Марія СТЕФ’ЮК: «Український музичний спадок безмежний...»

«День» поспілкувався з народною артисткою України та СРСР, лауреатом Шевченківської премії, Героєм України та володаркою численних звань, премій і нагород Марією Юріївною Стеф’юк. Ми зустрілися з відомою оперною співачкою в Національній музичній академії України ім. П.І. Чайковського, де впродовж багатьох років вона працює на посаді професора. У одному з інтерв’ю співачка зізналася: «Я — просто жінка. Багато хто з шанувальників театрального мистецтва всерйоз припускає, що життя артистів, зокрема й найвидатніших, — суцільне свято... Сцена — це така отрута, що кожен, хто виходить на неї, хоче бути неперевершеним. І коли хтось кращий за тебе в театрі, це дуже важко переживається. Тому й живуть у його стінах і заздрість, і недоброзичливість. Але вони — ніщо з миттю натхнення й творчості...»

— Маріє Юріївно, торік ви залишили сцену Національної опери України. Чи продовжуєте виступати в концертах?

— Звісно, я продовжую співати — в концертах. Здебільшого це виступи в камерному жанрі. Мене запрошують співати не лише в Україні, а й за її межами. Нещодавно співала в Алмати, невдовзі відвідаю Баку. Разом із тим, я вже вирішила, що на оперній сцені співати вже не буду. Проте є чимало творів, які досі не виконувала, але хотіла б заспівати на естраді — під рояль чи у супроводі оркестру. Тому роботи не бракує. Заспівати хочеться ще багато чого, зокрема твори Моцарта, Лятошинського, українські салонні романси, які я вже давно вподобала, і їх ніхто не виконував.

— Колись ви казали про те, що плануєте виконати й записати окрему програму із суто гуцульських народних пісень. Чи це вже сталося?

— На жаль, поки що — ні. Але я вже давно попросила композитора Мирослава Скорика зробити обробки кількох українських народних пісень, які походять із Гуцульщини. Сподіваймося, що майстер знайде час здійснити цей задум. Адже серед тих пісень є справжні скарби! Певна, що слухачам це сподобається.

— Чи не здається вам, що нині пропагування українського вокального репертуару залишається певною проблемою? У НМАУ студенти співають обмежену кількість творів Лисенка та ще декількох наших композиторів-класиків...

— Ми маємо ширше пропагувати український репертуар. Скільки є чудових романсів Лисенка, Косенка, Стеценка, Людкевича та багатьох інших композиторів! Натомість усі сопрано співають лисенкове «Ой одна я, одна» на слова Шевченка та ще кілька творів і народних пісень. Це можна легко пояснити. Згаданий романс є обов’язковим для Конкурсу ім. Лисенка. Те саме стосується й іншої музики. До того ж деякі студенти протягом навчання в консерваторії співають лише кілька романсів Рахманінова чи Чайковського. Решта творів цих композиторів лишаються осторонь їхньої уваги. Хотілося б, щоб світогляд молодих українських співаків розширювався. Адже це задовольнить не лише інтереси їхніх педагогів, а й майбутніх слухачів, які згодом ходитимуть на їхні концерти. Я, наприклад, свого часу виконала й записала «Старовинну пісню» Станіслава Людкевича. Це — вокаліз, заспіваний без слів. Його аранжування створено на основі фортепіанної п’єси композитора. Ніхто, крім мене, не співав цього твору! Хотілося, щоб й інші співаки виявляли таку саму зацікавленість у пропагуванні вітчизняного репертуару. Я намагаюся пропагувати український репертуар серед своїх учениць. Український музичний спадок є безмежним, і ми й до сьогодні стоїмо на порозі численних відкриттів. Невдовзі це мають оцінити слухачі.

— Ви працюєте як педагог із усіма голосами (чоловічими й жіночими) чи лише з тими, які подібні до вашого (сопрано)?

