Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Мерехтлива перлина на Андріївському узвозі

Театр «Колесо» і його хазяйка
17 листопада, 00:00

Прийдіть у театр раніше, зазирність у кафе, пориньте в атмосферу привітності, доброзичливості й усмішок. Тут усе починається навіть не з вішалки. Вже на підході до невеликого старовинного особняка театру «Колесо» мене огортає легкий флер передчуття задоволення. Задоволення від майбутнього спектаклю, від радості зустрічі з художнім керівником театру, прекрасним режисером і чудовою актрисою Іриною Кліщевською та її чудовою трупою. Витончена Ірочка, яку свого часу не прийняли до театрального інституту через невеликий зріст, як маленького ельфа з чарівною паличкою в міцному кулачку, вже 16 років уміло й твердо керує багатомірним театральним священнодійством.

У своїй розповіді про театр «Колесо» обіцяю читачеві не розкривати змісту жодної п’єси, що страшенно дратує деяких рецензентів і позбавляє глядача дуже важливого моменту несподіванки та передчуттєвого незнання.

З чого ж почати? Репертуар неозоро різноманітний, і майже кожна прем’єра — сукупність режисерських знахідок, віртуозної винахідливості та, що особливо хочеться підкреслити, філігранної відточеності кожної мізансцени, кожної деталі в напрочуд видовищних спектаклях на мініатюрній сцені театру «Колесо».

Одна з останніх прем’єр — «Диво Піаф». Знаю, як довго Ірина Яківна підбиралася, підкрадалася, шукала ключ до ролі, але на сцені ми не бачимо попередніх зусиль і поту актриси — перед глядачем легкий графічний контур образу великої співачки. Немовби піднятою вітром піщинкою обкреслюється переплетення страждань iз ланцюжком чудес її життя. Чудес, про які писала сама Піаф. І на наших очах Дюймовочка Кліщевська перетворюється на горобчика Піаф. Заворожливо.

На мій погляд, надзвичайна небезпека криється в зверненні до п’єс Мольєра, які йдуть на сценах усього світу вже декілька століть. «Удаваний хворий» у «Колесі» переповнений сюрреалістичною символікою та разом із тим цілком реалістичною передачею таких нам знайомих безсовісності та хабарництва. У мініатюрному просторі сцени, на відстані простягнутої руки від глядача, коли не вибачається жодна погрішність, вивірено, здається, все, аж до кожного руху, погляду та повороту голови героїв. Не маючи фінансової можливості купувати шовки й муари, театр, однак, створює авторські костюми з ручною вишивкою, виконаною різними майстрами — ще одне додаткове естетичне задоволення. І, як у багатьох спектаклях, органічний музичний фон. Композитор М. Чембержі наче перекидає музичний місток iз ХVII до XXI століття. І знову театр дивує публіку. Хіба це не одне з багатьох його призначень і завдань?

Театри охоче звертаються до драматургії Мольєра. Метафоричний Тартюф франківців у постановці Козьменка-Делінде також надзвичайно цікавий. У особистій розмові після прем’єри з французьким аташе з питань культури було приємно почути, що йому спектакль сподобався не менше, ніж у «Комеді Франсе». А глядач має можливість порівняти «двох Мольєрів».

Мольєр сьогодні — це цікаво.

У спектаклі «Скандал з публікою» Пітера Хантке глядач, внутрішньо опираючись, якимсь чином втягується в дивну театральну полеміку-провокацію. І втягується ж! Втягується, здавалося б, у незв’язний потік насмішок і навіть знущань. І якщо хтось йшов iз думкою: а що ви, мовляв, нам тут покажете, з чого посміємося, то виявляється сміються... з публіки. Але вона непомітно й навіть охоче приймає цю гру без правил, вириваючись iз тенет традиціоналізму. Режисер уміло конструює незрозумілу на перший погляд будову. «Якщо це мистецтво — то не для всіх, а якщо для всіх — то це не мистецтво», — писав композитор Шонберг. Думка, безумовно, епатажна, парадоксальна й спірна. Але дійсно співвідноситься з цим твором.

Для досвідченого театрала це начебто дежавю, ми це вже проходили в 60-х, захоплюючись Беккетом, Наталі Саррот, театром абсурду. Але, як часто це буває в мистецтві, багато речей повертаються на круги своя, і, бачачи в залі заворожені молоді обличчя, я радію: великий художній пласт культури ХХ століття дістався і їм, молодим. Актори, до їхньої честі, мужньо ведуть спектакль, не здригнувшись, і навіть справжній скандал у залі не порушив полотна цього дуже цікавого спектаклю. Хоча глядач, iмовірно, «розколовся навпіл». П’єси Хантке пройшли на багатьох сценах світу, а в Україні вперше їх відкрив для глядача театр «Колесо».

