«Макар Діброва» без плакатності й кон’юнктури

«День» продовжує серію публікацій, присвячених ювілею Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка (див. №191 за 2009 р. і №9—10 за 2010 р.). За дев’ять десятиліть немало вистав було поставлено на легендарній сцені, немало засяяло талантів акторів, режисерів, сценографів. У цій статті видатний український театральний критик Валентина Заболотна, яка 19 лютого відзначить свій ювілей, пропонує згадати виставу «Макар Діброва», прем’єра якої відбулася 12 червня 1948 року.

Як відомо, головний режисер Київського театру ім. І.Франка Гнат Петрович Юра наприкінці двадцятих років відкрив драматургічний талант молодого студента Олександра Корнійчука. З того часу режисер ставив кожну з нових п’єс початківця, який в співпраці з режисурою і акторами театру досить швидко став майстром драматичної дії, яскравих характерів та ідеологічної кон’юнктури. Тільки вже зовсім недолугі п’єси Корнійчука Юра доручав іншим режисерам. Так, п’єси «Партизани в степах України» та «Місія містера Перкінса в країну більшовиків» ставив Кость Кошевський (після його передчасної смерті роботу закінчував А. Бучма). От і «Макара Діброву» Г. Юра віддав режисеру Бенедикту Наумовичу Норду. Надто вже плакатною і пласкою була ця п’єса, з фальшивими монологами старого шахтаря Діброви про загиблого сина, зі згадкою про Сталіна і Ворошилова та про модернізацію вугільної промисловості на Донбасі, з партійним перевихованням його зятя, директора шахти Павла Кругляка, недолугими жартами молоді, викриттям зрадника підпілля й таке інше.

Проте в процесі репетицій текст поступово олюднювався. Користуючись дружньо-довірливими відносинами з Корнійчуком, виконавець чільної ролі Амвросій Бучма монолог на півтори сторінки з обов’язковою згадкою радянських вождів звів до трьох слів: «Сину мій, сину...». Актор значно скоротив тексти, пов’язані з виробничими проблемами. Партійне перевиховання зятя інтонаційно порвав» нелогічними «синкопами» тамованого обурення.

Режисер Норд допоміг і іншим акторам знайти життєву правду в своїх персонажах. Молоді співучі шахтарі Гаврило Братченко і Трохим Голуб у виконанні П. Шкрьоби та Є. Пономаренка стали своєрідними Патом і Паташоном (високим і низеньким), з теплим гумором примружених очей. В. Добровольський надав своєму рудому шахтареві Кіндрату Тополі, закоханому в дочку Діброви Ольгу, чарівної вайлуватості. Ольга (у виконанні Ужвій) переконливо страждала від розчарування в чоловікові та давньої симпатії до Кіндрата. П. Сергієнко в ролі її чоловіка, директора шахти «Зоря» Павла Кругляка, був значно м’якший, ніж в інших ролях. П. Нятко задіяла всю свою привабливість, щоб в образі ланкової колгоспу «Жовтень» Марії Смереки, що завітала до шахтарського селища провідати своїх племінниць, переконати глядача в розквіті та заможності повоєнного села. В ролі Гані, сусідської дівчинки, дочки Кіндрата, виступали дві чарівно-травестійні актриси — Надія Новацька та Марина Захаренко. Обидві Гані, рішуче самостійні й завзяті, викликали велику симпатію. (М. Захаренко невдовзі стала дружиною О. Корнійчука). Ветерани-шахтарі, друзі Макара Хмара, Орлов і Зінченко — у виконанні І. Маркевича, Г. Нелідова та Пастушкова — були бойовим загоном борців за справедливість і світле майбутнє. Вони розуміли один одного з першого погляду і наче зійшли тою самою командою під проводом А. Бучми з екрану кінофільму «Нескорені» за Б. Горбатовим (режисер М. Донськой), що за три роки перед тим з’явився в прокаті. Свою першу достойну роль зіграв тут і молодий А. Гашинський — молодшого сина Діброви Артема.

