Мерiл СТРIП: Найважче — завжди бути новою
Однією з очікуваних подій цьогорічного «Оскара» стало присудження премії Американської кіноакадемії видатній американській акторці Меріл Стріп за виконання ролі Маргарет Тетчер у британо-французькій картині «Залізна леді». А за півтора тижня до того Стріп побувала на Берлінському кінофестивалі, де їй вручили почесного «Золотого ведмедя». Після фестивальної прем’єри «Залізної леді» акторка відповіла на запитання журналістів.
— Ви ще й досі хвилюєтеся, коли чуєте слова «а перемагає...» чи щось на кшталт цього?
— Я справді хвилююся. Дуже дивне відчуття, коли люди тобі кажуть: «Думаю, ти щось виграєш» або «Сумніваюся, що в тебе є шанси». Раптом почуваєшся наче на якихось змаганнях, на участь в яких ти записувалася. Ти зробила роботу в якомусь фільмі, яким пишаєшся, і сподіваєшся, що люди його подивляться. Аж раптом починаєш готуватися до якогось супербалу абощо. Наче спостерігаєш за собою збоку... Для мене великою честю було дізнатися, що я удостоєна «Золотого ведмедя» (позавчора Меріл Стріп отримала «Оскар» за найкращу жіночу роль у фільмі «Залізна леді». — Ред.). Це надзвичайно — отримати нагороду поза твоєю країною, бо ви є тим, де зростали. А я зростала в Нью-Джерсі, у містечку з населенням п’ять тисяч. І уявити, що я колись вийду на сцену найпрестижнішого кінофестивалю і отримаю нагороду цілого свого життя, було неможливо. Це наче мрія. Я намагаюся змусити себе відчути, що це — по-справжньому, що це зі мною. Але поки що не вдається.
— Чи мали ви сумніви, коли вам запропонували роль Тетчер?
— Так, ми з Філлідою (Філліда Ллойд — режисер фільму. — Д.Д.) обидві могли б відповісти на це запитання. Ми розуміли, якою делікатною є ця робота, і я тут згодна з Філлідою у тому, що справді радикальний підхід — уявити Маргарет Тетчер як звичайну людину. Представити її зараз, у її теперішньому світі, навіть якщо це вигадана версія. Для нас важливо показати її, і тоді, коли в неї ще не було такої влади, та у той час, коли вона стала впливовою, і поглянути, що має значення наприкінці життя, про що людина шкодує, яким є підсумок. Саме цього досягла Ебі Морган (автор сценарію. — Д.Д.). Я думаю, запитання швидше стосується реакції друзів Тетчер. Вони спочатку боялися, як ми це все покажемо. Але те, що вийшло на екрані, — це ніщо в порівнянні з тим, із чим зіткнулася вона протягом кар’єри: злість, рівень ненависті, бажання її вбити. У фільмі немає і натяку на таке. І ми цього навіть не прагнули.
— Кого було грати складніше — Тетчер у роки її могутності чи, скажімо, на пенсії?
— Коли займаєшся улюбленою справою, у цьому немає нічого надскладного. Це були довгі години роботи, зосередження, копітка праця, але також значною мірою задоволення. Працювати з аніматронним роботом — це важко. Чи зі спецефектами, коли тобі треба створити цілий світ. А тут світ уже було створено Філлідою, Джимом (Джим Броудбент зіграв чоловіка Тетчер. — Д.Д.) і рештою акторів, отож я почувалася справжньою. А щодо різниці між молодою та літньою Тетчер — важко було створити враження, як жінка старіє. Тому що частина її життя дуже добре задокументована, а частина — під завісою. І поєднати ці дві частини було складним завданням, але знову ж таки, Джим його мені полегшив.
— Грим старої Тетчер просто фантастичний, вас було не впізнати. Як вам працювалося у такій масці?
— Грим справді неймовірний, цю прекрасну роботу виконала моя команда гримерів. До неї належить Рой Геланд, який працює зі мною вже більше тридцяти п’яти років, з першої п’єси, яку я зіграла в Нью-Йорку відразу після школи акторів, і в усіх моїх фільмах, починаючи з «Вибору Софі». Також не можу не згадати Марка Кульє, він британець, дизайнер протезів. Спільно вони створили сорок років життя Маргарет Тетчер (Рой Геланд і Марк Кульє отримали «Оскар» за свою роботу. — Д.Д.). Потім ми провели три різні тести. Щоразу вони знімали з маски все більше. Тож насправді у героїні — значна частина мене за певного освітлення. А ще для мене, як і для кожного з нас, було важливим, коли інший актор змушував мене вірити у правдивість образу. Вони дивляться у твоє обличчя і бачать не грим, а людину. Саме це є досягненням команди. Це дивовижно.