Першопрочитання драматичного твору — вже дещо призабута прекрасна театральна традиція: раніше йшла своєрідна боротьба між театрами за право першого показу. Репертуарна політика театру «Колесо» дотримується цієї традиції, він часто стає першопроходцем, представивши глядачу твір австрійського драматурга Іоганна Непомука «Колішні справи», «Шантрапу» Панаса Саксаганського, яка не бачила сцени з 1917 року, спектакль «Пристрасті дому пана Г.П.» за п’єсою Олени Пчiлки (матері Лесі Українки) «Сужена не огужена».

Афіша — різноманітна й гармонійна. Уникаючи перекосу, вона включає трагедії, драми, комедії й багатьма любимі водевілі. У небезпечній близькості до глядача, весь час трансформуючи невеликий простір, театр створив 24 спектаклі, серед яких немало довгожителів, поставивши собі нелегку мету: якщо глядач прийде 24 рази — видовище не повинне повторитися.

Актриса Ірина Кліщевська абсолютно змінюється, використовуючи різні барви, граючи, наприклад, Леа в «Азалії» Іва Жаміака або Габріель у «Генералах у спідницях». Що ж до інших акторів, то пані Ірина стверджує: всі учасники її трупи — зірки. І легко погодитися з цим: кожний актор має свій бенефісний спектакль, а в «Генералах у спідницях» Жанна Ануя бере участь вся трупа. І що абсолютно незрозуміло — на маленькому п’ятачку нетісно! Компактно уклавшись у простір зали-бомбаньерки, театр подає на суд публіки iнколи діаметрально протилежні твори, на будь-який смак. Якісь п’єси вимагають розвиненого асоціативного мислення, інші веселять або вгамовують смуток, а, головне, за твердженням одного відомого драматурга, це, мабуть, те, що в театрі іноді буває така рідкісна можливість — зрозуміти іншу людину.

Звертається театр і до п’єс 80-х. Багато людей, напевно, пам’ятають легендарний спектакль тих років «Чинзано» за п’єсою Людмили Петрушевської. Бідне й непоказне життя героїв, жахливе від їхнього невлаштованого існування. Жахливо і... знайомо до болю. Тут ми бачимо абсолютно іншу Ірину Кліщевську. На відміну від ніжної й тонкої Леа в «Азалії», її жорстка Смирнова на тлі безглуздя подій, що відбуваються, жахає, що, у свою чергу, можливо, дає глядачеві шанс переусвідомити своє власне життя. Можливо.

Зараз iде копітка та напружена робота над ще однією резонансною п’єсою тих же років Ярослава Стельмаха «Гра на клавесині». Побажаємо театру вдалої прем’єри.

З незмінним успіхом живе на сцені й інша п’єса Ярослава Стельмаха — «Емма». Одного разу я випадково підслухала розмову двох американок, які йшли на прем’єру: «Флобер? Це так нудно тепер. Що ж може вийти на сцені?» Але коли спектакль закінчився, вони не приховували свого подиву від побаченого. Так, у ХIХ столітті писали інакше. Але драматург створив напружене, динамічне, справді драматургічне дійство, вдало уникгувши затягнутості, властивої творам позаминулого століття, не виплеснувши разом iз водою дитини. Спектакль — такий, що зворушує до сліз. Ніжне переплетення білого, сріблястого, золотистого, шелесткого, сяючого. Але на цьому казковому тлі ще більш опуклі страждання й метушіння Емми. Страждання близькі й зрозумілі нам, такі, що мають співчутливий відгук залу.

Навіть iз невдалою, неглибокою, на мій погляд, п’єсою Мережка «Кавказька рулетка» режисер і актори справляються майстерно, примушуючи глядача, незважаючи на кон’юнктурнiсть твору, плакати.

Рекомендуючи відвідати ту чи іншу постановку, критик ризикує своєю репутацією рецензента. Але в нашому випадку я готова нести відповідальність, не побоюючись докорів глядачів у надмірній суб’єктивності.

Художній керівник театру Iрина Кліщевська в постійному напруженому пошуку: хороших п’єс, хороших перекладачів, хороших композиторів. Оригінальна музика та аранжування чудового композитора Володимира Гронського до п’єси Іоганна Непомука «Колишні справи» знову свідчать про влучення в яблучко.

Неможливо в невеликому есе розказати про обширний репертуар театру, який так люблять кияни. Він має постійного глядача, будучи ніби своєрідним елітарним куточком у самому серці Києва. Тут можна зустріти представників дипломатичного корпусу різних країн, істинно київську публіку, допитливих приїжджих і, що теж важливо, велику кількість молоді. Столичні театри щорічно подають на суд глядача близько сотні прем’єр, але маленька перлина на Андріївському не губиться серед цього розмаїття, не меркне на тлі «великих» театрів — царственого Національного театру ім. Франка, Театру на Лівому березі, що давно підкорив киян, або Молодого театру, що вже міцно стоїть на ногах.

Delimiter 468x90 ad place

Новини партнерів:

slide 7 to 10 of 8

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати