Мушкетер проти недотепи

Одні з них із патріотичним захопленням прославляють свою націю, її героїв і їхні прекрасні риси — дотепність, хоробрість, самовідданість, вірність батьківщині, меті і прекрасній дамі (не даремно ж Франція — батьківщина мушкетерів). А друга група кінорежисерів, схоже, займається тим, що оспорює моральні принципи першої, ставлячи під сумнів її право на безапеляційність думок про добро і зло. Цим художникам явно набридло солодке самолюбування нації.

Дві стрічки 1997 року, представлені в програмі, чудово ілюструють названу тенденцію. «Лаври пана Шотца» — фільм про великих «мушкетерів науки» П’єра і Марію Кюрі. Тут, як і належить, є і подекуди одичний тон життєпису визначних людей, і зворушлива мелодраматичність, і дозовані комічні репризи, що додають стрічці фірмової «французької легковажності». Такі фільми, очевидно, призначені для сімейного перегляду, аби, повернувшись із сеансу, батько міг менторським тоном сказати чадам: «Це наша країна породила таку геніальну людину!» У цьому сенсі фільм «Нахаба Бомарше», знятий на рік раніше, — цілковита калька «Лаврів...». Якщо замінити епоху, прізвище, рід занять героя і колір волосся його коханої дівчини, але неодмінно залишити винахідливість, відвагу і мужність, а головне — самовідданість перед батьківщиною — то фільм матиме успіх! Як, наприклад, «Гусар на даху» (1995), де, дарма що під час холерної епідемії, діють всі ті ж самі знайомі персонажі — справжнісінькі мушкетери, браві, дотепні, галантні...

Фільм «Фред» 1997 року — типовий зразок іншого погляду на світ і себе в ньому. Герой його простий, аж ніяк не миловидний, грубуватий чоловік. Невдаха, який втратив роботу і живе (і, до речі, добряче п’є) за рахунок своєї «громадянaської дружини», теж, прямо скажемо, не дами з вищого світу. І кохання героїв не таке вже й піднесене. Здавалося б, що в них може бути цікавого? Але ж їхнє пересічне, на перший погляд, життя захоплює. Тому що в цих звичайних, небездоганних людях ми впізнаємо самих себе. А в атмосфері картини відчуваємо гімн життю такому, яким воно є, а не такому, яким воно ніколи не буде. І, можливо, якась матуся після такого фільму, глянувши на свого нетямущого нащадка, замість того, аби засмучуватися, що він не Наполеон, стане до нього терпимішою, тому що побачить в ньому Людину. Подібні думки викликає й картина «Неллі і пан Арно» (1995), в якій 25-річна друкарка і 65-річний письменник (природно, зі сварливим характером) раптом стають найближчими одне одному людьми. Або фільм Андре Тешине «Моя улюблена пора року» (1993), де після тривалої розлуки біля одра хворої старенької матері зустрічаються теж немолоді вже, замкнені і, мабуть, не дуже щасливі брат і сестра. Щоби заново зрозуміти й полюбити одне одного. Чарівністю повсякденного життя просякнутий і фільм Седрика Клапіша «Сімейна схожість» (1996). Звичайна міщанська сім’я з п’яти осіб збирається на традиційне фамільне торжество, і раптом усі починають поводитися найнесподіванішим чином. Кожний скидає личину, і виявляється, як каже одна героїня, «деякі люди непристойно поводяться, при цьому не кажучи жодного непристойного слова...» Вона має рацію: у фіналі глядач з огидою дивиться на чарівного і ввічливого лощеного улюбленця сім’ї і щиро радий за його брата-недотепу і невдаху, до якого повертається дружина.

Можливо, нинішній тиждень французьких фільмів якоюсь мірою продемонстрував оптимальну модель сучасного національного європейського кінематографу, де органічно поєднані майже розчулене ставлення до своєї історії і вимогливий погляд на сучасну реальність. Хоча, якщо порівнювати суто художні переваги представлених на фестивалі картин, доведеться визнати, що зображення життя такого, яким воно є, вдається французьким режисерам значно краще. І екранний недотепа завжди перемагає блискучого мушкетера.

№172 10.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»