Мужчина, Жінка і Вічність

Автором твору є Вірко БАЛЕЙ — американський композитор, диригент і піаніст українського походження, чия творчість міцно пов’язана з українською культурою та історією. «Червону землю. Голод» виконали: Симфонічний оркестр Національної філармонії України (диригент Віталій Протасов) і двоє солістів — сопрано Тамара Ходакова (Жінка) і тенор з США Джон Дайкерс (Мужчина). Слухачі почули: Вступ до опери (інструментальну частину) та частини твору — «Колискову», «Час вовка» і «Вічне сяйво».

Ми познайомились із закордонним мистецьким поглядом на події Голодомору (лібрето опери належить українському поетові Богданові Бойчуку і створене ним ще до його повернення на Батьківщину). Філармонічний оркестр і диригент доклали чимало зусиль, аби гідно представити твір. Не обійшлося без організаційних ускладнень: за кілька днів до концерту з’ясувалося, що американська співачка Лора Бон, що мала взяти участь у виконанні, не зможе прилетіти на фестиваль. Тому на особливу відзнаку заслуговує киянка Тамара Ходакова, яка замінила американку і в максимально стислий термін вивчила доволі складну партію, фактично врятувавши виконання твору. Інший соліст — видатний американський співак Джон Дайкерс протягом тижня інтенсивно репетирував разом із українськими музикантами. Поява на нашій сцені зірки такого рівня, як Дайкерс, — подія сама по собі непересічна, а те, що американський співак виконував твір, що осмислює нашу історію, дає привід для особливої уваги.

Мої розмови із Вірком Балеєм і Джоном Дайкерсом відбулися після київської прем’єри «Червоної землі», що є на сьогодні, мабуть, єдиною оперою на тему українського Голодомору.

— Вірко, опера завжди починається із вибору літературного першоджерела. Як це відбувалося у вас?

— У Богдана Бойчука є п’єса «Голод», вона мені дуже подобалася і я бачив у ній гарний потенціал для опери, — розказав Вірко БАЛЕЙ. — Там лише два головні персонажі — Чоловік і Жінка, немає масових сцен, а це важливо з практичного боку бо в Америці мало професійних оперних театрів, які могли би поставити масштабну сучасну оперу. Це вимагає бюджету десь під півмільйона доларів — великі гроші, що їх неможливо покрити з продажу квитків. Водночас університетські театри вільніші у виборі репертуару. На початку 1990-х років на театральному відділенні Університету в Лас-Веґасі, де я викладаю, вирішили поставити мою оперу, режисером мав бути Юрій Іллєнко. Однак тоді нічого з цього не вийшло, бо університет невдовзі відмовився від проекту.

— Чи була тоді завершена музика опери?

— Не повністю, але значною мірою. Повернувся я до твору лише через півтора десятиліття, в середині 2000-х, багато чого в музиці переробив. Працював не лише вдома у Лас-Веґасі, а частково в штаті Арізона. Там є місце, де земля дуже червона, фантастичної краси краєвиди. Саме тоді постала ідея назвати оперу «Червона земля. Голод».

— Отже, образ червоної землі прийшов з Арізони. Що це було за місце?

— Це високе гірське плато із рослинністю на висоті майже 2000 метрів. Десь у той час до мене звернулися з Гарвардського університету і запропонували стипендію для роботи в них. У Гарварді я майже завершив оперу, і наступного 2008 року в них відбулася її презентація (щоправда, не з оркестром, а під фортепіано) в рамках великої конференції з нагоди 75-річчя Голодомору. За кілька днів ми повторили це виконання в ООН в Нью-Йорку. Це зрушило справу з місця, твором зацікавилася Бостонська опера, відбулися перемовини із кількома фундаціями, але життя внесло свої корективи. Та я тяжко захворів, і наступні три роки пропали... В 2011-у я відновив роботу, спершу зробив версію із камерним оркестром, а невдовзі — з повним оркестром.

— Досі з оркестром виконувалися лише уривки з опери — в Лас-Вегасі в камерній версії і тепер в Києві із повним симфонічним оркестром. Чи готується виконання усієї опери?

— Після прем’єри уривків у Лас-Вегасі співак Джон Дайкерс сказав, що це феноменальний твір, і треба просувати його далі. Ми почали шукати невелику оперну компанію, де можна було би зробити пробне концертне виконання та зрозуміти можливі хиби твору. Так часто буває, що перш ніж винести виставу на сцену Бродвею, її протягом кількох тижнів показують в інших містах, і при цьому багато чого доробляють і вдосконалюють . Ми вирішили вчинити так само. Університет Лас-Вегаса дав гроші, і ми запланували повне концертне виконання опери у січні 2013-го з повтором у Нью-Йорку в лютому.

— Чи розраховуєте в подальшому на фінансову допомогу від українських інституцій в Америці?

