«Маю величезні претензії не лише до влади, а й до опозиції»

Творчість відомого естрадного співка і композитора завжди мала яскраве соціально-політичне забарвлення. Дилеми про те, висловлювати чи ні власну громадянську позицію, не було для нього ані 1989-го, ані 2004-го, немає її й зараз. Свою солідарність із Євромайданом музикант засвідчив майже одразу після його появи, й вже неодноразово встиг виступити там на сцені, зокрема й зі своєю знаменитою піснею «Україна», яку багато хто вважає неофіційним гімном.

Нагадаємо, «День» уже писав про те, що в листопаді минулого року Тарас Петриненко (в рамках свого ювілейного туру «Останній із могікан») вперше за десять років виступив із сольним концертом у Києві. Захід викликав такий ажіотаж у публіки, що організаторам довелося анонсувати один, а потім ще додаткові концерти. Однак у зв’язку з революційними подіями в нашій столиці відіграти їх музиканту судилося лише тиждень тому. В ексклюзивному інтерв’ю «Дню» Тарас Петриненко поділився думками з приводу ситуації в країні й розповів про власне бачення причин і можливих наслідків Євромайдану.

«ЛЮДИ СТОЯТЬ ПОНАД ДВАМІСЯЦІ НА МОРОЗІ, А ЇХ НІХТО НЕ ЧУЄ! НІХТО НАВІТЬ НЕ ЗВЕРТАЄТЬСЯ, ЩОБ ЗАПИТАТИ, ЧОМУ ВОНИ ВИЙШЛИ Й ЧОГО ХОЧУТЬ?»

— Тарасе Гаринальдовичу, як особисто ви сприймаєте останні події?

— А як я можу їх сприймати? Хто б там що казав, вважаю, що це — абсолютно природне явище. Зрозуміло, що люди повстали насамперед проти рабовласницького ладу, який запроваджується нині в Україні, — ще трохи, й нас всіх змусять будувати піраміди для новітніх фараонів. І це — в державі, яка розташована в самому центрі Європи! Та, як відомо, український народ довго запрягає, але швидко їде. Ті, хто його спровокував, мабуть, не до кінця усвідомили, що роблять.

— Зараз деякі політики говорять про поділ України на дві частини. Чи є обгрунтованими такі твердження в контексті протестів, що охопили країну? Адже вони мають місце також і на Сході...

— На Півдні та на Сході є багато українців, до того ж українців свідомих. Єдина проблема — в тому, що їх трохи «заклювали». Ми ж знаємо історію України... Дуже багато було всіляких «переселень народів» на території нашої країни за попередніх часів. Це не могло не позначитися на тому, що нині відбувається в Україні. Коли завозили людей на ті поселення, де ще недавно жили виморені голодом українці, це ж не робилося просто так. Це робилося з певними намірами — сьогодні вони починають спрацьовувати. Тому певна ментальна відмінність, звісно, є — надто багато людей в Україні вважають своєю батьківщиною зовсім іншу, сусідню країну. І все, чого прагне їхня батьківщина, вони як «п’ята колона» тут підтримують й мріють, щоб Україна знову «лягла» під Росію. А решта людей свідомих, молодих, які не жили за попередніх імперій, розуміють, що цьому треба чинити опір, — інакше ми втратимо й країну, й будь-які перспективи української нації. Зараз певний розподіл в Україні існує, але він не настільки глобальний, як нас у цьому намагаються переконати можновладці.

— Чому ви знову вирішили виступити на Майдані?

— Останнім часом я виступав на Євромайдані неодноразово. На другий ранок, після того, як побили студентів, я вже був на Софійській площі. Це — моя позиція, я не можу чинити інакше, бо є речі, які просто неможливо залишати без відповіді. Зараз дехто говорить, що першими почали ті люди, які стали кидати коктейлем Молотова в «Беркут». Але ж, насправді, першим почав сам «Беркут» — згадаймо, як вони лупили палицями дітей! Саме з цього все й почалося. Вони думали, що залякають нас настільки, що всі розбіжаться по «норах». Не розбіглися й не розбіжаться, бо є що втрачати! Що ж стосується особисто мене, то коли є якась загроза Україні, я завжди відчуваю потребу якимось чином означити свою позицію.

