Молитва за щастя і свободу

Лібрето опери написав  Темістокле Солера. Сюжет засновано на біблійній історії про євреїв, яких полонили вавилоняни, та божевіллі царя Вавілону Навуходоносора, що назвав себе богом... У постановці режисера Анатолія Солов’яненка, диригента Миколи Дядюри,  хормейстера Богдана Пліша ця масштабна опера з величезною кількістю хорових сцен вийшла схожою на молитву за щастя і свободу народу, а радісний фінал дає переконливу віру у щасливе майбутнє Батьківщини. Це спільний українсько-італійський мистецький проект народився під патронатом Посольства Італії в Україні та за підтримки Італійського інституту культури.

Нагадаємо, вперше на сцені Національної опери «Набукко» було поставлено 23 роки тому, майже через півтора століття після її написання. Це був спільний французько-німецько-український проект, в якому режисером виступив француз П’єр Жан Валентин, художниками — німці Андреас Шалла та Ірен Гертман, диригентом — Володимир Кожухар, а хормейстером — Лев Венедиктов. Події вистави розгорталися у символічному просторі, не перевантаженому деталями та бутафорією. Потім постановка зійшла зі сцени, а на зміну їй тепер з’явилася повна її протилежність — надзвичайно деталізована, з розкішними декораціями і костюмами, придуманими художницею Марією Левитською, вистава, яка трактує шедевр Дж. Верді як статичну ораторію із вкрапленням драматичних сцен. У принципі, це цілком відповідає природі опери «Набукко», яку нерідко називають «драмою для хору» і навіть «хоровою фрескою».

Вже під час оркестрової увертюри перед слухачами постає завіса, стилізована під барельєфи стародавніх цивілізацій Месопотамії. Вони є настільки реалістичними та вражаючими, що розглядання стає не менш захоплюючим, ніж подальша дія. Спроби «оживити» хор виглядають вдало — він то вирує, як на початку першої дії, то застигає у різних позах, як у другій сцені третього акту, де виконується найзнаменитіший хор «Va, pensiero» (цей номер, поетичний текст якого є парафразом біблійного псалму 136 «На ріках вавілонських», вважається неофіційним гімном деяких регіонів Італії). Хор не є монолітним, він розбивається на групи, які взаємодіють між собою та вносять певну динаміку в статичні сцени. Утім, статуарність переважає над драмою навіть в дуетах і тріо. Режисер Анатолій Солов’яненко примушує виконавців застигати в тих чи інших позах, фіксуючи погляди публіки на красі певного жесту або графіки мізансцени, ніби роблячи своєрідні стоп-кадри.

Зірковий виконавський склад першої постановки перетворив її на очікувану подію задовго до прем’єри — вже за два місяці квитки були повністю розкуплені. Із Італії приїхали три вокалісти — Алессандро Д’Акрісса у партії Абдалло, Еліза Маффі у ролі Анни та  Ріккардо Дзанеллато — відомий італійський бас, який постійно співає у постановках Ріккардо Муті та виконував свою партію первосвященика Захарії на кращих світових сценах. Утім, найбільш очікуваною стала участь у виставі української зірки Людмили Монастирської в знаковій для неї партії Абігайль — саме з нею вона виступила в театрі Ковент-Гарден 2013 року в постановці Даніеле Аббадо разом із Лео Нуччі і Пласідо Домінго, які по черзі виконували партію Набукко. У київській постановці Л.Монастирська продемонструвала надзвичайну віртуозність вокалу, що дивовижним чином поєднує суворість та солод. Це якби моцартівська Цариця Ночі раптово перетворилася на пристрасну людську істоту, але залишила при собі риси богині.

Нова постановка «Набукко» вийшла, безумовно, дуже вдалою — на неї не соромно повести гостя із закордону, це добротна вистава європейського рівня. Утім, керівництву Національної опери хочеться нагадати, що творчий багаж Дж. Верді, як і будь-якого іншого композитора, не безмежний, і слідом за вже сьомою (!) оперою цього італійського майстра, яку включають в постійний репертуар, хотілося б побачити прем’єри інших німецьких, французьких та, звісно ж, українських вистав.