— Вони виражають зацікавленість нашим проектом. Ці організації здебільшого підтримують мовні, літературні та історичні проекти. До мистецтв вони менш схильні, а я їх переконую, що це неправильно. Якась загальна ідея, пов’язана із Україною, має бути емоційно підкріплена, а це вже царина мистецтва. Наприклад, після утворення держави Ізраїль в кінці 1940-х було оголошено конкурс на книгу про повернення євреїв до Палестини. І постала книга Леона Юріса «Ексодус», за якою пізніше створили фільм, що став шалено популярним. Завдяки цьому про повернення євреїв до рідної землі дізналися мільйони людей, навіть ті, хто ніколи про це не чув. Щось подібне треба робити й стосовно українських тем, знаходити способи презентувати їх в театрі чи кіно.

— Мені здається, що ви прагнули не лише розказати про Голодомор чи представити його сценічно. Ваша опера ідейно значно складніша і багатогранніша. Вона говорить про загальнолюдські моральні проблеми, що є чинними за будь-яких обставин. Тут ідеться про добро і зло, милосердя, прощення, зневіру, душевну пустку і душевну міць, про силу і слабкість людини. Тому ваші персонажі — це радше символи, узагальнені фігури, чи не так?

— Саме так, але для того, щоб проводити загальні ідеї, мені потрібно було створити певний сюжетний ряд. Без цього опера перетворилася би на сценічну кантату чи ораторію. Наприклад, друга сцена — це картина ґвалтування села. В ній співаки нічого не співають, сцена вирішена засобами балету, пантоміми і оркестру. Я передбачаю тут широке використання мультимедійних елементів — трансляцію уривків з фільмів 1930-х років, кінохроніки, радіопередач, автентичних записів тогочасної музики, промов вождів тощо — грандіозний колаж з документів епохи.

— Головні герої опери — Мужчина і Жінка, головна психологічна лінія —конфлікт між ними. Ми майже нічого про них не знаємо, напевно відомо лише те, що вони вмирають від голоду. Ви писали, що вас захопила дещо бекетівська атмосфера п’єси Бойчука та її експресіоністичні риси. Якщо постать Жінки — це втілення високих моральних чеснот, то Мужчина спочатку вражає цинізмом, зневірою, але поступово в ньому пробуджується добро, і в кінці він намагається врятувати життя малої дитини ціною власного життя — годує дитину своєю кров’ю. Ким є той Мужчина?

— Однозначно не можна відповісти. Може, він на початку був одним із тих малих урядовців, що втілювали ідею упокорення села через Голодомор. Пізніше він відцурався цього і став одним із голодуючих. У постановці ми зробимо так, що цей Мужчина буде серед тих, хто вішає селянина — чоловіка Жінки за опір «розкуркулювачам». Пізніше, коли вони зустрічаються під час голоду, обидва у стані крайнього виснаження, вони не пізнають одне одного...

— Образ Мужчини радикально видозмінюється протягом розгортання дії, натомість Жінка лишається незмінною фігурою, що випромінює добро. Як це втілено з музичного боку?

— У зразкових операх кожен з персонажів має різну, індивідуальну музичну характеристику. Першим, хто почав це робити , був Моцарт. В опері Бенджаміна Бріттена «Пітер Ґраймс» у дуеті героїв-антагоністів вокальні партії написані у двох різних тональностях, ґрунтуються на двох різних гамах, що мають між собою один спільний звук як ознаку тяжіння героїв одне до одного. Це приклад того, як музичними засобами втілено драматургічну ідею. Коли розмірковував, ким є мій персонаж, подумав, що він міг походити з села, але переїхав до міста, здобув освіту і повернувся до села, думаючи, що тепер він інша людина. А Жінка — типова селянка. Її музика більш народна, натомість музика Мужчини пародіює народні поспівки. Їхні партії на початку опери дуже різні, але наприкінці вони єднаються, одна мелодична лінія почергово переходить від Жінки до Мужчини і навпаки. В цей момент Мужчина розуміє, що Жінка права!

— За рахунок чого Мужчина так радикально змінюється, проходить шлях від агресії і висміювання Жінки до самопожертви?

