«Місто спочатку намагалося нас пережувати - нічого не вийшло, довелося змиритися»

Одна з найпомітніших подій культурного життя не тільки Дніпра, а й усього східного регіону - фестиваль сучасного мистецтва у міському просторі «Конструкція». Концерти, виставки, вистави, перформанси, вечірки, лекції, котрі щороку займають кілька літніх днів, переконливо вписали місто на культурну мапу України.

Тому цілком логічно, що цикл “дніпровських інтерв’ю” я завершую розмовою з засновниками фестивалю, керівниками громадської організації «Kultura Medialna» Андрієм ПАЛАШЕМ (36 років) і Катериною РУСЕЦЬКОЮ (31 рік).

Наша зустріч відбувається у центрі міста, у двоповерховій будівлі ще царських часів, яку інтенсивно реконструюють, аби під проводом все тієї ж “Культури медіальної” відкрити Центр сучасної культури – рівні за масштабом гуманітарні заклади по всій Україні можна порахувати по пальцях однієї руки, надто ж – за межами Києва.

Катя і Андрій завзяті, енергійні, харизматичні, вірять у те, що роблять. Розмовляючи з ними, я розумію, що в Дніпра, який би тягар травм не висів на ньому, таки є майбутнє.

ВІДВАГА Й БЕЗУМСТВО

- Як ви почали це все?

Андрій Палаш: Одного разу ми випивали в Дніпрі на Катеринославському бульварі – я, Катя і наша подруга Лера МАЛЬЧЕНКО – і особливо гостро відчули, що нам треба вже або тікати звідси, або щось робити самим. Робити щось таке, щоб дуже зачепило й було сміливим і викличним, експериментальним.

Катя Русецька: Лихий напутив.

А. П. Лера – тележурналістка, Катя тільки повернулася з Китаю, де працювала в галереї сучасного мистецтва, а я робив фестивалі електронної музики.

К. Р. А я ходила на них. До того закінчила університет – журналістику й маркетинг, поїхала на пів року в Пекін, побачила, як працює комерційний галерейний бізнес, мені не сподобалося. Але відвідала купу дуже цікавих підпільних заходів, вперше потрапила на концерт нойзу (англ. noise – буквально “шум” – жанр жорсткої електронної музии – ДД), і приїхала до Дніпра дуже натхненна: “Давайте щось робити! Або валити геть”.

- У цьому місті щороку відбуваються сотні зустрічей, на яких хтось каже: “Давайте щось робити”. Чому у вас вийшло?

К. Р. Відвага й безумство.

А. П. Відвага й безумство – це раз, мій організаторський досвід - два. Тож мали чіткі інструменти й розуміння, як і що робити. Не просто влаштувати фестиваль, а влаштувати цікаво.

К. Р. Так склалося, що зібралися люди з концептуальним розумінням, в одному напрямі мислили. Робили фестиваль одразу для себе, аби подивитись, як він тут спрацює, і везли сюди тих артистів, які нам подобаються. Смаків авдиторії взагалі не враховували.

А. П. Наша четверта людина – Юля ОВЧАРЕНКО. Вона сильний менеджер культури, вчилася в Німеччині 2 роки, вміє писати грантові заявки, дуже структурована особа. Лера зараз співробітничає з нами тільки час від часу, а я, Катя і Юля впроваджуємо винятково проєкти, пов’язані з культурою. Ми навіть працюємо вже в Дніпровському коледжі культури та мистецтв. Там відкрили спеціальний відділ…

К. Р. …інновацій.

А. П. Так, інновацій і міжнародної співпраці, нас туди запросили й сказали: “Ось, займайтесь! Ми хочемо, щоб ви у нас були”. Ми розробили новий фах для коледжу. Правда, взяли нас на півтори ставки…

- Півтори – більше ніж одна.

А. П. Півтори на чотирьох.

Загальний сміх.

К. Р. Тобто більше на ентузіазмі.

А. П. Зате отримали кабінет у центрі міста.

К. Р. Нам постійно бракує кадрів, тож хотілося б, аби в місті ця спеціальність прищепилася.

КОНСТРУКЦІЯ

А. П. Одразу придумали назву “Конструкція”. Ми троє мислимо по-різному, тож це такий собі конструктор, який ми збираємо з різних ідей, ну й крім того, живемо в місті інженерів-конструкторів…

К. Р. Конструкторські бюро…

А. П. Південмаш, усе це дніпровське минуле. Так що слово нам сподобалось, вирішили лишити. Замислили фестиваль, який проходитиме на різних локаціях по місту…

К. Р. Десять локацій.