— З усією повагою до вашою команди, але ви у кожній ролі є інакша, але незмінно правдоподібна. Як вам вдається настільки повно перевтілюватися?
— Думаю, я завжди граю одну й ту саму людину. Знаходжу в персонажі спільні риси з собою. Я вам не зізнаюся, які якості Маргарет Тетчер притаманні й мені. І Джим не скаже. Як і жоден з моїх колег. Але, думаю, ви знаєте, що навіть попри те, що зовні ми не схожі, походимо з різних країн і культур, насправді у нас набагато більше спільного, ніж ми визнаємо. В нас усіх більше спільного з Маргарет Тетчер, ніж ми визнаємо. Людяність є спільною для нас усіх. Мені було цікаво знайти ці спільні ноти. З’ясовувати такі речі — це робота мого життя.
— Що ж ви дізналися про Маргарет Тетчер, якщо не секрет?
— Багато різного, що мене здивувало. Вона була хіміком і дуже рано визнала загрозу глобального потепління, вона заявляла про це уряду США ще двадцять років тому. Вона ніколи не скасувала програми здоров’я нації Великобританії, яку консерватори в США вважають найганебнішою соціалістичною програмою. Може, вона й хотіла. Але ніколи цього не робила. Багато несподіваних відкриттів. Загалом, мене цікавив тривимірний портрет жінки, яка опиралася хвилі, була нерозважливою і автократичною. Вона ніколи не цікавилася опитуваннями стосовно її переконань. Для 1979-го року це було сміливо. Це був зовсім інакший світ, порівняно з тим, у якому ми живемо нині.
— Чи можна, на вашу думку, вважати Тетчер феміністкою?
— Я гадаю, що Тетчер категорично заперечувала б, якби її назвали феміністкою. Але направду вона була феміністкою, чи подобається це їй, чи ні. Вона відчинила двері для жінок. Звісно, оскільки вона вийшла з лав торі, консервативної партії, вона була свідком сильних обмежень через стать, релігію і клас. Сам факт, що вона досягла таких вершин у цьому клубі, здійснила прорив, призвів до того, що раніше було й годі уявити — жінка опинилася на такій посаді. Моїм донькам уже важко повірити у світ, коли це було неможливим. А ось коли я була підлітком, жінки не очолювали корпорації, дуже мало з них вчилися на юристів чи лікарів. Медсестри, вчителі — так, і деякі інші хороші професії, але мріяти про щось більше ми не могли. І це змінилося завдяки таким жінкам, як Маргарет Тетчер, які опускали голову і просто йшли напролом.
— Ви кажете, що зрозуміли Тетчер. А як вам її політичний вибір?
— Коли актор грає роль, він стає цією людиною, а не засуджує її згори. Якщо ви так робите, це вже упередженість, це кінець — з художньої точки зору. Це наче засуджувати себе самого, а для цього бракує об’єктивності. І фільм зовсім не про це, адже він показує реальність з її власного погляду. Обставини її життя, з чим вона стикалася, яке було її оточення — це найреальніша частина. Тож я не кажу: вона мені подобається, або терпіти її не можу. Якщо так чинити, ніколи не зрозумієш думок людини.
— Вам більше подобається грати сильних жінок? Адже Тетчер — не перша роль такого штибу.
— Я люблю грати усі типи. Наприклад, люблю грати людей, які час від часу бувають кумедними. Цього разу не склалося. Для мене не важливо, чи героїня сильна, чи слабка, чи вона нерішуча, чи вона опозиціонер. Мені подобаються складні характери чи принаймні такі, яких складно розуміти. Мені подобається пояснювати їхні дії.
— Як ви обираєте для себе ту чи ту роль?
— Думаю, що у кожному проекті мене приваблює річ, яку важко пояснити. Це щось на кшталт музики: я читаю сценарій, вона вмикається, щось резонує, і я думаю — це я маю зробити. Значить, те відчуття було в мені раніше, до того, як я побачила матеріал, а матеріал лише підкріпив це відчуття.
— Мабуть, так було з роботою у згаданому вами фільмі «Вибір Софі», присвяченому Голокосту?
