Мем-сторії від Сергія Тримбача

Останню свою мем-сторію — про письменників — я закінчував спостереженням про те, що хороший письменник зазвичай також хороший артист. За приклад наводив Григора Тютюнника, який свої сільські оповідання спочатку ставив у вигляді таких собі моновистав у власному виконанні.

ЦЮЦЯ!

До прикладу, одна з оповідуваних і показуваних Тютюнником історій. Звична для тодішніх часів картинка відвідин колгоспу делегацією письменників. Серед них був Іван Цюпа. Голова колгоспу намагається надати йому слово.

— А зараз слово предоставляється всіма нами любимому, читаємому і почитаємому... Івану... Івану... Цюці!

Голові підказують, що не Цюця, а Цюпа. Він продовжує:

— То я ж і кажу, що слово має всіма нами поважаємий і знаменитий, оце читаю його і вчуся на його книгах кажного, понімаєш, вечора, — має слово Іван... Іван... Іван Цюця!

Знову підказують: невірно, помилився... І знову повтор оголошення... Це було напрочуд кумедно. Такий собі перехідний стан людини з народу, котра намагається влізти в офіціозний словесний костюм.

Дуже кумедно умів розповідати і Микола Вінграновський. Адже він був артистом, колись зіграв головну роль у фільмі за сценарієм свого учителя Олександра Довженка «Повість полум’яних літ». Навчався у ВДІКу, в того ж таки Довженка. Хоч казав: «Ви думаєте, Олександр Петрович нам розповідав про режисуру? Та ні, про комунізм...»

До речі, я й познайомився з Миколою Степановичем під час роботи в ювілейному комітеті, який готував сторічні Довженкові урочистості 1994 року. Вінграновський особливо наполягав на необхідності виконати заповіт свого учителя — бути похованим на Дніпрових схилах у Києві. Тоді не склалося, через певні причини, які й досі є, на жаль.

За розподілом комітетських ролей він мав їхати в Яреськи, полтавське село, де Довженко знімав «Землю» та епізоди інших стрічок. А я — в Сосницю, на батьківщину класика. Вінграновський агітував поїхати з ним. «Уявіть собі — ніч, ми їдемо з вами рафіком, сидимо навпроти й дивимось одне одному в очі. І мовчимо... Навкруги ніч, зорі, піднесені думки...» Я не поїхав. І досі шкодую за тим, що не сталося. Іноді як напівсон — мчить авто крізь вселенську пітьму, підсвічену небесними світилами. А навпроти так само — небесний блиск Вінграновських очей.

Він так натхненно оповідав про те, як приїхав до Києва після ВДІКу. «Я два тижні не міг прийти до тями. Скільки дівчат, жінок невимовно звабливих. Я дурів! Думав, збожеволію...» Я недовірливо перепитував: «А що, в Москві красивих жінок не було?» А той каже: «Ні, не такі! Не та-акі!»

У пам’яті картинка. Вересневий вечір, накрапає дощик, ми з Вінграновським заховались під деревом. Згори струмує крізь зелень чаклунське світло. Микола Степанович — зненацька: «Сергію, я вже старий, і мені вже нічого не треба. Мені треба лише, щоб мене любили жінки і щоб було десять костюмів». Я — спантеличено: «З жінками зрозуміло. Але чому саме десять костюмів? Не п’ять, не двадцять»? Той каже: «Мій дорогий друже Сергію! Чомусь саме ця цифра дозволяє мені (на цих словах уся його постать починає рухатись угору, туди ж здіймаються руки) комфортно почуватись на цьому білому, на цьому прекрасному світі!» Цей кадр закарбувався в моїй пам’яті: поет виказує свою любов до світу, в якому так багато див та речей, які не любити  не можна. Навіть костюми...

ОГРАНКА ВІНГРАНОВСЬКОГО

Одного разу Вінграновський розпитував мене про батьків. Кажу, що батько мій — із села Піщаний Брід, на Кіровоградщині. «О, то я там буваю три-чотири рази на рік!» Я геть аж занімів. Щоби він так часто бував там і ні разу мені про це ніхто не говорив? Скажімо, поет Йосип Бухбіндер (на початку 1950-х його заарештували, він відсидів у таборах за «єврейський націоналізм») лише раз побував у Піщаному, то потому кілька літ поспіль чоловік моєї тітки Іван Андрійович щоразу розпитував мене про нього. Аж доки я не привіз його поетичну збірочку в подарунок. Коли я приїхав знову, дядько повернув мені ту книжечку назад: «Забери. Почитали ми. Гидкенько пише...» Так то Бухбіндер, а це — славний Вінграновський!

Обережно продовжую розмову. Як то він приїздив до Піщаного? Таж просто: бере собі конячину, воза, сідає і прошкує по селах. У Піщаному Броді — неодмінно слід побувати. А ще й в інших селах та містечках. І тут до мене доходить, що йдеться про рідну для Вінграновського Миколаївщину. Де, звичайно ж, так само є Піщаний Брід. Там де річка, там і брід шукають, бажано піщаний...

Чи не остання зустріч (було їх небагато, але всі вони збереглися в пам’яті) з Миколою Степановичем — у нього вдома, на вулиці Гончара. Він показує машинопис прозового твору, розповідає, як важко писати ту прозу — по кілька разів доводиться переписувати. Кажу: навіщо ж ви так мучитесь з тією машинкою, переходьте на комп’ютер. Розповідаю про його переваги. Вінграновський — урочисто: «Ліна казала те саме!» Ліна — це Ліна Василівна Костенко, яка з комп’ютером давно «на ви». І на те, погоджується, вже немає ради — треба купити того комп’ютера...

Далі вислуховую розповідь про фінансову основу майбутньої покупки. Був намір, реалізований лише почасти, зняти серію документальних фільмів про гетьманські столиці. Аби зібрати гроші на той проект, відкрив рахунок у банку і розіслав по всіх усюдах листи — до української патріотичної діаспори. Гадав: скільки мільйонів жахне — два, три чи більше? Жахнуло. Від якоїсь бабусенції з Австралії прийшло 500 долярів, від двох дідів з Америки — по сто, і ще там щось. Словом, дев’ятсот «зелених» ростуть на банківській грядці, і тільки тепер з’явилась ідея, на що ж їх витратити. На комп’ютер!

Микола Степанович аж засяяв від цього рішення. Щоби віддячити мені за таку хорошу ідею, заходився варити для мене каву. Тупцяв-тупцяв коло плити, таки приготував. Я сьорбнув і відвів очі: щось воно не теє... Тут з’явилася дружина Миколи Степановича й одразу виявила серйозні помилки у приготуванні напою. Вінграновський лагідно та винувато посміхався: буває, хоч це й не так складно, як комп’ютер...

Уже й не знаю достеменно, але, здається, він таки купив якийсь комп’ютер. Тільки доволі швидко насунулася на нього хвороба, яка й звела зі світу. Залишилися вірші, для мене й багатьох українців — просто чаклунські та безсмертні. І дедалі частіше пригадується авто, ніч, я сиджу навпроти Миколи Вінграновського, і він просто дивиться мені в очі. Не було такої поїздки, а образ її залишився назавжди. Іноді в пам’яті сильніше карбується те, що не збулося.