Терень Масенко, Платон Воронько, Олександр Вратарьов, Юрій Рибчинський, Роберт Рождественський... Його твори виконували Георг Отс, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Юрій Гуляєв, Діана Петриненко, Юрій Богатиков, Андрій Мокренко, Ніна Матвієнко, Раїса Кириченко, Олександр Таранець... Можливо, не всі читачі знають, що «Дніпровський вальс» композитор присвятив співачці Євгенії Мірошниченко, а «Київський вальс» її колезі — сопрано Беллі Руденко...

На жаль, доля відвела композитору лише п’ятдесят сім років життя. Він мріяв написати симфонічну драму «Уріель Акоста». Мав талант художника, часто дарував друзям шаржі, любив малювати кумедні сценки з життя і різні сюжети. Останнім зобразив Пегаса. Либонь, той крилатий кінь помчав добру й щиру людину в інші світи, зоряні... Щоб творити добро й там...