— На ваш погляд, представники творчої еліти сьогодні достатньою мірою виявляють громадянську позицію? Чи повинні вони це робити?

— Зобов’язувати когось ставати на той чи інший бік барикад немає сенсу. Тим більше, що все й так видно. У той чи інший спосіб, навіть своєю відсутністю багато хто з артистів демонструє свою позицію. Деякі ж виконавці виступають на антимайдані, мало не цілуючи цю «святу» сцену. А решта, наскільки це можливо, підтримує людей, намагається додати їм позитивної енергії, показати, що всі ми — одне ціле. Український народ повинен бути монолітним, попри те, що нас постійно намагаються роз’єднати.

— Яким ви бачите вихід із ситуації, що склалася. Як би ви порадили діяти владі, опозиції та громадським активістам?

— Я — людина, налаштована мирно, й дуже не хотів би крові. Але схоже, що є люди, яким на руку саме такий розвиток подій, — вони впроваджують в Україні якісь свої далекоглядні плани. Ймовірно, хочуть відхопити собі якщо не цілу країну, то принаймні її шматок. Вважаю, що такий розвиток подій нав’язується нам сусідньою державою. Як цю ситуацію розв’язати? Хочеться вірити, що й у тих, хто при владі, й у опозиційних політиків вистачить клепки, щоб не заглиблювати нас і далі в прірву, в яку ми летимо з неймовірною швидкістю. Я маю величезні претензії не лише до влади, а й до опозиції, яка роками не помічала настрою українців. Мабуть, була зайнята іншими справами — скажімо, приміряла до себе якісь крісла. Я — лише простий громадянин, але я бачив, куди все це котиться. Слід «роззути» очі й увімкнути максимум своєї мудрості, щоб вийти з цієї ситуації з найменшими втратами, як для однієї, так і для іншої сторони.

— На вашу думку, на чому повинні грунтуватися домовленості з владою? Як зробити, щоб дві сторони почули одна одну? Чи повинне громадянське суспільство перекладати відповідальність за переговори лише на опозицію?

— Бачте, не може весь Євромайдан прийти на переговори з владою. Тим більше, коли вона здебільшого просто нічого не хоче чути. Хтось із жінок на Майдані сказав: «Ну, це все рівно, що говорити до стіни»... Люди стоять понад два місяці на морозі, а їх ніхто не чує! Ніхто навіть не звертається, щоб запитати, чому вони вийшли й чого хочуть? Майдану ніби немає! Але попри це намагання потрібно продовжувати й закликати якщо не до розуму, то принаймні до інстинкту самозбереження — можливо, це дасть хоч якийсь результат. Спроби полишати не треба! Не хочеться, щоб все захлинулося кров’ю, й від України нічого не залишилося. Це була б найбільша трагедія, яка тільки може трапитись сьогодні в центрі Європи.

 «НИНІШНЯ ВЛАДА НАВІТЬ НА ПІВКРОКУ НАЗАД ЗДАВАТИ НЕ ХОЧЕ, БО СПРИЙМАЄ ЦЕ ЯК СВОЮ ПОРАЗКУ»

— Під час свого виступу на Євромайдані ви критично прокоментували ставлення росіян до останніх подій в Україні. Чому, на ваш погляд, росіяни (не лише влада, а й творча еліта та пересічні громадяни) сприймають їх саме так? Як слід реагувати на це нам, українцям?