А. П. Це могли бути й церкви, й палаци культури …

К. Р. Акваріум, органний зал…

А. П. Планетарій…

К. Р. Ми почали цей проєкт з пристрасті до мистецтва, але й так само, мені здається, й через любов та ненависть до міста. Ми любимо місто, але його самоідентифікація дещо втрачена, хоча є моменти, які могли б дати дуже серйозний поштовх Дніпру…

А. П. (зі сміхом) Рвалися змінити одразу все.

К. Р. І не могли зупинитися на одній локації. Тому просто кидалися на всі ці будівлі: “О, оце 1970-ті, а оце модернізм, а оце бруталізм, беремо! А оце взагалі органна зала, дивись, вона поділена навпіл із церквою! Треба туди теж зайти!”

- А гроші звідки взяли?

А. П. Подалися на грант, для того в 2014 відкрили громадську організацію.

К. Р. Під назвою “Культура медіальна”. У нас було багато сумнівів щодо того, наскільки культура під час Майдану, в розпал війни, потрібна. Але прийшли таки до того, що саме зараз ідеальний момент. Добре, що ми не здулися.

- Можна сказати, що революція вплинула на фестиваль?

А. П. Не так на фестиваль, як на нас. Майдан дав надію на те, що зібралася критична маса людей, готових тут щось робити, і це втримало мене в країні. Ми з 2014 по 2016 навіть переключилися з мистецтва більше на соціальні ініціативи. Благодійні концерти заради підтримки кримських татар, розпродажі, аби зібрати кошти на допомогу пораненим…

К. Р. …і населенню, що опинилося в сірих і червоних зонах. Назагал ми зробили 14 заходів і всі гроші від них ішли на певні потреби. Нас, зрозуміло, розривало, що не можемо сконцентруватися тільки на мистецтві, а ще й хочемо бути корисними суспільству. Це скінчилося вигоранням і напівдепресією, ми зрештою повернулися в культуру. Але й зараз соціальна і освітня складові для нас дуже важливі.

А. П. Продовжуючи про наш бюджет: щоразу це різні фонди, а також краудфандинг (англ. crowdfunding, crowd — «громада, юрба», funding — «фінансування», тобто фінансування громадою — співпраця людей, які добровільно об'єднують свої гроші чи інші ресурси разом, аби підтримати зусилля інших людей або організацій – ДД).

К. Р. На першому фестивалі підтримували друзі й знайомі, оскільки ніхто нас не знав. А коли через кілька років ми знову запустили кампанію, була зовсім інакша ситуація – стало ясно, що нас фінансують наші постійні глядачі, навіть ті люди, що поїхали з Дніпра.

А. П. А ще в нас вибудувалися стосунки з європейськими культурними інституціями, наприклад, із Чеським центром, Австрійським культурним форумом, швейцарським “Про Гельвеція”, з Британською Радою.

К. Р. З польськими організаціями.

А. П. Вони допомагають привозити своїх артистів. Тому й виходить гарна міжнародна програма.

К. Р. Дуже пощастило, що ці структури в нас повірили, адже ми були зовсім нові.

А. П. На останньому фестивалі в нас узагалі не було підтримки, але ми змогли продати квитки. Це вперше так вийшло.

К. Р. Але ми 2/3 репертуару робимо безплатними. Бо інколи продукт надто складний або викличний. Треба потроху привчати авдиторію.

СЦЕНА

- Якою з подій ви особливо пишаєтесь?

А. П. “Сцена” – сильний проєкт. Він був інтегрований у “Конструкцію” і відбувся завдяки їй. Ми в 2016 запросили лектором Кубу СНОПЕКА – це польський урбаніст, архітектор, містобудівник.

К. Р. У нього є книга “Архітектура сьомого дня”, присвячена побудові церков під час комунізму, коли релігія була суворо обмежена, а люди все одно хотіли церкву. І приход тишком-нишком будував костьоли з крадених матеріалів, різних форм, аби замаскувати призначення.

А. П. Наприклад, якщо в якомусь селі був завод з виробництва скла, то там з’являлася скляна церква.

К. Р. Видували.

А. П. Ми запросили Кубу з лекцією, показали йому місто, йому сподобалася наша еклектичність, вирішили щось разом зробити. “Церква вам не треба?” Церква не треба, але хочемо свій концертний простір.

К. Р. А він якраз вивчав тоді краудсорсинг (англ. crowdsourcing, crowd — «натовп» і sourcing — «використання ресурсів» — передача певних виробничих функцій невизначеному колу осіб – ДД), коли люди збираються й власними силами роблять щось. Тож ми вирішили зібрати спільноту й побудувати що треба.

А. П. Взяли найзанедбанішу частину парку Шевченка, в самому низу, де колись був дерев’яний сталінський амфітеатр.

К. Р. На 2500 місць.

А. П. Згорів під час Другої світової. Будували його для пропаганди, куди люди мусили приходити…

К. Р. Згори вниз.

