Між двома ювілеями

Спадщина видатного українського баса під загрозою знищення — про це багато разів писав «День». Час іде, а проблему — не розв’язано! У серпневі дні мільйони шанувальників таланту майстра згадують Бориса Романовича. Щороку на початку серпня на могилі славетного Бориса Гмирі з’являється значно більше квітів, аніж зазвичай. Саме на цей період припадають і день його народження (5 серпня 1903 р.), і відхід у вічність (1 серпня 1969 р.), і день поховання (4 серпня).

Співак пішов із життя зарано. Його серце не витримало тривалих і жорстоких «протистоянь» із керівництвом Київської опери, виснажливої боротьби з новітніми «Сальєрі» та недолугими радянськими чиновниками від мистецтва. Протягом десятиліть після смерті співака до Києва регулярно надходили грошові перекази від його шанувальників із Москви та Ленінграда на вінки для його могили. Але зараз мова не про це.

Ми наближаємося до чергового ювілею Гмирі — 110-річчя від дня народження. Борис Романович є не лише нашою національною гордістю, а й винятковою постаттю у світовій музичній культурі! Як зазначало ЮНЕСКО 2003 р., «Гмиря відомий як Борис Великий і його величний бас визнаний як унікальний феномен, що належить не лише Україні, а й світовій культурі загалом. Його філософські та епістолярні праці також становлять велику цінність для світової культури...»

Здійснення будь-яких заходів з ушанування його пам’яті не може бути справою лише ентузіазму, а має мати відповідне законодавче підґрунтя і державний механізм впровадження в життя. У таких випадках Кабмін видає Постанову, яка підкріплюється необхідними державними коштами і дорученням відповідним органам культури реалізувати затверджені завдання та освоїти кошти.

Нагадаємо, Розпорядження «Про відзначення 100-річчя від дня народження Б.Р. Гмирі» за № 558-р Кабмін видав ще 26 вересня 2002 року, а 30 січня наступного року міністр (на той час — Ю.П. Богуцький) підписав наказ про здійснення ювілейних заходів. Це робилося напередодні 100-річчя від дня народження співака. Відзначення цього ювілею відбулося завдяки зусиллям Благодійного фонду Бориса Гмирі, відносно вдало і залишив по собі багато спогадів та сподівань.

Згадаймо про ті заходи, затверджені на високому державному рівні, значну частину з яких не виконано не лише далекого 2003-го, а й до сьогодні! А саме:

— у квартирі видатного баса не створено «Національного мистецького центру» на базі помешкання на Хрещатику, 15 та багатющої колекції фоно- й фотодокументів, матеріалів (архіву, особистих речей), які спадкоємці готові передати державі;

— не споруджено жодного пам’ятника Гмирі ні в Києві, ні взагалі в Україні;

— не переведено на сучасні носії записів понад 400 музичних творів із магнітної плівки «Свема», яка катастрофічно осипається, і вони гинуть;

— те ж саме — з відеозаписами співака;

— не створено повнометражного художньо-документального фільму про Гмирю;

— не опубліковані книжки: «Борис Гмиря: листи до вчителя» обсягом 60 д. а., «Репертуар Бориса Гмирі» 35 д. а. тощо.

Відзначимо, що лише на 10% здійснено видання музичної спадщини співака на електронних носіях (фонографічний спадок Гмирі сягає щонайменше 50 компакт-дисків). Та й ці 10%— переважно за рахунок його спадкоємців. Натомість російські фірми протягом десятиліть видають колосальну кількість дисків із записами Гмирі у форматі MP3, навіть не реставруючи записів, і розповсюджують їх в Інтернеті.

Наступний, 2013 рік має стати Роком ІІІ Міжнародного конкурсу вокалістів імені Бориса Гмирі. Він мав би відбутися цьогоріч, але ще зарано думати про його проведення. Факт його організації та можливість перенесення передбачені постановою Кабміну від 12 травня 2004 р. У ній чітко сформульовано обов’язки Міністерства культури та Міністерства закордонних справ України щодо сприяння проведенню конкурсу. До речі, варто навести цитату зі згаданої постанови: «Видатки, пов’язані з проведенням конкурсу, здійснювати в межах бюджетних призначень, встановлених Міністерству культури і мистецтв у Державному бюджеті України на відповідні роки». Треба сказати, що у світі цей конкурс здобув репутацію найсправедливішого та абсолютно не корумпованого змагання співаків у Європі. Отже, маститі професіонали й молоді співаки з багатьох країн світу чекають на цю подію і давно вже турбують керівництво Фонду Гмирі із запитаннями про те, в якому році відбудеться цей конкурс. Сподіватимемося, що цей конкурс — один із небагатьох міжнародних музичних форумів у столиці України — все-таки відбудеться. Адже це є питанням престижу нашої держави.

Слід сказати про ще одну з найактуальніших і найдраматичніших сторінок, які стосуються спадщини Гмирі (про це писав «День»). Нині київське помешкання співака в Пасажі на Хрещатику перебуває... під арештом! І це реальний факт. Арешт накладено відділом державної виконавчої служби Печерського району міста Києва Постановою від 20 жовтня 2011 р. про арешт майна боржника та оголошення про заборону на його відчуження.

