Малоросійський happening

Проте банальної долі йому не судилося. Замолоду він заходився створювати театр — «пустим камедь, поедем по ярмаркам и по большим селам...», проте невдовзі подав «прошеніє» — «определить меня в Старохарьковский монастырь на послушание в надежду получения монашеского чина...». Однак у монастир його не відпустив батько, натомість 1794 року записав у лейб-гвардійський полк. За рік юнак перейшов на цивільну службу при департаменті герольдії, а 1797 року знову вступив на військову службу в Харківський кірасирський полк. Тільки 1800-го він таки вступає послушником до Курязького монастиря, де з перервами перебуває близько чотирьох років. З переказів довідуємося, що до своєї келії він велів занести fortepiano, угніздив поруч з лампадкою чорнильницю (котра зображувала пустельника, що ніс сніп, з якого стирчали ніжки селяночки), і, зухвало порушуючи монастирський статут, ще частіше став відвідувати салони, бали, домашні вистави, літературно-музичні вечірки. «Был монахом, был актером, был поэтом, был танцором...»

Нарешті, уникаючи чиновницької кар’єри, втік «в свою прежнюю любимую Основу», потім знову повернувся до міста, щоб стати директором Харківського театру (подейкують — через закоханість в акторку), а потім — керуючим справами Інституту шляхетних дівчат (яким приніс у жертву весь достаток свій), вкотре вже — предводителем дворянства, а ще згодом — одним iз видавців і редакторів першого в Україні журналу — «Украинский вестник» та кореспондентом і фейлетоністом, Фалалеєм Повинухіним, автором художньо оброблених (на заздрість Баркову з де Садом) українських анекдотів («Конечно, это не для печати, но в случае применить можно»)... У 40 років Квітка одружується зі вдвічі молодшою від себе Анною Вульф, класною дамою Інституту шляхетних дівчат. Як зазначає Микола Зеров, «дружина мала неабиякий вплив на художню творчість письменника». На схилі літ він мав купу дарунків від імператриці — орден Св. Анни за сприяння заснуванню кадетського корпусу, орден Св. Володимира за вислугу років etc.

І раптом цей п’ятдесятирічний орденоносець із майже бездоганною біографією видає світові в’язку чорних комедій: «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» — про колишнього «дерзкого шалуна», а нині патріота («Что скажет ожидающая Европа?») пана Пустолобова; «Дворянские выборы» (передвиборний політичний фарс у двох частинах, звичайно ж, заборонений цензурою); «Шельменко-волостной писарь» і «Шельменко-денщик» (або, в іншому варіанті, комедію «Украинские дипломаты», котру, не відчувши авторського сарказму, поставили в Імператорському театрі); «Сватання на Гончарівці», «малороссийскую оперу» (superhit, з яким пов’язано ледве не всі найголовніші події української сцени — від Івана Озаркевича, Марка Кропивницького й до постановки Курбаса); і нарешті, happening «Вояжеры» («Происшествие в трактире близ неважного городка по большой дороге») — влучна метафора малоросійського безглуздя («Если я и те, которых я знаю, возвратимся когда-нибудь в вашу Россию, — виголошував своє кредо один iз персонажів п’єси, — то мы ее преобразуем совершенно. Это видно из меня!»)

Причому більшість своїх творів, порушуючи чиновний етикет, писав мужицькою українською мовою, вважаючи, що «великороссийский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка — старшего сына коренного славянского...»

У свідомості незворушного чиновництва ніякого переполоху від того чорного гумору, звичайно ж, не сталося, оскільки смак тодішня еліта мала вельми специфічний (як оголошував один з Квітчиних персонажів: «Имею честь вам, как градоначальнику, сообщить, а вам, как почтеннейшей публике, объяснить, что сей день в нашем городе будет чрезвычайное происшествие. Трагедия с плясками»). Найпопулярнішою ж забавою в ті часи було безсмертне шоу якогось Мекгольда, котрий «читав думки» всієї країни: перед глядачами виставляли величезний щит, вкритий чорною тканиною, штукар стріляв, тканина падала, глядачам відкривалися «їхні власні думки» — сиропний портрет Миколи I з написом «Господь нехай береже нашого монарха!»

За нетрадиційний гумор на Квітку нагримав Ц(ензурний) К(омітет) і порадив авторові на майбутнє остерігатися:

а) виставляти на посміховисько читачеві губернаторів, генерал-губернаторів і сенаторів;

б) ображати глузливими епіграмами священиків, найдражливіший чин у дражливому нашому світі...

І «а», і «б» помстилися Квітці у вельми специфічний спосіб: світські начальники «канонізували» його твори, включивши їх до шкільної програми, а церковники мали нагоду відігратися ще в серпні 1843 — за промову над померлим письменником преосвященний Інокентій взяв 500 карбованців, але обдурив і на цвинтар не приїхав.

№230 01.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»