А. П. А ми навпаки, будували для всіх. Кожний може прийти, щось зробити й показати, це відкрите місце.

К. Р. Не з серії “ми робимо для вас”, а “ми робимо з вами”.

А. П. Тобто ми побудували таку сцену й запропонували людям організовувати свої заходи на ній. Координатор приймав заявки, і якщо все було гаразд, то ми казали: ось є вільний час, записуйтесь, проводьте. І місце зажило.

К. Р. Пройшло понад 60 заходів.

А. П. Ми принципово не витрачали грошей з фондів, народ скинувся, зібрали 200 тисяч. На будівництві працювало до 500 людей, приходили з власним інструментом, всі запалилися.

К. Р. Куба залучив своїх друзів з Італії, Данії, Польщі, Чехії. Вийшов грандіозний міжнародний проєкт на ідеях солідарності, об’єднання. Існував він навіть довше, ніж розраховували. Ми будували як тимчасову конструкцію, лише на літо. Однак “Сцена” настільки сподобалася всім, що вирішили не розбирати. Простояла зиму, знову зібрали грошей, відновили частини, які пошкодила погода. З цим проєктом виграли ще кілька конкурсів. Наприклад, потрапили в п’ятірку найкращих публічних просторів Європи.

К. Р. І там вийшло смішно. Приїхали отримувати цю премію...

А. П. Там була площа в Албанії, у мармурі, з фонтанами, з бюджетом 5 млн євро, чи парк в Німеччині – 20 млн. І ми з кошторисом 5 тисяч.

К. Р. Причому приїхали мер і головний архітектор Тірани в піджаках, і ми отака банда 10 людей.

А. П. У шльопанцях і шортах.

БЛУКАТИ

- Чому ви постійно міняєте локації?

А. П. Намагаємося привернути увагу людей до місця. У нас є, наприклад, “Акваріум” на Монастирському острові – унікальне місце з розкішною колекцією риб, крокодилом…

К. Р. Крутим дизайном…

А. П. …класною архітектурою...

К. Р. І молодим прогресивним директором.

А. Ми сказали йому, що хочемо зробити концерт. Він погодився, але щоб не завадило рибам. Тож ми об’єднали концепцію експериментального концерту з рекламою Акваріуму. Після нас стали туди ходити, і ще одна організація теж робила там проєкт.

К. Р. Є місця, які нам подобаються нам концептуально. Той-таки Палац культури імені Ілліча – просто шедевр конструктивізму. Ми туди довго намагалися потрапити. Зробили вечірку на 3 поверхах з 3 сценами. Це індустріальний район, будівля не працювала вже багато років і зрозуміло, що всі гопники злетілися як метелики на світло. Нам потім писали люди у Фейсбуку – хоч і вкрали в мене телефон, це була найкраща вечірка року. Ось показник!

А. П. Або Палац дітей і юнацтва побудований у формі космічної станції – ми туди привозили Жадана.

К. Р. Ретрофутуризм, який тут є, оці моменти впливу космічної індустрії – це супер, це відрізняє Дніпро від інших міст. А якби така будівля, як Палац Ілліча, була в Європі, то вона була би вже таким туристичним магнітом.

КУРЙОЗИ Й КРАСОТИ

- Організовувати щось – справа, черевата несподіванками. У вас колись доходило до абсурду?

А. П. У 2015 ми закликали, аби художники присилали свої роботи. У нас не було бюджету, ми нічого не обіцяли, але заявки посипалися з усього світу. Нам дуже сподобався проєкт японця Кента НАКАГАВИ. Він написав, що в нього грандіозна інсталяція, на неї треба кілька тисяч євро. Але ми йому чесно сказали, що грошей немає. В 2016 він написав: “Гроші знайшов, їду. Дуже хочу у вас виступити”. І він власним коштом бере квитки, прилітає до Запоріжжя. І коли він прилетів туди…

К. Р. …перший японець, який приземлився на тій землі...

А. П. …його митники не впускали 6 годин, тому що не розмовляли англійською.

Гоголівський сміх.

К. Р. В аеропорту трапився колапс.

А. П. Але вони дійсно старалися. Не так, як зазвичай, через хабар, а все за законом. Просто ось не могли прочитати що написано. Зрештою, знайшли перекладача. А інсталяція Кента у міській філармонії стала одним з найкращих проєктів за всю історію фестивалю.

К. Р. Тричі на день приходило до 500 людей щоразу.

А. П. А Кент, як виявилося, робить саке. І ось на продажу саке заробив на квитки і на все інше.

- А якою була найбільш незвична локація?

К. Р. Наукова бібліотека ДНУ. Там директорка - просто супержінка. Впустила нас у свій зимовий сад, над яким - дуже красиві балкони. Тож ми в саду поставили музикантів, а люди дивилися з балконів по периметру.

