Молитва за Україну Зеновія Кецало

Народний художник України Зеновій Кецало кожного дня встає о сьомій ранку. Робить потужну зарядку. Як він каже, «викручуюся на всі боки». Потім обливається холодною водою й закінчує ранкову оздоровчу процедуру швидким масажем із допомогою жорсткого рушника. Вбирається, зачісується (це вже повільніше), душею готуючись до наступного, головного — молитви.

«Отче наш», «Богородице, діво, радуйся» й молитва «За неньку-Україну»: «Господи! Матінка Божа! Допоможіть нам збудувати незалежну Україну. Не допустіть пролиття крові на наших землях, дайте нам жити у злагоді, добрі, мирі й любові з усіма народами, які населяють нашу землю!»

Кому б іншому не повірила, що ніколи (ніколи!) цьому своєму розпорядкові не зраджує. А Кецалові вірю. В його віці не брешуть, правил своїх не змінюють і душею не торгують — занадто вже близько стоїть до Бога. 86-ий рік. Однак ще кремезний, опікується собою сам і на кожній щорічній осінній виставці у Львові виставляє нові роботи. На останній довго ходив залами, приглядався та й пішов розчарований — «не дуже вже мав, на чому око зупинити…» Чи то дійсно немає чого митцям виставляти, чи то відбір такий був?

Він любить, коли молоді виявляють небоязкі, незалежні таланти, однак і мистецьких засад осторонь не стоять. Так, як вчили колись його.

…Коли Зеновій сказав батькові, що хоче стати художником, той подивився здивовано й запитав : «Будеш паркани малювати?» Батько мріяв, що син буде священиком, недарма ж він так докладав до його навчання зусиль! Відправив до приватної гімназії імені Гродгера й навіть до господарки сильно не залучав. А тут звільнив робітницю, що допомагала родині поратися на городі та у стайні, й поставив на її місце сина. Нехай попрацює, весь непотріб із голови вивітриться, а як не вивітриться, то за півроку часу «наймитом» встигне трохи грошей назбирати, аби піти вчитися «паркани малювати».

— Як їхав до Львова, то навіть не знав, які екзамени треба здавати, — зізнається Зеновій Євстахович. — Однак нічого — склав успішно, й мене прийняли на перший курс художнього училища — «Віддял штук здобнічіх і пшемислу артистичних». Викладання йшло польською мовою. Освіту давали грунтовну — історія мистецтв, історія стилів, хімія, хімія матеріалів, анатомія та ще купа предметів. Я щодня їздив із Ходорова до Львова поїздом. А це сімдесят кілометрів. Занять не пропускав. Стосунки між студентами та викладачами були дистанційними. Не те, щоб ми не могли бути з ними відвертими, до думки їхньої прислухалися без зайвого скепсису. Це були метри! Починаючи від того наскільки широку освіту мали й закінчуючи тим, що ніколи не дозволяли собі лайливого слова, неохайності — завжди свіжа сорочка, метелик або краватка. І величезне бажання дати студентам якомога більше. Викладати в навчальних закладах могли лише люди, визнані суспільством!

Зеновій Євстахович починає перераховувати прізвища викладачів, підкреслюючи особливості кожного. А я вже не записую, а розкривши рота дивлюсь на людину вдвічі старшу за мене й думаю, що не зможу перерахувати всіх прізвищ своїх викладачів. Щоб приховати здивування п’ю чай і оглядаю велику і, як на мене, холодну майстерню.

Кецало бачить, що змерзла й хитро посміхаючись ставить на стіл невелику пляшку. Я вдивляюсь в етикетку, з першого погляду фабричну, й не можу стримати посмішки: зваблива пані пропонує келих, під яким написано: «Кецалівка — то справжня горівка!».

Пан Зеновій наливає в келишки, розміром із маленький горішок, рідину й тихенько її смакує. О, тоті старші галичани всьому знають міру! Якщо п’ють напої, то лишень для створення привітної аури, каву завжди — густу та міцну, філіжанками ще меншими за келишок. Уміють вітатися першими, носити берети, жартувати, нікого не ображаючи, й цінувати кожну хвилину життя. А Кецало один із них. Можливо, один із останніх могікан.

ПЕРШИЙ ТОСТ — ЗА МРІЇ ЮНОСТІ

У перші ж канікули батько доручив синові зробити малярні роботи у новій хаті. І залишився задоволеним — пензля в руках той навчився тримати. Однак по-справжньому визнав сина лише після другого курсу, коли той поїхав на практику, допомагати художнику Яну-Генріку Розану розписувати костел у Кросценко Нижньому. Відібрали тоді кількох студентів, поселили у плебанії, взяли на повне утримання та ще й платили півтора злотих на день. (Для порівняння скажу, що за 15 злотих можна було купити корову). Хлопці мусили готувати грунт для живописних робіт, малювати орнаменти й золотити.

