Мартін ПОЛЛАК: «Найбільше мене дивує те, що злочинцями були... нормальні люди»

Мартін Поллак — відомий австрійський письменник, публіцист, перекладач. Вивчав філологію та історію країн Східної Європи в університетах Відня, Варшави, Югославії. 1987 р. розпочав співпрацю з впливовим німецьким журналом «Шпігель», був кореспондентом журналу у Відні й Варшаві. Паралельно займався перекладами з польської. З 1998 р. — вільний літератор. Основні твори так чи інакше торкаються проблематики Центральної та Східної Європи, в тому числі долі східноєвропейського єврейства.

Мартін Поллак — позашлюбний син штурмбаннфюрера СС Герхарда Баста, який служив в айнзатцгрупі H у Словакії, а потім керував зондеркомандою «7А» у Варшаві та брав активну участь у депортації й масовому винищенні євреїв. Після війни Герхард Баст був убитий провідником із метою пограбування при спробі перейти австрійсько-італійський кордон, щоб емігрувати до Латинської Америки. Книжка-дослідження про батька «Убитий у бункері» (2004) стала чи не найвідомішою серед написаних паном Поллаком.

Минулого тижня письменник вдруге відвідав Україну і вперше — Київ. Скориставшись цією нагодою, «День» зустрівся з ним, щоб поставити кілька запитань.

— Мартіне, ви народилися 1944 року. Що ви пам’ятаєте про повоєнну Австрію?

— Так, я належу до останньої генерації, яка пережила війну. Я був у нашому будинку, якраз коли він потрапив під бомбардування, і 48 годин ми залишалися під завалами. Я цього не пригадую і завжди кажу, що це на мене ніяк не вплинуло, однак моя дружина заперечує: мовляв, це багато чого пояснює (сміється). Добре пам’ятаю повоєнні роки. Я виріс у містечку Лінц, поділеному між росіянами та американцями. Мої дідусь і бабуся з батькового боку опинилися в радянській зоні окупації, а прийомний батько та рідна мати — в американській зоні.

— Як війна загалом вплинула на вашу родину?

— Лінц — дуже цікаве місто. В Австрії побутувала думка, що ми з нацизмом не надто пов’язані. Але мій батько навчався в тій самій реальній школі у Лінці, де на клас старше за нього вчився Гітлер. Із Лінца родом Адольф Ейхман і шеф гестапо Кальтербруннер. Забагато відомих людей для такого маленького містечка. Сам я родом із родини радикальних нацистів. Мій батько служив у гестапо та СС, і в родині мого батька всі були переконаними націонал-соціалістами. Я описую історію родини у книжці «Убитий у бункері». 1947 року мого батька вбили під час спроби втекти. Уже коли написав книжку, мені стало відомо, що він мав готові фальшиві документи для переїзду в Парагвай. Тож минуле Австрії для мене дуже живе, тому що це моє минуле. Це причина того, чому я так багато про це пишу.

— Чи був якийсь конкретний момент, коли ви усвідомили свою родинну історію повною мірою?

— Не можу сказати саме про окремий момент. Для моїх діда з бабою батько був великим героєм. І мене виховували в дусі націонал-соціалізму. Коли я приїздив до дідуся і бабусі, мене водили від одного переконаного старого нациста до іншого і показували на мене: ось син Герхарда Баста, наступник нашої традиції. Але мені пощастило. У 10 років я потрапив до дуже ліберального Інтернату. Серед моїх співучнів були росіяни, українці, югослави, білоруси, болгари — діти тих, кого називали переміщеними особами. Заснував школу російський емігрант, аристократ, родом із козаків, тож ми співали козацьких пісень, хоч я не знав російської мови.

— СРСР там, вочевидь, впливу не мав?

— Ні. Ми дуже відкрито говорили про проблематику націонал-соціалізму, але там так само були антикомуністичні настрої.

— Коли ви зрозуміли, що нацизм є злочином і що ваша родина причетна до нього, — чи спричинило це у вас внутрішню кризу? Як ви її подолали?