Вистава поступово наповнювалась життєвою достовірністю, обростала виразними деталями і перетворювалась на пристойний і навіть серйозний сценічний твір. Г. Юра гідно оцінив гарні перспективи майбутньої вистави. На правах керівника театру він відсунув режисера Б. Норда на другий план, провів кілька завершальних репетицій, зробив невеличкі уточнення і на цій підставі вказав на афіші своє прізвище як режисера-постановника.

Вистава (Г. Юра, А. Бучма, Н. Ужвій, П. Нятко, А. Петрицький — без Б. Норда) одержала Сталінську премію 1949 року...

Варто було б, мабуть, переказати тут зміст п’єси, бо хто сьогодні її читав? В театрах вона нині не йде, та й тоді, наприкінці 40-х, не мала великого успіху, хоч поставили її в кількох театрах і грали Макара Діброву видатні українські актори. Але переказати навіть фабулу цієї п’єси майже неможливо. Нецікаво і непереконливо вона написана! В загальних рисах історія вибудовується така — в повоєнному шахтарському селищі живе старий Макар Діброва з дружиною Оксаною. Він на пенсії, але небайдужий до того, що діється навколо. У нього троє дітей. Старший син Петро, підпільник в часи німецької окупації, пропав безвісти. Всіх підпільників фашисти розстріляли, але Петра між ними не було. На ті часи пропажа безвісти розцінювалась як зрада батьківщини. Та ось сусідська дівчинка Ганя, заблукавши в своїх дитячих пригодах у старій шахті, знайшла там залишки загиблого партизана, а біля нього ватянку, в кишені якої знайшлася записка, писана кров’ю — помираючий втікач з-під розстрілу Петро Діброва називав ім’я зрадника і прощався з життям.

У Макара є молодший син Артем, нині військовий, офіцер, приїздить в гості. Є і дочка Ольга, лікар, одружена з директором шахти Павлом Кругляком, який не дбає про здоров’я шахтарів і поліпшення умов їхньої праці. Для Ольги це моральний злочин, вона сильно розчарована в чоловікові й ладна кинути його. А тут ще симпатичний сусід-вдівець, Кіндрат Тополя, батько Гані, з юності закоханий в Ольгу.

Павло Кругляк — зарозумілий кар’єрист. Коли до нього приходять старі шахтарі із зауваженнями і пропозиціями, він не хоче їх і слухати. (Художник Петрицький примудрився оздобити домашній кабінет Кругляка шторами з українським ткацтвом — хоч якась прикмета України). Тоді Макар пише до газети «Правда» критичну статтю про негаразди на шахті «Зоря». Кругляк, звісно, обурюється і приходить з’ясовувати стосунки. Під час гострої розмови осмислює свої помилки і перевиховується. У фіналі він їде закінчувати гірничий інститут, а Ольга в останню хвилину біжить на вокзал проводжати чоловіка.

А Макара Івановича Діброву та Кіндрата Тополю запрошують до Москви, на нараду в Кремлі, обговорити майбутнє Донбасу. Перед від’їздом і після повернення його друзі влаштовують «виробничі наради», на яких довго обговорюють це питання...

А ще в будиночку Діброви живуть молоді дівчата Галя і Марта, що приїхали працювати на шахти. А до них ходять парубки-залицяльники і приїздить провідати тітка з села.

Кінчається все щасливо — дружнє товариство сідає на горбочку посеред двору під яблунею, пригощається привезеними Смерекою з села ковбасою, салом, печеним поросям, паляницями і пиріжками (меню зазначене в тексті), співає російську пісню про терикони і сяє спільним щастям. Діброва доручає молоді продовжити справу батьків... Безконфліктність празникує!

Ось цю схему і треба було наситити життям, виправдати, і переконати глядача, що жити стало краще, жити стало веселіше...