Південний вокзал з його величезною мозаїкою - окремий твір мистецтва. Ми там проводили перформанси, виставки й працювали з людьми, які приходять на електрички. Взагалі спільна риса наших заходів – щороку розширюється авдиторія, ми не знаємо вже 80% людей, що до нас приходять. І багато з них ніколи не були ані на Південному вокзалі, ані в Будинку органної музики, ані в Палаці Ілліча. Часто чуємо: “Я навіть не знав, що є таке в місті”.

- Виходить, фестиваль уже вріс у місто?

К. Р. Місто його спочатку намагалося пережувати. Нічого не вийшло, довелося змиритися й засвоїти. Але все одно фестиваль андерграундний, він не став отаким масштабним святкуванням, як День міста, наприклад, він робиться своїми для своїх, але цих своїх більшає.

Цьогоріч програма вже готова, з фокусом більше на аудіовізуальній частині.

- Але ж зараз карантин. Проведете онлайн?

К. Р. Ні. Для нас дуже важливий момент спілкування місцевої спільноти з гостями з інших країн. Можливо, перенесемо на 2021.

ЦЕНТР

- Чи можете ви розповісти про будівлю, в якій ми зараз перебуваємо?

А. П. Вона є пам’яткою архітектури місцевого значення та складається із трьох корпусів: Старого, Нового та Секретарського. До 1806 тут розташовувалась резиденція катеринославських віце-губернаторів. Після їхнього переїзду і продажу в приватні руки садиба зникла з поля зору дослідників. Близько 1850 тут замість старого наріжного будинку був збудований кам'яний двоповерховий особняк, яким володів поміщик катеринославського повіту, колезький асесор Олександр Захарін. У другій половині ХІХ століття будівля використовувалася як приватна резиденція. Потім її придбали для розміщення губернської земської управи. А після 1925 тут розміщався військовий штаб. Архітектор, який спроєктував будинок, досі залишається невідомим. Два корпуси збудовано в стилі еклектики, найстаріший — «миколаївського ампіру», який на початку XX століття під час реконструкції змінили на модерн.

К. Р. Воно всередині більше, ніж здається зовні, складно уявити, що тут є мармуровий вхід, атланти під стелею, блакитна зала. Ми вже проводили тут концерт: прямо в блакитній залі облаштували сад – привезли рослини з Ботанічного саду, грала музикантка з Японії, яка після нас співробітничала з Девідом ЛІНЧЕМ. Восени відкриємо тут Центр сучасної культури. Саме культури, а не мистецтва, бо для нас важливо стати міждисциплінарною платформою, місцем не тільки мистецтва, а для аналізу, зустрічей, активізму, соціальної критики. Плануємо якнайширший спектр. Нарешті зможемо об’єднати досвід “Конструкції” з іншими нашими проєктами, бо ми хочемо залучити різні вікові групи, різні напрями і культурні організації під один дах. Тут буде “Ксі-простір” - лабораторія для молодих митців, галерея “Арт-світ”, сюди переїде “Альянс Франсез” – тобто вийде класний пул партнерів. Зможемо проводити постійну програму, бо тепер маємо величезний двір. І це новий виклик.

А. П. Ще тут будуть медіа-зона, сучасна бібліотека, коворкінг, івент-простір для музики чи театру, лекторій, майстерні та кафе. Сподіваємося, що Центр стане платформою для міжнародного співробітництва й формування міської творчої спільноти.

- Фестиваль так само мандруватиме чи закріпиться тут?

К. Р. Частково осяде тут, але все ж лишиться мандрівним, бо для нас важливо говорити про місто і про нас у місті.

- Як відкриватимете?

К. Р. На весь жовтень уже є плани: форум менеджерів і кураторів культури, концерти і лекції про культуру міста. Карантин вніс корективи – все онлайн.

ГОБІ

К. Р. Моє гобі переросло в мою діяльність. Люблю читати, музику, мистецтво, багато подорожую. Часто подаю документи на різні програми. Торік була на резиденції в США, заодно відвідала Пуерто-Ріко й Мексику. Якомога більше намагаюся дізнатися, що відбувається в світі, для мене важливо не концентруватися тільки на українських проблемах, а розуміти глобальний контекст і де ми в ньому.

А. П. Головне захоплення - музика, в мене навіть був свій лейбл експериментальної електроніки. Продовжую цим займатися, хоча вже не так серйозно. Моніторю музичні новинки по всьому світу. А друге захоплення – походи в гори. Я був у Непалі, підіймався на Кіліманджаро і на Тубкаль – це найвищі південна й північна вершини Африки. Об’їздив, одне слово, багацько різних гір.

К. Р. А ще Андрій – майстер спорту з дзюдо.