— Я завжди був свідомий того, що ми залучені до цього. Тому і не було такої кризи. Мені було 13 чи 14 років, коли мати розповіла мені, чим займався батько. Навіть незважаючи на оточення, я в загальних рисах розумів, що таке нацизм. А всю глибину цього злочину відкрив для себе, коли працював над «Убитим у бункері»: кров, мільйони жертв, почасти безіменних... Це дуже важливий момент — коли ти починаєш досліджувати і збирати подробиці злочинів: приходить геть інакше усвідомлення. До речі, у книжці є сцена, описана з реального життя, коли мій батько вирушив на чолі зондеркоманди у Словакії в гори, аби винищувати євреїв, які там ховалися. Відслідковували й відстрілювали. Потім у пізніших протоколах і звітах не всіх було впізнано. Тіл чоловіка і двох дітей так і не ідентифікували. І ось два роки тому, через багато років після виходу книжки, одна жінка з Праги надіслала мені листа: виявилося, що то був її дядько. Навіть надала фотографії. Таким чином померлі набувають імен та облич, і дуже важливо дізнатися, хто це.

— Власне, питання про кризу — це й питання про літературу. Адже побутує думка, що тяжкі випробування, страждання творять письменника. Ви погоджуєтеся з цим?

— Гадаю, в цьому щось є. Не скажу про інших письменників, але в моєму випадку це близько до правди. Коли я почав досліджувати цю тему, у мене був лише один вибір: або довести справу до кінця, або кинути й забути. Це надзвичайний біль, та коли вирішуєш не жаліти себе, сказати і зробити все до кінця, то саме це робить тебе автором. Зате наслідком виявилися проблеми зі сном. Раніше я прекрасно спав, а відколи почав збирати матеріали для «Убитого в бункері», — не можу спати довше як чотири-п’ять годин.

Ситуація, коли письменник виступає вождем, поводирем народу — як, наприклад Сенкевич у Польщі ХІХ століття, — давно минула. Як на мене, місія — надто голосне слово

— Наскільки я розумію, ви займалися багатьма речами: працювали столяром, репортером. А як ви прийшли до літератури?

— Це почалося ще в школі. Мене завжди цікавила література, і вже тоді я зрозумів, що моє життя буде пов’язане з книжками. Десь у 16 років почав писати свої перші твори. Пригадую, в школі я ініціював створення літературного гуртка, і моя перша доповідь була про Езру Паунда, в поезії якого я нічого не тямив, але доповідь таки зробив.

— Із чого почалася ваша орієнтація на східноєвропейські літератури?

— Звісно, це не було випадковим вибором, але на початку я робив його не дуже свідомо. Коли я пішов навчатися до університету 1963 року, тоді в Австрії ще було дуже мало інформації про Східну Європу і про тамтешню літературу. Мій прийомний батько мав велику бібліотеку, але з російської літератури були тільки Достоєвський і Толстой, із польської — хіба лише Сенкевич, і все. А потім моє рішення навчатися в Польщі стало протестом проти родини. Бабуся — мати мого біологічного батька — була у нас головним ідеологом нацизму. Вона дуже хотіла, щоб я вивчав германістику, але я сказав: «У жодному разі! Тільки славістику!» Направду то було не дуже виважене рішення: вчити щось, аби тільки суперечити бабусі (сміється).

— Як почалося ваше знайомство з Україною?

— Це теж певна історія. 1984 року я написав книжку про уявну подорож по Галичині, такий собі літературний путівник Західною Україною на зламі ХІХ—ХХ століть. Бо в німецькому просторі відома саме галицька німецькомовна література: Йозеф Рот, Захер-Мазох, але українська, польська, єврейська літературні школи Галичини геть невідомі... На жаль, україністом я вже не стану. Але я трохи ознайомлюю Європу з українською літературою. От, скажімо, книжка есеїв «Сарматський ландшафт», видана 2005 року одночасно в Німеччині й Польщі німецькою та польською мовами, на жаль, уже повністю продана. Тоді одне з найбільших німецьких видавництв запропонувало мені зробити німецько-польську антологію. Я сказав: «Навіщо мені це робити? Я сам австрієць. Нехай видають поляки або німці. Я зроблю це, лише якщо ми розширимо формат, залучимо ще Україну, Білорусь, Литву». Так ми й прийшли до назви «Сарматський ландшафт». Тут, серед інших, є Юрій Андрухович, Юрко Прохасько, Андрій Бондар, Ярослав Грицак, Оксана Забужко. Це чудова нагода представити хороших авторів і запропонувати вхід до іншого простору.