Відкривається завіса. Художник Петрицький прикрасив сцену барвистими декораціями. Ліворуч — високий ганок будиночка Діброви. Праворуч невисокий штахетник сусіднього обійстя Тополі. А також садовий столик, вкопаний в землю, та дві лавки біля нього. У глибині сцени легкий паркан з хвірткою, за ним вулиця — по ній шахтарі йдуть на роботу. На заднику пейзаж Донбасу — терикони, копри з червоними зірками, що світяться. По центру сцени в глибині стоїть велика розлога стара яблуня, посаджена батьком на честь народження першого сина, який під час окупації зник безвісти. Саме подвір’я нерівне, з горбочком — це дасть можливість для кількох виразних мізансцен. Між парканом і ганком — квітник. У ньому порається вусань Макар Діброва — у вицвілій блакитній сорочці із засуканими рукавами, в старому картузі й жилетці з ланцюжком годинника — щось сапає, поливає лійкою, набираючи воду з діжки. Досить довга дійова пауза. За ремаркою драматурга, Макар сидить на ганку — «почесний відпочинок» пенсіонера. Але Макар — господар на своїй землі, в своїй країні. І тому сидіти без діла не може. Цю тему господаря своєї землі й витягли на перший план Норд і Бучма, пронизавши нею всю виставу. Ось майнула на заднику легка заграва. Макар дістав кишенькового годинника-«цибулину», звірився з ним і задоволено сказав: «Чавун пішов».

Перша репліка вистави. Від розкриття завіси пройшло хвилин п’ять. Такі довгі дійові паузи не раз зустрінуться у виставі.

Акторський ансамбль вистави концентрувався навколо Амвросія Бучми, виконавця ролі Макара. Так завжди бувало в тих виставах, де він грав. І не тому, що грав центральні ролі або «тяг ковдру на себе». Просто Бучма як партнер заражав інших виконавців своєю енергетикою, методикою творення характерів, способом існування в ролі. Вистава «Макар Діброва» спиралася на промовисті деталі, виразні психофізичні дії, вивірені інтонації.

Ось кілька промовистих штрихів із вистави. Коли старі шахтарі прийшли до директора Павла Кругляка з критикою і пропозиціями, він зривався на істерику. Макар з друзями на те перезирнулися між собою, наче лікарі консиліуму біля тяжкохворого. Згодом у діалозі з Макаром Кругляк сердито зібгав газету з критичною на його адресу статтею Діброви. А той, щойно розмовляючи із зятем розірваними фразами, тамуючи обурення, зовні спокійно піднімає пожбурену газету, розправляє її, акуратно згортає і кладе до кишені Павла — мовляв, заспокойся, охолонь, перечитай і подумай. В останній їхній зустрічі Макар-Бучма, прощаючись, напівобіймав зятя за плечі, наче підтримував людину, що почала одужувати.

Або інші штрихи. Повернувся Макар із Москви. Привіз подарунки. Юній сусідці Гані — піонерський червоний галстук. Смішно піднімає вона свою руду косичку, аби старий шахтар «прийняв» її в піонери. Дружині Оксані (В. Чайка або В. Бжеська) Макар привіз хустку. Накинувши її на плечі жінці, високо піднімає кінці, ховаючи свій цнотливий поцілунок від сторонніх очей.

Наразі вистава уславилась знаменитою сценою Макара-Бучми з піджаком загиблого сина — п’ятихвилинна (!) пауза — внутрішній монолог.

Олексій Дмитрович Попов, один з найвизначніших радянських режисерів, виступаючи на обговоренні вистав Театру ім. І. Франка влітку 1951 року в Москві, сказав: «Головне і найцінніше у творчості Бучми в Макарі Діброві — це багатство внутрішнього життя образу, «другий план», величезна внутрішня «завантаженість». Але все це реалізується у спілкуванні, у взаємодії з присутніми. І коли «другий план» ролі стає у Бучми першим, — це надзвичайно ясно і відчутно для зали глядачів.

Бучма не робить нічого зайвого, він працює наче по формулі великого скульптора, який визначив своє мистецтво як мистецтво «відсікати зайве». Ось чому сам погляд Бучми-Макара на яблуню, колись посаджену ним, так багато значить для глядача, перетворюється на справжню подію».

...Деякий час сцена порожня. Смеркає. Праворуч, на садовому столику лежить зотліла, пробита кулями ватянка героя підпілля Петра Макаровича Діброви. Швидким, енергійним кроком із дому виходить Макар-Бучма. Волосся скуйовджене, сорочка розхристана — його душать горе і гнів. Рішуче прямує до хвіртки — здається, що зараз кинеться на вулицю назустріч Хмарі, який має привести на шахтарський суд зрадника Семененка. Стиснуті нелюдською силою кулаки, постать зібрана для смертельного удару.