— Пригадую, коли була малою, мама відвезла мене до бібліотеки. Я не любила туди ходити. Був дощовий літній день, мені було років із десять. Я відкрила книжку і побачила купу мертвих тіл. Я забрала книжку додому і запитала: що це? Це було перше, що я дізналася про Голокост. І ще пам’ятаю, черевики на тілах жінок були схожі на мамині. Адже цей похід у бібліотеку відбувся в п’ятдесятих, тож то були, по суті, сучасні черевики, і я подумала: як таке могло статися в наш час? Мабуть, все це було в мені, коли я побачила матеріал, і тому захотіла глибше це дослідити.
— Чи є ціна в успішної кар’єри?
— У Берліні п’ять музеїв лише сучасного мистецтва. Я б залюбки відвідала музей. Але не піду. Бо коли я дивитимуся на щось, переді мною стоятимуть іще п’ятеро і дивитимуться на мене. Я не скаржуся, це дуже добре. Але мистецтво побачити не вдається. За іронією, шоу-бізнес, п’єси, фільми набагато краще ставляться до материнства, бо ти не працюєш постійно, тож ти вдома, і саме там, де вони не чекають, що ти почуватимешся саме так. Тому це теж варто цінувати.
«День»: — Я хочу узагальнити запитання колег, які питали про найскладніші моменти у роботі над окремими ролями. Скажіть, що є найважчим в акторській професії як такій?
— Гадаю, найскладніше завжди бути новою, свіжою, дивувати себе та інших. І бути значимою, навіть коли ти вже довго в цій професії і вважаєш, що всім уже набридла. Бо актору відомо все, він знає, що попереду і позаду, під столом і на ньому. Ви розумієте все. Ви бачите хороше і погане. Важко, коли від тебе щось очікують. Іноді людям страшно братися за щось нове. Так само важко починати щось, новий проект. Але як актор ти розумієш, що сумнів — це твій друг, він дає тобі зрозуміти, що таке страх. А страх — це почуття, притаманне людині, — якщо в тебе цього нема, в тебе проблеми. Не знаю, така моя відповідь.
— Цікаво почути від вас про страх, бо вас називають найкращою актрисою світу. Вам ніколи не спадало на думку, що вас переоцінюють?
— Так. Звісно, спадало.
— А які з сучасних актрис, на ваш погляд, за своїм доробком можуть дорівнятися з вашими найкращими роботами?
— Їх всього лише 180.
— Може, назвете кілька імен?
— Ні, тому що когось можу пропустити, і це буде погано. Усі зараз кажуть про золотий вік Голлівуду, але, на мою думку, рівень акторської майстерності нині набагато вищий, глибший, сміливіший. Я кажу про всіх, хто гарно грає. Цього року було особливо багато прекрасних робіт саме актрис, багатьох з них навіть не номінували. Наприклад, Олівію Колмен, яка зіграла у фільмі «Тиранозавр» і не отримала належного визнання. Надзвичайний фільм, хоч його побачило небагато людей. У будь-якій інший рік він міг зібрати всі нагороди. Я говорила, що не називатиму імен, але таки зробила це... Думаю, щороку ми зосереджуємося на певних нагородах через механізм реклами. Є багато робіт, які заслуговують на визнання, і це ваша робота — розповідати і створювати шум довкола них.
— Ваша кар’єра триває більше тридцяти років. У чому секрет такої сталості?
— Секрету нема. Звичайна забудькуватість.
— Невже ви нічого не планували наперед, не ставили перед собою якихось довготривалих цілей?
— Як будь-який актор, після закінчення однієї роботи я починаю роззиратися і шукати: де? Де мені застосувати мою енергію? Що мене зворушує? Що змушує хвилюватися? Життя актора дуже дивне: в тебе немає мети. Ти не дослідник, який думає: «Виокремлю цей фермент, потім буде це, потім я зроблю прорив і вилікую рак». Актор мислить інакше: «Ось піду сюди, ні, сюди, ой, а це теж непогано». Просто як перекотиполе. Ніякої організованості, нічого не сплануєш наперед. Звичайно, можна запланувати дітей і подібні речі. Але, мабуть, мені подобається такий стиль роботи. Думаю, якщо б я ставила щось на меті, то увесь час би розчаровувала себе. Оскільки у мене немає ніякої цілі далеко попереду, я можу зосередитися на тому, що роблю тут і зараз. Та, мабуть, усі ми так робимо.