— Ваша країна останні півтора століття справно постачає світ геніальними письменниками. У чому, на вашу думку, причина феномену австрійської літератури?

— Гадаю, це пов’язане з тим, що наша ідентичність не дуже чітка і ми маємо проблему із власним минулим. Оця проблемна ситуація і породжує хорошу літературу. Ситуація комфорту, коли ми поклали собі ноги на стіл і п’ємо пиво, тут не підходить. Візьмемо, до прикладу, Йозефа Вінклера (один із найцікавіших австрійських письменників, нещодавно приїздив в Україну. — Д. Д.) — він сам із незаможної сільської родини, його творчість торкається конфлікту між німцями та слов’янами — як наслідок, виріс дуже цікавий письменник. А Томас Бернхард (австрійський прозаїк повоєнного періоду. — Д. Д.) писав у перманентному конфлікті з власною країною.

— А що чи кого читаєте особисто ви?

— Я маю таку проблему: в мене завжди обмаль часу для читання саме літератури, бо дуже багато читання по роботі: репортажі, подорожні нотатки, документалістика — це ті жанри, в яких я сам працюю. Але маю й інші захоплення, наприклад город. Ця справа, на щастя, ніяк не пов’язана з літературою.

— Навіть так! І які рослини там у вас найулюбленіші?

— Я маю великий сад, в якому ростуть старі яблуні. Дуже люблю яблука. Ще є виноградник, і йому вже майже сто років.

— Ви багато перекладаєте. У чому найбільша складність роботи перекладача?

— У тому, що має бути відповідність до оригіналу. Не можна перекладати з польської німецькою дослівно та водночас не можна залишити осторонь усі значення, які там містяться. Виклик у тому, щоб не бути дослівним, але при цьому залишатися близьким до оригіналу і писати добре. Читач не має помічати, що це переклад.

— Раніше побутувала ідея, що письменник — це пророк, духовний лідер народу. Яке місце літератури сьогодні?

— Ситуація, коли письменник виступає вождем, поводирем народу — як, наприклад Сенкевич у Польщі ХІХ століття, — давно минула. Як на мене, місія — надто голосне слово. Ось мій «Убитий у бункері» мав чітку функцію в Австрії: показати, що про минуле можна говорити, не вдаючись до взаємних звинувачень та образ, що література — медіум, який здатен займатися минулим, хоч би яким тяжким воно було. Я не звинувачую батька. Я не суддя. Я просто намагаюся неупереджено писати про речі, які тоді коїлися.

— Ваші слова повертають нас до початку розмови, тож я хочу поставити запитання, на яке особисто не можу знайти задовільної відповіді: чому, на вашу думку, став можливим Голокост?

— Це питання мене дуже турбує, бо я сам із родини, залученої до цього. Найбільше мене дивує те, що злочинцями були нормальні люди: мої дядько і батько. В австрійській літературі є спроби описати ті події у стилістиці Єроніма Босха — раптом розверзлося пекло, і чудовиська ринули до нас. Але це не так. Більшість із тих, хто займався винищенням євреїв, не були психопатами. Інакше ми швидко вирішили б цю проблему — віддали би справу психіатрам, і все. Самий факт того, що це робили нормальні люди, перетворює всю ситуацію на дуже проблемну. Скажімо, мій батько був спортсменом, хорошим товаришем, любив випити, мав успіх у жінок і, попри це, робив те, що робив. Нещодавно я опублікував у Австрії статтю до річниці аншлюсу. У нас Голокост розпочався з того, що євреїв змусили руками мити вулиці. Я знайшов фото, які ще ніде не публікувалися. Це світлини 1938 року. На них євреї миють бруківку в оточенні жителів Відня, які виглядають абсолютно нормальними людьми. Вони гарно вбрані, у них нормальні обличчя. Просто стоять і дивляться на те, як починається Голокост. Так всю війну вони дивилися на Винищення, і нічого з ними не відбувалося. Це саме те, про що пише дослідниця Голокосту і тоталітаризму Анна Арендт: не про банальність зла, а саме про його простоту.

— Тож ви так і не знайшли відповіді?

— У «Бункері» я повсякчас запитую: як могло статися, що саме мій батько став убивцею? Єдина відповідь, яку я знайшов: не знаю, як би я чинив у тій ситуації.