Але зупинився старий шахтар. По спині, знімаючи страшну напругу м’язів, пробіг дрож. Повільно, особливо повільно в контрасті з попереднім швидким рухом вертає Макар-Бучма назад. Немає сил іти до хати, де плачуть Оксана і Ольга, де плакав він сам. Бучма підходить до яблуні — напружені для удару руки його розкрились і повільно потягнулись до ніжної зелені, шукаючи в ній сили життя. Безліч споминів породив цей дотик у душі Макара-Бучми: тут і власна молодість, і народження сина, що нині обізвався з небуття, і зростання шахти, нового селища, і молодші діти, і війна...

Погляд Діброви впав на ватянку Петра, що лежить на столі. І знову дрож горя пройняв його постать. Важкими кроками пішов до стола, узяв ватянку. Ступив кілька кроків уперед, ноги ослабли, присів на пагорбок. Ніжними дотиками розгортає фуфайку, складає клапоть до клаптя, зашкарублою рукою гладить тканину — здається, малий Петрусь заснув на колінах у батька. Голова Бучми низько нахилена, очі глибоко сховані. Та ось пальці спіткнулись об одну дірку від кулі, другу, третю — ці кулі наче влучили в самого Макара. Очі йому широко розкрилися. Вони повні скорботи, горя, жаху. Цей біль зриває Макара-Бучму на ноги, штовхає до хати. А там — те ж горе, ті ж сльози... Старий Діброва, не дійшовши до ганку, зупиняється на авансцені. На широких долонях піднімає простріляну одежину, наче пред’являючи її небу, з нелюдською силою горя і любові глухо вимовляє три слова:

Сину мій, сину...

І заридав, зронивши голову на ватянку...

А народилася ця сцена в уяві актора в останню хвилину. Вже їдучи в театр на генеральну репетицію/здачу вистави, Амвросій Максиміліанович у своїй великій квартирі по вулиці Володимирській, 14 раптом не попрямував на вихід, а пішов по кімнаті дивним маршрутом, на мить зупиняючись в певних місцях, наче фіксуючи подумки точки майбутньої мізансцени. Вийшов з дверей спальні (з будиночка Діброви), стрімко пішов до дверей балкону (до хвіртки на вулицю), але не вийшов, звернув праворуч, торкнув рукою кімнатні квіти на жардиньєрці (яблуню пам’яті сина), поклав долоню на закрите піаніно (садовий столик, на якому лишився лежати простріляний піджак)... і тільки тоді стрімко вийшов з хати.

З цією ж сценою трапився курйоз на відкритті Декади українського мистецтва і літератури у Москві в 1951 році. Актриса Марина Захаренко (Ганя) з дірявою ватянкою на плечах вже стояла в кулісі на виході, коли один надто пильний «органіст», не знаючи сюжету п’єси, нічого не тямлячи в мистецтві взагалі, обурився, що Україну представляють таким дрантям. Здер з актриси те шмаття і накинув на неї новенького синенького ватника, знятого з робітника сцени. А Бучмі ж необхідно складати клапоть до клаптя ті дірки — весь трагізм сцени на тому побудований... Є свідчення, що артист грав так, що глядачі «бачили» саме стару зотлілу ватянку, відчували разом із батьком ті кули, що прострілювали тіло його дитини. Тільки заплакав Бучма у фіналі по-справжньому.

Вистава, і особливо гра А. Бучми, мала великий успіх. У Польщі, на перших зарубіжних гастролях франківців, у шахтарському місті Катовіце захоплені глядачі після закінчення вистави вишикувались у чергу, щоб вийти на сцену, потиснути руку Бучмі та ненароком подивитись, чи нема в тій руці застарілого вугільного пилу, як це буває у справжніх шахтарів. А Бучма дійсно працював в мокрих шахтах Донбасу, коли був полоненим-австріякою у Першу світову. Тільки пройшло багато років, і пил відмився...

На жаль, від вистави «Макар Діброва» лишились тільки фотографії, спогади й радіозапис. Молоді тоді кінорежисери Алов та Наумов під враженням вистави франківців збирались на її основі зняти фільм. Був написаний сценарій «Вогні над Дніпром», проведені проби. Але не сталося...