Нагадаємо, спадкоємиця Гмирі Ганна Принц, позичивши гроші, видала щоденники співака під гарантії їх закупівні Міністерством культури та КМДА. (Ідеться про унікальну книжку «Борис Гмиря. Дневники. Щоденники. 1936—1969». Харків: «Фоліо», 2010). Зокрема, в листі, підписаному тодішнім заступником міністра В. Лісничою 19 вересня 2011 р, констатовано: «На превеликий жаль, здійснити закупівлю зазначеної книги немає можливості, оскільки кошти на централізоване придбання літератури для поповнення публічних бібліотек у 2011 році Міністерству не виділялися. Разом з тим, розуміючи актуальність і ґрунтовність видання, Міністерство має намір повернутися до розгляду порушеного питання у наступному, 2012 році».

Та Ганна Принц була впевнена, що Міністерство культури і столична міська адміністрація виконають свої обіцянки й викуплять значну частину тиражу видання для бібліотек країни. Безумовно, це якнайкраще сприяло б вихованню молоді та збереженню спадку співака в пам’яті наступних поколінь українців. Проте не сталося так, як гадалося. На сьогодні помешкання Гмирі — майбутній музей, перебуває під арештом, а отже — будь-коли його можуть передати котромусь із «нових українців» задля відшкодування ганебного боргу. Ба більше: завдяки публікаціям у «Дні», розголосу ситуації, що склалася навколо раритетів співака у ЗМІ, й народній підтримці Ганна Принц уже відшкодувала більшу частину боргу. Але в повному обсязі борг ще не погашено, і в будь-який момент може статися лихо: ми втратимо весь багатющий духовний спадок, який залишився на землі після Бориса Романовича! Якщо, не дай Боже, це трапиться, годі й думати про квартиру-музей, центр Бориса Гмирі та всі пов’язані з цим культурно-просвітницькі проекти. А вони лише прикрасили б панораму мистецького життя нашої держави і сприяли б подальшому утвердженню України у світі як високоцивілізованої держави, яка має величезний культурний потенціал.

Нагадаємо, Борис Романович назавжди залишився в пам’яті наших сучасників, а також їхніх дітей та онуків. Його диски охоче розкуповують численні слухачі. Так само, як це було і з його грамплатівками, які в колишньому СРСР виходили мільярдними тиражами. Формально, ніхто ще офіційно не підрахував тиражів усіх записів Гмирі, виданих за останні вісімдесят років. Якщо зробити такий підрахунок, він був би гідним світового рекорду й занесення до Книги рекордів Гіннесса, як це колись сталося із платівками відомого німецького баритона Дітріха Фішера-Діскау.

Ім’я Бориса Гмирі давно вже внесено до найпрестижніших енциклопедій та словників світу. Його численні аудіозаписи теж розійшлися всіма континентами. На сьогодні нам залишається єдине завдання — зберегти його ім’я та бути гідними його спадщини. Тож зробімо те, що від нас залежить. І передаймо пам’ять про нього нашим нащадкам. Вслухайтеся лише в чистий, високий і спрямований у віки голос Бориса Романовича — і вам стане зрозуміло, що його спадщина неоціненна і її збереження має бути в центрі уваги не лише родини митця, а й усіх нас, держави загалом.

Сотні записаних Гмирею творів, його фантастичний літературний спадок і незліченні спогади сучасників — усе це стане підґрунтям свідомості українців поточного століття й формуватиме образ нашої держави у віках. Тож подбаймо про це і не загубімо наших духовних скарбів! Адже Гмиря співав не лише твори світової класики. Не забуваймо, що ним виконано й записано рекордну кількість, по-перше, українських народних пісень і, по-друге — вокальних творів на вірші Тараса Шевченка. Та як виконано і записано!

Борис Гмиря та його прихильники у своїх численних листах (ще не опублікованих) міркували про призначення високого мистецтва і його значимість у духовному вихованні нащадків, наближенні до духовних цінностей і розвитку прийдешніх поколінь. Листи митця (10,5 тис. листів Гмирі та до нього) його родина вже давно систематизувала за країнами, містами й адресатами. Усе це зберігається у відповідних папках і готове до публікації. Отже, це і багато іншого чекає на свого читача. Спадок Гмирі живий і готовий відкритися сучасникам. Аби тільки Бог дав розуму нашим правителям зрозуміти, чим вони нехтують, і здригнутися від злочинного мовчання довкола величного імені Бориса Гмирі.

Знаєте, Борис Романович у своїх камерних концертах часто співав народний романс «Я бачив, як вітер берізку зломив» (музична обробка Антона Рубінштейна) — щемкий, зворушливий твір, сповнений високої поетичної туги. Слухаючи його, багато хто в залі плакав. Є там такі рядки:

На світі у кожного сонце своє...
Любенько живеться,
як сонечко є,
А згасне це сонце —
і жити шкода,
На світі без сонця
усе пропада...

То коли ж воно зійде, те сонце небайдужості й шани до пам’яті Бориса Романовича з боку української влади? Любові й шани народу по всьому світі йому не бракує й понині. Але необхідно, щоб до неї додалася ще й пошана й увага з боку українських владних і державних мужів!