— Росія впродовж усієї своєї історії займається прирощенням, захопленням територій. Саме на цьому «зробили собі ім’я» і Єрмак, і більшість їхніх національних героїв. А я завжди ставлю запитання — чому, маючи такі ресурси, маючи газ, нафту, алмази, рівень життя пересічних росіян не є вищим за український? Інакше кажучи, для того, щоб утримати таку величезну територію, їм треба постійно шукати якогось ворога або інших ідей, довкола яких можна буде об’єднати всю країну. І росіяни, як завжди, готові «ще потерпіти», аж доки, мабуть, ціла планета не називатиметься Російська Федерація. Це — в їхній крові. Я не хочу огульно говорити про всіх росіян, бо є там і мислячі люди, які розуміють, що відбувається. Але в якийсь інший спосіб російське керівництво «утримати» свою державу реально не може. Згадаймо Чечню або конфлікт з Грузією — постійно доводиться «підкидати дрова» в цей вогонь. Українці ж — мирні й не претендують на жодні чужі території. Але й самі вони не згодні стати поневоленим народом, і доводили це вже не один раз! Мабуть, у цьому відмінність між нами — менталітет українців і росіян все-таки різниться.

— Чи можна співвідносити Євромайдан з якимись подіями, що вже були в нашій історії? Сьогодні його часто порівнюють із Запорізькою Січчю...

— Порівняння, метафори — все це можливо. Але Майдан-2014 — це річ самобутня, такого не було раніше й навряд чи буде колись у майбутньому. Майдан був і 2004-го, але тоді він був мирним. Тоді все-таки державою керували люди, які отямилися в найкритичніший момент, і це дозволило уникнути крові. Зараз ситуація дещо інша, й дуже хочеться, щоб все-таки всі «здали трохи назад». Але я бачу, що нинішня влада навіть на півкроку назад здавати не хоче, бо сприймає це як свою поразку. Ми можемо одержати глобальну поразку для всіх нас, якщо не зробимо правильних висновків!

— Ви були активним учасником помаранчевої революції. Сьогодні історія знову повторюється. Чому так відбувається у нас, в Україні? Чи готові люди відстоювати свої права кожного дня, а не лише під час революцій?

— Це — те, до чого я завжди закликав у своїх виступах. Завжди казав: «Станьмо народом!» Бо історична доля якось так влаштувала наше життя, що кожен дбає лише про себе, про своє господарство, про свою родину. І лише зрідка виходить «навести лад». А треба, мабуть, усе-таки бути більш європейським народом у цьому сенсі — якщо відчуваєш якісь негаразди, потрібно одразу їх коригувати, а не чекати, поки ситуація зайде в такий кут, із якого дуже важко потім виходити.

 «МІЙ КОНЦЕРТ — НЕ ДИСКОТЕКА! УСЕ, ЩО Я ДУМАЮ, УСЕ, ЩО Я РОЗУМІЮ, Я НАМАГАЮСЯ ДОНЕСТИ ДО ЛЮДЕЙ У СВОЇЙ МУЗИЦІ»

— Чи вплинула якось зміна соціально-політичної ситуації в країні на програму виступів, реакцію публіки?

— Мій концерт — не дискотека! Це — концертна програма зрілої людини й виконавця. Усе, що я думаю, усе, що я розумію, я намагаюся донести до людей у своїй музиці. Погоджуватися з цим або ні — справа тих, хто приходить до зали.

— Чи надихнули вас останні події на створення нових пісень? Раніше ви анонсували вихід своєї нової програми...

— Мій ювілейний рік завершується 10 березня цього року, й попереду ще чекають концерти (нам запропонували виступити одразу в декількох українських містах). Будемо бачити ситуацію, що складається в країні, й, відповідно, вирішимо, що це буде за програма. Сьогодні я не можу сказати нічого конкретного — не знаю, що на нас чекає за півгодини, не те що через місяц-два. У мене були одні плани. Хотів рухатися у напрямі лірики, в напрямі якихось нормальних людських спокійних емоцій, не вдаючися до політизації. Повірте, хотів би співати про кохання, про зрілі погляди на життя... У мене є чудові ровесники — Стінг, Пітер Гебріел, який скоро має намір приїхати в Україну, ще багато виконавців. Усі ми приблизно одного віку й приблизно того самого світогляду. Отже, й музика могла б бути приблизно однаковою. Але, на жаль, багато моїх пісень, які були написані двадцять і більше років тому, й досі не втрачають своєї актуальності... Хоча, якби ситуація в Україні дозволяла, я з великою радістю вже давно забув би про них.