Матейко з Криниці

Віднині біля Домініканського собору у Львові завжди сидітиме маленький чоловічок і щось малюватиме на папері. І ні вітри часу, ні людська байдужість, ні хвороби більше не заважатимуть йому займатися улюбленою справою. А нічого він i не любив, i, зізнатися, не робив більше. Він навіть добре жебракувати не вмів, тому діти сміялися з нього. А дорослі в рідній Криниці не розуміли його. Щодня одній з жінок платив за молоко малюнком, який вона пізніше спалювала (і він знав про це!). Однак знову малював і ніс, щоб заплатити за харч.

Бронзовому Никифорові вже буде легше. Він «прийшов» у Львів переможцем, всесвітньо знаним художником і, маємо надію, його тепер належно пізнаватиме й шануватиме Україна. Бо до цього часу світ більше захоплювався цим геніальним примітивістом ніж його етнічна родина. Жодного видання в Україні! Жодної персональної виставки на державному рівні за час незалежності! І навіть пам’ятника у Львові, якби не громадянин Німеччини — доктор Михайло Маркович (щоправда, українського походження, та все ж таки), ми б не мали...

ДЕСЯТОК ІМЕН, ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ КАРТИН

Мистецтвознавці нараховують із десяток його псевдонімів — Ян Криницький, Матейко з Криниці, Майстер із Криниці, лемко Никифор і навіть, так кликали його здебільшого українці, Никифір. Лише нещодавно після довгого розслідування в судовому порядку художникові — легенді з Лемківщини — офіційно повернули його законне мистецьке прізвище — Дровняк.

Наприкінці життя визнавав, що намалював близько 30 тисяч картин. 50— 60-х років, коли творчість Никифора набула популярності в світі й стала візитівкою «польського народного мистецтва», його почали підробляти. Щоб покласти тому край, Никифор сам зробив собі п’ять печаток, але їх усі... викрали. І тепер уже ніхто не знає, скільки робіт йому дійсно належить.

ЛЕГЕНДИ, ЩО НАМ ЗАЛИШИЛИСЯ

Загалом навколо його творчості, імені, життя крутиться чимало легенд. Його мати, звичайна лемківська селянка, пішла працювати в Криницькі готелі. Вона цілими днями мила та прибирала, а дитятко своє підвішувала в люльці під мостом — щоб не загризли собаки. Батько — невідомий. Напевно, прагнучи знайти корені його дивовижного таланту, людська говірка приписує Никифорові за батька то одного, то другого відомого художника. Хто знає, можливо й так... Однак здається мало ймовірним той факт, що хлопчик без підтримки якоїсь близької людини, адже матір він втратив у віці семи років, зміг не зрадити себе, оволодіти фахом і змусити світ визнати, що він дійсно художник. Скільки йому довелося перетерпіти, перенести знущань, як видирався сходами на Олімп — ніхто не знає. Відомо, правда, що за життя відбулися майже 100 виставок у різних країнах світу: Франції, Бельгії, Швейцарії, США, Югославії, Чехії, Словаччині, Англії, Німеччині, Канаді, Ізраїлі, Голландії. І тому доля Никифора трохи дарує нам надії на те, що існує все таки вища справедливість, що справжній талант буде оцінений: під кінець життєвої дороги польська влада подбала, щоб мав пристойний дах над головою, пансіон, радіо (до якого ставився з дивовижним пошануванням) й опікуна.

Можливо, хтось буде здивований, чого це саме у Львові з’явився пам’ятник людині, яка бувала тут рідко? Щоправда, існує кілька робіт, на яких Никифор зображував Львів, зокрема вежу Корнякта, однак це майже й усе. Минулого року, коли в Криниці, яка стала тепер знаним польським курортом, теж встановили пам’ятник художникові, то біля бронзової фігури стояли президенти Польщі та Литви. Українського Президента очікували, однак, як подейкують, «сувора внутрішня боротьба за владу» цього не дозволила... Представники ж польської громадськості були здивовані, що на пам’ятнику викарбували напис двома мовами — польською та лемківською говіркою, кирилицею. Багато хто довгий час був упевнений, що постать Никифора Дровняка належить лише польському народові... Однак на стіні греко-католицької церкви в Криниці можна прочитати, що саме тут його хрестили й тут він співав у місцевому хорі. У Польщі ж добре відомо, що до греко-католицького храму ходили лише українці.

Від свого коріння Никифор не відрікався навіть у скрутних обставинах. Коли 1947-го польська комуністична влада, звинувативши всіх лемків у підтримці Української повстанської армії, переселила їх на західні та північні території (звідки дещо раніше були виселені німці), то Никифор розділив спільну долю односельців — поїхав. Та він тричі(!) повертався додому. Можливо, значення мало те, що за нього вступилися представники мистецької еліти, а можливо й таке — на нього просто махнули рукою: ну що візьмеш із цього блаженного, німого дивака, який усюди носиться зі своїм старим дерев’яним куферком із фарбами й маленькою собачкою Гавою, нехай уже живе там, де хоче?!

