Місто жінок

Та виявляється, першою про «місто жінок» написала ще 1405 року така собі пані Христина Пізанська у трактаті «Le Livre de la Cite des Dames» — одному з найперших священних текстів сучасного фемінізму. Як і більшість подібних творів, книга Христини Пізанської призначена радше для поклоніння, аніж для читання. Побудована у формі діалогу між авторкою та трьома алегоричними постатями (Розум, Щиросердість та Справедливість), книга послідовно спростовує «чоловічо-шовіністичні» погляди на жінок як на нижчих істот, позбавлених інтелекту, завзяття, цілеспрямованості та інших начебто суто «чоловічих» чеснот. На спростування цих «свинсько-сексистських» поглядів Христина Пізанська наводить десятки прикладів з історії, коли саме жінки виявлялися набагато яскравішими особистостями за чоловіків.

Та хоч як було, а принаймні назва її трактату витримала століття, відгукнувшись несподіваним чином не лише в шедеврі Фелліні, а й у назві химерного фестивалю, започаткованого три роки тому в Словенії групою ентузіасток із Товариства сприяння жінкам у культурі.

Мета фестивалю, як її окреслюють організатори, — показати, що визначні здобутки жінок у культурі не є випадковістю, що жіноче мистецтво може бути не просто «іншим», а й «кращим». Найрадикальніше цю позицію сформулювала одна з учасниць фестивалю — британська композиторка й виконавець, музиколог-медієвіст, колекціонер і дослідник найекзотичніших інструментів із найвіддаленіших закутків світу Стіві Вісгарт: «Виховані чоловіками на чоловічих підручниках про чоловічий світ, що ми знаємо про світ жінок, про їхню роль у історії, крім народжування дітей і прислуговування чоловікам?..»

Зрештою, ця позиція є не такою вже й радикальною, беручи до уваги, що чоловіки скрізь, навіть у найрозвиненіших країнах, залишаються справді панівною меншиною й що навіть досягнення формальної юридичною рівності не забезпечує жінкам рівності реальної, бо ж у кожному суспільстві існує могутня інерція традиційного чоловічого домінування й традиційної суспільної маргіналізації жінок. Ця інерція виявляється у безлічі стереотипів, звичок і звичаїв, побутових норм, пересудів, дискримінацій при працевлаштуванні, поглибленому навчанні й професійній кар’єрі, у поширених анекдотах, у стандартних образах «жінок» (і, відповідно, «чоловіків») у рекламі, кіно, телебаченні. Зрештою, інерційною, «чоловікоцентричною» є сама наша мова, де не лише Бог — чоловічого роду, а й саме поняття Людини (українська мова в цьому відношенні є загадковим винятком — можливо, реліктом матріархату; але, в кожнім разі, не варто вбачати в цьому ознаку нашої меншої «чоловічої шовіністичності»: кількість жінок в українському уряді чи Верховній Раді й узагалі на керівних посадах є досить промовистою).

Сумний соціальний баланс цього багатосотрічного чоловічого домінування відбито в сухих статистичних даних опублікованих нещодавно експертами ООН. Жінки, виявляється, виконують дві третини усіх робіт у світі, отримуючи за це лише десять відсотків світової платні і, що найбільш вражає, володіючи лише одним (!) відсотком світового багатства.

Відтак загалом зрозумілим є намагання активісток феміністичного руху змінити це принизливе для жінок (а як на мене, то й для чоловіків) статус-кво, подолати чи бодай похитнути стереотипи чоловічо-шовіністичного мислення, поширені не лише серед більшості чоловіків, а й, ніде правди діти, серед багатьох жінок, котрі по-рабськи засвоїли чоловічі норми й стереотипи та змирилися з власним підлеглим становищем. Зрозумілими в цьому контексті є й намагання організаторів міжнародного фестивалю дати голос жінкам, котрі «опираються панівному (чоловічому) культурному дискурсові й намагаються витворити власний мистецький словник, власну мову».