— Я працюю лише із сопрано. Це — мій принцип. Крім того, я не працюю з іноземними студентами. Наприклад, з китайськими. Вони ж бо не володіють не лише українською чи російською, а навіть англійською. Їм надто важко пояснити те, що треба. Поважаю всіх іноземних громадян, які воліють навчатися в Україні, але працюю лише з тими, з ким можу порозумітися. До того ж вважаю, що не варто силувати природу. Якщо якийсь голос від природи є високим, йому не варто зосереджуватися на низьких або «середніх», драматичних партіях. І навпаки. Це може призвести до сумних наслідків. Саме тому я віддаю перевагу роботі лише з тими голосами, які найбільше подібні до мого.

— Коли ви останнього разу відвідали свою рідну Косівщину?

— На Великдень. Моєї мами вже немає на світі, але є сестра. Буваючи на Косівщині, не втомлююся ходити тими самими стежками, що й у дитинстві. Це дарує мені найбільше натхнення. Адже саме там, де ти народився, почуваєшся найсильнішим. Тому кожного з нас невпинно тягне до рідних країв...

— Як ваші краяни сприйняли цьогорічні події в Україні?

— Звісно, всі люди дуже занепокоєні й переживають за долю нашої Батьківщини. Байдужих немає! Жителі мого рідного Прикарпаття з радістю прийняли до своїх осель чимало біженців з Криму та сходу України. Між усіма ними панує цілковите порозуміння. Люди мого краю — дуже приязні та доброзичливі. Я впевнена, що народ України завжди залишатиметься єдиним. Ми не потребуємо жодних вказівок з боку північних або інших сусідів. Найголовніше — любити нашу державу й залишатися миролюбними. Саме такими українці були зажди. За це нас поважають у світі. Я також упевнена, що саме це й надалі буде основою української державності. Аби нам вистачало взаєморозуміння. Адже українцям, на жаль, інколи бракує єдності. Навіть у Національній опері ще донедавна багато хто з колег вичікував і сподівався підняти «білий прапор» у разі, якщо сюди прийдуть росіяни. Особисто я такої позиції не розумію. І не раз казала, що готова заспівати на Майдані. Я — не політик, проте готова зробити свій посильний внесок у справу захисту інтересів моєї країни. Дай Боже Україні миру й процвітання! Молюся за це щодня... Знаєте, нещодавно була в Москві, й мене прикро вразило те, що українців із заходу там вважають мало не людьми «другого сорту», називають фашистами і бандерівцями... Шкода, що дехто так думає. Адже на заході нашої держави мешкають саме ті люди, які протягом десятиріч виборювали незалежність України! І за це низький їм уклін...

Гадаю, мої краяни, та й усі так звані западенці (нехороше слово) доклали до цього максимум зусиль. Щира дяка їм за це! Особисто я живу й працюю в столиці вже протягом кількох десятиріч. Але це не зашкодило мені любити Україну не менше, ніж тоді, коли я бігала гірськими карпатськими стежками. Наша країна є й залишатиметься єдиною. Безперечно, вона належить до Європи, і невдовзі увійде до Євросоюзу. Щиро у це вірю. Шкода, що є люди (сепаратисти-терористи), які цього не розуміють, і вносять деструкцію в наше життя. А ще гірше — коли вони стріляють й збивають літаки з українськими військовими... Щоразу плачу, читаючи найсумніші новини, які всі ми отримуємо протягом останнього часу. Але Бог є, Він все бачить, і врешті кожен дістане по заслузі...

— Багато представників російської інтелігенції підписали лист до президента Росії Володимира Путіна, спрямований проти українського народу. Від українських митців була відповідь, але вона не набула великого резонансу...

— На жаль, ми й досі не є згуртованим, єдиним народом. Але я щиро вірю, що невдовзі станемо такими. Навіть зараз у Національній опері мої колеги й досі бояться й сумніваються. Я не належу до тих, хто вагається. Протягом 23 років наша держава остаточно виборола право на незалежність. І ми її збережемо! Я впевнена, що Україна вистоїть і остаточно виборе свою незалежність.