Пан Розан, що перед тим розписував одну з каплиць Риму, приходив кожного дня в костел у білому халаті, при метелику. Малював він темперою, яку готували з пилку квітів і доставляли з Італії. Жив художник у будинку граб’я Потоцького, тобто пошанування мав величезне.

А молодий Кецало за літо встиг заробити стільки, що повністю поміняв свій гардероб і приїхав додому цілковитим франтом. «Дивіться, а вчора ще підсвинком був!» — не стільки дивувався, скільки радів батько. Хоча платив за навчання сина, як залізничник, не багато, однак йому приємно було бачити, що син стає на власні ноги.

Цілий третій курс малювали оголену натуру майже в натуральну величину, робили портрети, натюрморти. Навчання продовжувалося і по обіді, не так як зараз, коли студенти після третьої розлітаються по кнайпах. На кавалєрку ходити не мав часу взагалі, встигав дівчатам хіба що помахати привітно з вікна, бо навіть до Львова на роботу або навчання їхали у різних вагонах. Так було прийнято й ніхто на те не нарікав.

А після третього курсу поїхав із відомим художником Ковжуном розписувати церкву в Єзуполі. Платили йому вже 3—4 злотих на день і дозволяли робити серйозніші роботи. Ця довіра надихала й окрилювала і, якщо чогось іще не вмів, намагався негайно навчитися.

Отримавши диплом, вирішив їхати до Краківської академії. Життя здавалося довгою, повною натхнення дорогою. Світлою дорогою до мистецьких вершин.

У Краківській академії вчилися у ті часи лише два українця — Кецало та Глова. Молоді українці, що вчилися в усіх Краківських вузах, гуртуючись у студентську громаду, жили спільним духовним життям. Влаштовували якісь лекції, семінари, вечірки. У Кракові тоді мешкали Богдан Лепкий, брати Кубійовичи — тобто не найгірше в інтелектуальному сенсі товариство.

На вакаціях уже самостійно Зіновій Кецало розписував церкву в Кутах. Шкода, що не встиг. Йшов 39-ий рік… Спочатку, як то кажуть «прийшли перші совіти», а потім почалася війна.

— Війна іде, а я ніби нічого не бачу — церкву розписую!

Приїжджає брат: «Їдь додому». — «Мушу церкву закінчити.» — «Мама помирає». І то була перша моя згорьована ластівка…

ДРУГИЙ ТОСТ — ЗА ЖИТТЄВУ МУЖНІСТЬ, ЗА ЛЮДИНУ В КОЖНІЙ ЛЮДИНІ

Маму поховали, і треба було жити далі. Запропонували Зіновію роботу у школах — українській, польській та єврейській. Всюди викладав малювання та креслення. Але хотілося вчитися і він ступив до Харківського художнього інституту. Ще б пак його не зарахувати — із такою підготовкою!

Та не склалося, — забрали в армію. Спочатку служив у Харкові, а після 22 червня 41 го їх, 1000 хлопців ізЗахідної України, три дні протримавши в Білій Церкві без провіанту, відправили на Урал у складі робочого батальйону. Висадили десь на маленькій станції, наказали рубати ліс і будувати землянки. Працювати мали на будові магнієвого заводу. Все б нічого, та хотілося додому, подивитись на батька, сестру, братів. Турбувався, як німці з ними поводяться? Війна, по всьому видно, надовго затягнеться…

Він відверто висловлював свої міркування вголос і тому звинувачення, яке йому висунули, було таким: «Выходец из Западных областей Украины. Не верил сообщениям Совинформбюро, клеветал на советский колхозный строй. Дважды пытался перейти на сторону противника, (хоча, як можна було переходити на Уралі в 43-му на бік противника — невідомо, загадка. — Авт. ), призывал к созданию независимой Украины».

Але перше ніж Кецало підписався під цим вироком, пройшло 9 місяців слідства. Слідчі мінялися й кожен із них говорив: «якщо хочеш жити — лише в таборі, іншого не дано. Виведемо вночі й розстріляємо, як собаку…» На допити викликали вночі, щоправда не били. Коли вже спух від голоду й не міг рухатися, підписав усі папірці, які йому підсунули. І таким чином вибрав життя.

Присудили 8 років тюрми та три роки позбавлення громадянства. Однак після вироку ще півтора місяці не відправляли до табору, малював для начальства якийсь безлад — коврики з лебедями на воді, медведиків, якісь казкові пейзажі. Годували, правда, добре. Навіть до начальника КДБ Рудченка привозили додому — займатися з його донькою малюванням та кресленням. Якось той покликав Зеновія на кухню, налив стопку: «Тільки нікому не кажи». Після того візиту його все ж таки відправили до табору. Певно, хтось «настукав» про такі виняткові «пільги».

А у таборах усі роки теж малював. Один художник був на три табори. Талант рятував його й тут. Возьме до рук олівця чи пензля і не бачить уже ні табору, ні злих посмішок зеків. Хоча навіть нарізав останнім папір на карти, та малювати карткові малюнки відмовлявся. «Це перевело б мене на інші рейки стосунків. А я цього не хотів. Усе запевняв себе: не маю вийти за лагерний поріг із бруднішою душею, маю стати іншим, але не гіршим». А серед «політичних» було чимало освічених, інтелігентних людей. Знову ж — «приємне коло для спілкування».