Проте, перефразовуючи гасло одного популярного львівського тижневика, «наслідки мистецьких імпрез далеко не завжди збігаються з намірами їхніх організаторів». Люблянський фестиваль сучасних мистецтв оголив дві серйозні проблеми, притаманні багатьом подібним феміністичним заходам. З одного боку, це — загроза нової, спекулятивно-феміністської кон’юнктури, а з іншого — «жіночого шовінізму» (і то нерідко — з доволі відчутним лесбійським душком), яким найзавзятіші феміністки намагаються подолати свого одвічного ворога — шовінізм чоловічий.

Втім, на щастя, в нинішній імпрезі не превалювали феміністичні «агітки». І суто мистецькі звершення переконували публіку сильніше за пропагандистські амбіції. Зокрема, кілька фестивальних концертів були присвячені 900-річчю від дня народження першої з відомих нам жінок-композиторів Гільдегарди фон Бінген (1098—1179), знаної також як авторка богословських праць, наукових трактатів про лікувальні властивості трав, дерев, тварин і каміння, а також докладних описів пережитих нею екстатичних видінь. Народжена в аристократичній родині, вона стала черницею, а відтак абатисою, незаперечним авторитетом у церковних справах, з якою шанобливо листувалися тогочасні єпископи і вельможі, і навіть сам Папа Римський.

Гільдегарду нерідко називають «святою», хоч офіційно вона має статус «блаженної». Злостивці кажуть, що до канонізації справа так і не дійде, бо деякі тексти блаженної Гільдегарди виявляють її підозрілу обізнаність зі статевим життям; зокрема, дехто навіть вважає її ледь не першою авторкою, що описала жіночий оргазм у такому-от по-середньовічно закрученому пасажі: «Коли жінка кохає, почуття палу в її голові, що приносить чуттєву втіху, притягує сім’я мужське. І коли падає сім’я в належне місце, той сильний пал спускається з голови, притягує сім’я до себе й затримує його. При тому жіноча стать стискається так, мовби затисла її якась могутня долоня».

Та хоч як було, а Гільдегарда вже давно канонізована феміністками як справді одна з найяскравіших інтелектуальних постатей середньовічної Європи. Її великий музичний твір під урочистою назвою «Symphonia armonie celestium revelatiounum» урочисто виконав у церкві св. Флоріана дівочий квартет «Sinfonye» під керівництвом Стіві Вісгарт та Оксфордський дівочий хор. І за її ж мотивами підготували цікавий перфоманс дві милі панни з Нью-Йорка — Зіна Паркінс (електрична арфа) та Жанін Гігінс (відеокомпозиція).

Хоч, зізнаюсь, найбільше враження в музичній частині програми на мене, невігласа, справили юні барабанщиці — двадцять хвацьких дівчат із Шотландії, що об’єдналися в екзотичну групу «Ши-бум», аби випробовувати перетинки своїх шанувальників і просто безневинних перехожих африко-бразильськими самбами, африканськими, латиноамериканськими, кельтськими й усякими іншими ритмами. Зрештою, можете собі уявити, на що здатні двадцять дівчат із двадцятьма барабанами найрізноманітніших форм і розмірів (я й не підозрював, що в природі існує таке розмаїття цих череватих почвар!) — група «The Pet Shop Boys» якось була запросила їх підіграти трохи для свого альбому «Bilingual», отам-то можете їх і почути, хоч та їхня гра — райський спів проти того, що вони виробляли на люблянських вулицях.

А останнього дня їм заманулося запросити на workshop чи, як у нас кажуть, «майстер-клас» усіх місцевих ентузіасток цього виду спорту, себто мистецтва. На щастя, щоправда, барабанів нікому не видавали — слід було приходити зі своїми. Та хто б міг подумати, що в двомільйонній країні назбирається стільки барабанів?!..

І от коли після цієї забави всі ці відьми, почвари, фурії, упириці висипали зі своїм начинням на вулиці безборонного міста, — це й був справжній кінець феміністичного фестивалю, його, так би мовити, апофеоз чи, як кажуть шотландці, climax, — розуміючи під цим словом, дідько би їх взяв, зовсім не те, що ми.

Любляна — Київ

№216 11.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»