Від мами Никифор успадкував одну маленьку, як на сьогоднішній день, ваду — зрощене піднебіння, тому його мова не була цілком зрозумілою, тому він більше мовчав, а через це його часом вважали глухонімим. Нині йому б зробили одну маленьку десятихвилинну операцію й дивний геній уже б не мав мовних проблем...

...І ТВОРИ, ЯКИХ МИ НЕ ВБЕРЕГЛИ

І все таки Львів по праву має пам’ятник Никифорові. Адже саме львів’яни його «відкривали». Найперша стаття про нього надрукована у львівському журналі «Аркади». Одна з перших виставок була влаштована в товаристві НТШ у Львові. А першовідкривачем Никифора багато хто називає Романа Турина. Існують свідчення, що цей львівський художник і мистецтвознавець у 20-х роках ХХ століття був управляючим невеликого санаторію біля Закопаного. І там до нього приходив Дровняк, яким Турин опікувався, адже відразу зрозумів, що перед ним — талант. У Львові зберігалися кількасот робіт Никифора в приватній колекції Р.Турина. Цю свою збірку ще до Другої світової Роман Турин подарував Львівському національному музеєві, та підчас нищення музею 1948—1952 років роботи були спалені з багатьма іншими безцінними творами.

Ще один факт на користь Львова: якось львівське подружжя лікарів — Андрій та Елі Банахи — відпочивало на курорті в Криниці й випадково познайомилося з Никифором. Звичайно, вони були вражені його талантом. Банахи видали книгу про нього, в якій стверджували, що саме вони стали його першовідкривачами.

— Однак це — неправда, — говорить Олесь Нога, львівський мистецтвознавець, який теж написав ґрунтовне дослідження про Никифора. — Книги Банахів вийшли з друку після Другої світової війни, коли митця вже знали у світі. Ще 1938 року в елітарному варшавсько-краківському журналі, де друкувалися твори найвідоміших художників тогочасної Польщі та статті про них, з’явилася величезна стаття й про Никифора. Її автором був художник, який особисто знав Никифора.

ЧОМУ НИКИФОР ТАК ДОВГО НЕ БУВ ЦІКАВИМ УКРАЇНІ?

— Пане Олесю, ваша книга виходить зараз німецькою. Чому?

— Тому що спонсорує її той самий доктор Малкович із Німеччини, стараннями якого встановлений пам’ятник Никифорові. Потім книга вийде польською, а потім уже українською. Такими є реалії життя...

— Ви називаєте його одним із найбільш професійних українських художників ХХ століття, однак художньої освіти він, здається, не мав?

— Майже в усіх дослідженнях життя та творчості Никифора мова йде про нього вже з 30-літнього вiку. Його життя до того — табу. Але мені вдалося знайти дуже цікавий факт. Никифор має цілий цикл робіт, на яких намалював себе у формі гімназиста. До того ж на одній зі своїх печаток він, знову ж таки, зобразив себе гімназистом. Чого б то? Це свідчить про те, що десь він мав навчатися. Я переглянув характеристики десятків учбових закладів із мінімальним художнім нахилом і дізнався, що в Словаччині, в Бардієві, де існувала велика лемківська колонія, була школа, в якій навчали художній майстерності обдарованих дітей-сиріт із лемківських родин. Можливо, там він і здобував знання. (До того ж багато ніби фантастичних його малюнків дуже нагадують Бардіїв). Гіпотезу підтверджує й такий факт: художник постійно повторював Банахам, що хоче до Словаччини. Про те, що він мав елементарну академічну освіту, говорять і його роботи, знайдені у 20-х роках. Це — абсолютно професійні твори, з перспективою, малюнком, які, на перший погляд, не мають нічого спільного з його подальшою творчістю. У 20 хроках один польський архітектор купив кілька робіт Никифора, які були представлені громадськості лише в 70—80-х роках. Тоді почалася шалена суперечка, мовляв, вони виконані суперпрофесійно, з усіма нюансами, які може знати лише професійний художник. У Польщі навіть проводили експертизи, що беззаперечно довели авторство Никифора.

— Чому Никифор так довго не був цікавим Україні? Адже він належить до п’ятірки найвідоміших у світі примітивістів?

— До 60—70-х років Україна відмежовувалася від Никифора. Очевидно, через акцію «Вісла», щоб не псувати взаємини з Польщею. Жодних серйозних статей у радянській Україні знайти неможливо. Уперше його твори виставляються в УРСР лише 1968-го у Львівському музеї етнографії та художнього промислу. Однак до сьогоднішнього дня у своєму пізнанні Никифора українці базуються виключно на польських публікаціях. Та й думки, що митець належить двом культурам, довгий час не заохочувалися, хоча Никифор ніколи не відмежовувався від України. Аргументом для його виселення з рідного села стало те, що він ніби намалював карту воякам УПА. А на вікнах його домівки були витинанки з паперу, які робила його мама.