— Те, чого він набрався впродовж життя, не було його сутністю. Це поверхове нашарування, і в кінці він вертається до себе справжнього, до того, що в ньому збереглося на дні душі. Я говорив про такі речі з моїм батьком. Під час війни він три роки провів в Освєнцімі, як український націоналіст. Там бачив найкраще і найгірше з людського боку, і ніколи не можна було дізнатись наперед, як людина поведе себе. Бувало, священик цілковито розпадався, продавав і себе, і інших, а простий хлопець, що й читати добре не вмів, тримався до кінця, як моральна людина. Там із в’язнями траплялося моментальне перетворення, відкриття себе — як із Св. Павлом, коли той ще був Савлом. Явної причини для зміни нібито немає, але якщо одверто подивитись, то побачиш, що була якась внутрішня криза, що спричинила те перетворення. У мого героя настало страшне розчарування в тих ідеях, в які він був увірував. Це те саме, що відбулося з Хвильовим і Скрипником, які вірили в комунізм, а коли побачили, чим є та нова система, просто не могли жити далі і дивитись на себе у дзеркалі. Спочатку для мого героя немає нічого святого, він насміхається з тих, хто несе в собі віру, але бачить їхню стійкість, і починає зі злості розбивати розп’яття, ранить до крові собі руки. І в цей момент настає катарсис! Він розуміє, що помре, і вирішує, що мусить померти якось інакше. Тоді починає годувати малу дитину своєю кров’ю, аби вона вижила. Я гадаю, більшість людей хочуть, щоб їхнє життя недаремно минуло. Мужчина в кінці задає сам собі питання: «Куди я йду? Тяжко йти до незнаної кімнати», і коли він заходить до цієї уявної «кімнати», музика раптом змінюється, робиться по-дитячому простою і наївною...

— А образ Жінки лишається незмінним?

— Так. Навколо неї немає добра, вона несе його лишень в собі і бачить його в інших, тому не почувається самотньою. Вона все прощає Мужчині і бажає йому добра і щастя, щоб там, куди він відходить, йому дали молоко, і хліб, і теплоту — те, чого він не мав, коли вмирав. Тому в момент катарсису, в оркестрі звучить видозмінена мелодія Жінки. Жінка, разом з дитиною, йдуть далі, і є мала надія, що вони можуть вижити. Якщо це трапиться, то і Жінка зміниться, бо вона нарешті знайшла добро в людях, причому в найгіршій ситуації...

Батько мені розказував, що в Освєнцімі, кожен з в’язнів, через деякий час мав отримати квиток — наказ з’явитися такого-то дня у певному місці. Не вказували, для чого це, але всі знали, що звідти людину повезуть до газової камери. У концтаборі у батька був приятель-поляк. Одного разу він прийшов і показав свій квиток, який щойно отримав. Вони цілу ніч сиділи і розмовляли про філософію, літературу, поезію... Так його приятель схотів прожити останній день свого життя. Не в апатії, не побіг до жіночої частини табору, не горілку пив. Він вирішив побути з приятелем і мати розмови про ті речі, про які він дбав протягом життя. Отакі поворотні моменти людської долі мене цікавили в цій опері.

ДОВІДКА «Дня»

Вірко БАЛЕЙ (Вірослав Петрович Балей) народився в Західній Україні 21 жовтня 1938 року, по війні опинився в Німеччині, де розпочав навчання. З 1949 мешкає в США. Заснував і впродовж багатьох років очолював Симфонічний оркестр Лас-Веґаса, а також інші оркестри і оперний театр у цьому місті. Отримав низку престижних американських нагород, включно із Премією Ґремі та Премією Американської академії мистецтв і літератури. Відвідував Україну ще за радянської доби, підтримував творчі зв’язки із провідними українськими митцями. Його внесок як диригента у розповсюдження української музики в США важко переоцінити. Він організував і здійснив десятки американських прем’єр творів українських композиторів, заснував видавництво компакт-дисків TNC, значну частину каталогу якого складає українська музика. З 1988 — багаторазово гастролював в Україні. Вірко Балей — лауреат Шевченківської премії (1996), удостоєний цієї нагороди першим серед американців. Маестро є зарубіжним членом НСКУ. У 1989 році Вірко Балей написав музику і був одним із продюсерів фільму «Лебедине озеро: Зона» (режисер — Юрій Іллєнко, сценарист — Сергій Параджанов), який здобув премію ФІПРЕССІ на Канському кінофестивалі 1990 року. Пізніше В.Балей став композитором іншого фільму Ю. Іллєнка — «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002).Він опублікував низку статей у пресі про українських композиторів (В. Сильвестрова, В. Загорцева, В. Бібіка, Л. Дичко, Л. Грабовського та ін.).

Джон ДАЙКЕРС — американський оперний співак. Розпочав виступати ще в середині 1960-х, виконував провідні ролі у постановках оперних театрах Нью-Йорка, Чикаго, Лос Анджелеса, Сан-Франціско, Філадельфії та ін., а також на європейських сценах, зокрема у лондонському Ковент Ґарден. Працював із видатними постатями сучасного оперного світу — композитором Ф. Ґлассом, режисерами Р. Вілсоном і П. Селларсом. У 1987 здобув світову славу, виступивши в ролі Мао Цзе Дуна у прем’єрній постановці опери Джона Адамса «Ніксон в Китаї». Репертуар співака включає низку ролей в операх ХІХ сторіччя, однак його спеціалізацією є музика ХХ сторіччя — Р. Штраус, А. Берґ, сучасні американські автори.