Нещодавно почув якусь «блатну» пісеньку про те, «что Бог ушел из мест лишения свободы». «Це — неправда, я лише Божою підтримкою й рятувався. Що було б зі мною, якби не він?!»

ТРЕТІЙ ТОСТ — ЗА ЖІНОК!

Відбувши всі 11 років далеко від батьківського дому, повертався на Україну через Москву. Зупинився тут на три дні, і всі три дні проблукав залами Третьяковської галереї. Стояв перед творами великих художників, і не може сказати зараз, чого більше було в душі — плачу чи радості?

33 роки. Вік, коли люди досягають певного росту та стабільності. Коли душа визріла і треба йти вгору з певним багажем. А що було у нього за плечима? Тавро людини, яка відсиділа чимало років. Розтрачені літа, розвіяні надії. І все ж життєвих сил було більше за розпач. Якщо б глянув на себе у дзеркало, побачив би велетеня, що хотів намалювати найгарніші картини. Красеня, який ще не запізнався з жінками, і тому мав в душі ціле море нерозтраченої любові. Чоловіка, що отримав, вистраждав, виплекав в собі бажання бути вільним і робити те, чого прагне душа.

Ясна річ, що родина відразу ж хотіла зробити Зеньові «якнайліпше» — оженити з гарною, вправною газдинею. Сестра якось організувала вечірку в однієї своєї знайомої. Все було чемно, виховано, в найліпших галицьких традиціях: дуже мила особа господарювала за зовсім не бідним столом.

— Та я вийшов із того дому і сказав собі, що ніколи туди більше не прийду. Бо нічого мого там не було. А свій дім треба будувати своїми руками. Ми зі своєю дружиною так і робили. Вона через мене кинула роботу у Львові та приїхала до Ходорова, де я деякий час працював. Потім уже отримали квартиру у Львові, народили дітей. Вона ніколи після моїх численних поїздок не питала мене, з ким я зустрічався, чи були в нашій групі художників жінки? А все запитувала: «Що ти намалював?» І я їй за то вдячний був. Якось, коли я був у Америці й зателефонував додому, то дружина сказала: «Якщо тобі там добре ведеться і ти хочеш залишитися, то я до тебе претензій не матиму…» Тоді я взяв квиток на літак і прилетів додому. Вирішив так: якщо за молодих літ трималися й у складні хвилини підтримували один другого, то тепер, коли голова посивіла, дружини та її вірності не зраджу… Тепер її немає. Лишилася добра пам’ять, світлі згадки й обов’язок завершити те, що планували разом.

— Про що ж мрієте?

— Перегортаю свої життєві сторінки й думаю, чи добре робив, що завжди відмовлявся від викладання? Не хотілося на щось інше витрачати час крім спілкування із олівцем та фарбами, власними роботами. Може тому так багато і встиг намалювати. Жити після всіх моїх втрачених у в’язниці літ хотілося так, як дихаєш, йдучи за своїми мріями. Щоправда, одне варто пам’ятати — кожен успіх, кожна сходинка догори замішана на величезній, важкій роботі. На самодисципліні, на вперто й мудро побудованих планах. Я завжди знаю, що буду робити завтра, через тиждень. Якщо Бог іще подарує мені літа, то хочу завершити формування експозиції для музею, який планую відкрити у власній майстерні. Вже є з того приводу рішення губернатора, хоча нічого не зроблено, навіть телефон не провели… А я маю не лише різножанрову збірку власних картин, до тисячі (і при цьому скільки розлетілися по світу — роздарував), маю 180 замальовок національного одягу. Чотири роки ходив від села до села, хотілося нічого не згубити, все підмітити, аби нащадки ніші добре знали, звідки вийшли та куди мають прямувати. Чекаю на вихід альбому з моїми роботами — національним жіночим одягом.

І ще маю один біль… 25 років був головою секції графіки, створив графічну майстерню — і неабияку! Зібрав старе австрійське літографське каміння — 520 штук, яким ціни немає. Звозив сам на тачці з усіх усюд, нікому жодного не віддав, хоч приїжджали й із Москви не один раз. А тепер у тому приміщенні «перейшли на інший вид діяльності», створили якесь комерційне підприємство. Що тут скажеш?…

Чимало треба поміняти в нашій державі, чимало поставити з голови на ноги, аби соромно не було не лише перед нащадками, а й перед тими молодими людьми, що згинули в таборах, яким у провину ставили «агітацію за незалежність України». Скільки років відтоді, а все запитуємо себе — яку Україну маємо? Мусимо вже не питати, а будувати. Тому й молюся щодня за долю України та маю надію — Бог мене чує. Як я чую людські голоси, що доносяться з вулиці!