Можливо, він був дещо причетним до того, що навколо з’являлося стільки міфів та легенд. Никифор у душі був не лише художником, а й актором. Скажімо, коли сповідався священикові в останні роки життя, то зізнався, що бути дурним, немічним, глухонімим вигідно, ... «а то ще зашлють під німецький кордон». Його гумор і знання мене дивують. Є такий зафіксований польськими дослідниками факт, коли почалася антирелігійна кампанія в Польщі, поліцейські ходили по хатах і викидали ікони. Зайшли також до Никифора. Побачивши на стіні ікони, сказали, щоб до завтра не було. А наступного дня побачили замість святого Миколая... портрет Пілсудського в німбі. Їм нічого не залишалося, як промовчати й залишити цей портрет. Звичайно, художник намалював Пілсудського з меркантильних міркувань, але виявив надзвичайну проникливість — саме Пілсудський ще в першому десятилітті ХХ століття, виступаючи на вулиці Коперніка у Львові в найрадикальнішій націоналістичній українській організації, сказав, що ми — поляки — відстоюємо свою державу, ви ж — українці — відстоюйте свою. Саме Пілсудський, незважаючи на всі нюанси, сприяв тому, що Захід нинішньої України відстоював українську культуру й національні інтереси. Тож учинок Никифора постає зовсім в іншому світлі.

Утім, мені здається, найбільша легенда про нього — це твердження, що Никифор усе життя плив за течією. Мало хто хоче визнавати, що він — людина надзвичайної сили волі, яка постійно потрапляючи в ситуації, коли, здається, піднятися вже неможливо, піднімається, дивиться в небо й творить. Дивує те, що може людина, мала й безсила, (погляньте — зникає цілий пласт культури, є лемківська земля, та немає лемків), може її, ту Лемківщину, утримати, подарувати нащадкам. Для мене це був величезний патріотичний вчинок.

...Кілька тижнів тому українське телебачення показало стрічку «Мій Никифор», зняту в Польщі режисером Кшиштофом Краузе. Фільм отримав чимало нагород — на фестивалі в Карлових Варах аж три «Кришталевих глобуси» (Гран-прі фестивалю й премії в номінаціях «Найкращий режисер» і «Найкраща актриса»). Стрічку також удостоїли престижної нагороди Дон Кіхота, премії київського фестивалю «Стожари». Авторами сценарію є Кшиштоф Краузе та його дружина Йоанна Кос (одружилися вони відразу після завершення картини). Саме Йоанні Кос якось потрапила до рук книга Банахів «Історія про Никифора», видана 1966 року в Кракові та перевидана рік тому. Вона роками носилася з цією книжкою, переконуючи всіх, що існує й інший світ, не схожий на той, в якому «кожен кричить: «Кохай мене», — а сам не вміє кохати, світ байдужий та жорстокий». Як стверджує пані Йоанна, рішення зняти фільм було саме протестом проти сприйняття такого світу. Пишучи сценарій, вона весь час тримала в голові цитату з книги Банахів: «1947 року Никифор жебрав і малював, маючи до диспозиції саме такий вибір залежно від настрою влади, яка забороняла йому то одне, то інше. Коли в нього конфісковували картини, він просив милостиню. І тоді на нього накидалися професійні жебраки. Никифор старцював погано, зарозуміло та для власної приємності. Конкуренти підозрювали, що він приховує якийсь скарб, а він відплачував їм погордою. Для нього не було місця на світі навіть серед жебраків. Щоб вижити, мусів переховуватися».

Роль Никифора, вже хворого, вічно голодного й гнаного художника, виконала 84-річна актриса Христина Фельдман, надзвичайно цікава та неординарна жінка. Вона походить iз акторської родини, колишня львів’янка та, ймовірно, мешкала в колишньому будинку Скарбка. Тепер це приміщення належить театру Марії Заньковецької, де до війни працювала Фельдман.

На жаль, фільм в Україні побачили мало людей. А той, кому пощастило, був у захваті. Хоча дехто висловив і незадоволення: фільм зняли не стільки про Никифора, скільки про його опікуна. До речі, теж вартого уваги нащадків. Художник Маріан Влосінський кидає власну творчість, відмовляється від особистого життя й присвячує себе Никифорові — лікує, годує його, миє йому ноги й привчає не пісяти в рукомийник. Дружина Влосінського, побоюючись, що діти можуть заразитися від Никифора туберкульозом, розлучається з чоловіком. Але Влосінський не здається, оформляє опіку над хворим художником і не залишає його до смерті.

«Щоб змінити світ, потрібно, насамперед, змінити себе самого й пережити страждання, — говорить Кшиштоф Краузе в інтерв’ю «Жечі Посполитій». — Никифор є прикладом саме такої людини, яка все життя працювала не для себе. Щоб упорядкувати власне життя, потрібно вийти за межі свого внутрішнього світу, власних потреб, спробувати жити для інших. Саме про це я зняв фільм».

Не так уже й багато існує на світі художників, чиї імена друкували б у світових енциклопедіях мистецтва. Нехай так — через світове визнання, але Україна має пізнавати своїх дітей — тих, хто частково або повністю їй належав. І навчитися гордитися ними.