Мужність без війни

Молодий режисер Остап Костюк, досі був відомим як музикант та актор, а цього літа він представив свій дебютний повнометражний документальний фільм про карпатських вівчарів «Жива ватра». Уривок його режисерської роботи, що було демонстровано на фестивалі «АртПоле» в Унежі на Івано-Франківщині, викликав зацікавлення публіки. Прем’єра цього поетично-документального кіно відбудеться у жовтні. «День» розпитав режисера про пригоди, які спіткали знімальну групу в Карпатах, і про те, як живуть герої «Тіней забутих предків» у ХХІ сторіччі.

— Сьогодні ми цінуємо здорову їжу, схвалюємо гарне поводження з тваринами, але нічого не робимо, щоб зберегти екологічні ремесла, зокрема вівчарство, хоч і знаємо, що вони зникають, — каже Остап КОСТЮК. — Ми хотіли за допомогою фільму звернути на це увагу, щоб підтримати людей у їхній праці і показати, як у сучасному світі непросто цим займатися. Чому сир з пальмовою олією може коштувати дорожче, ніж бринза, яку зроблено руками за стародавнім рецепту? Це проблема нашого світу, проблема вибору, і світ не розставляє відповідних акцентів...

— Розкажіть про місцевість, де відбувалися зйомки стрічки.

— Це Косівський і Верховинський район Івано-Франківської області, відповідно село Бабин, де живе хлопчик Іванко, і Верховина, де мешкає старий Іван. Але працювати вони йдуть разом із вівцями за 120 км на полонину Радул, де біля гори Стіг сходяться в одному місці Румунія, Закарпатська та Івано-Франківська область. Ми знімальною групою (всі чотири роки) долали з ними цей шлях. Нині там залишилася єдина полонина, куди можна віддати худобу. Головний — Василь Тонюк, якого називають депутатом, бо він користується довірою громади і відповідальний за громадську худобу. Він винаймає поле і там пасе. Має команду з восьми чоловік, потім їх залишається трохи менше, якщо комусь додому треба, але не менше п’яти. Ми знайшли трьох героїв для фільму і почали цікавитися їхнім життям. Є старий Іван Бесащук, якому має 83 роки, є чоловік середнього віку, це Василь, йому 37, та є хлопчик Іванко, якому 10 років. Тобто, це були спостереження за тим, як живе людина, у нашому випадку — вівчар, у життєвому циклі.

— Відомо, що у Верховинському районі були зйомки легендарних параджанівських «Тіней забутих предків». А як ви знайшли героїв свого фільму?

— Ми героїв не вибирали, а прийшли до тих, що тут залишилися, хоча в інших районах на Закарпатті є трохи більше вівчарів. Малий і старший Івани зовні дуже схожі, але ми їх не вибирали. Старий весь час згадував дитинство, а молодий дивиться у майбутнє та хоче швидше вирости. Це образ одного чоловіка. Сни малого Івана переходять у спогади старого Івана...

Бізнес вівчарів — це насправді не бізнес, бо особливого прибутку не дає. Це як заняття мистецтвом, коли ти виходиш на нуль, але продовжуєш цим займатися, бо інакше не можеш. Проте Василь не хоче займатися чимось іншим. Він пасе овець, і це справа його життя.. Його історія наскрізна. А Іванко — його похресник...

Ми розуміємо, що на малому Іванкові сходиться вибір, чи вибере він легшу долю, чи продовжить справу своїх предків. Але коли ми бачимо, що він працює у важких умовах, то його стає шкода, бо це ще дитина. Він заробляє гроші, купує собі шкільну форму, зошити, до речі, заробив собі і на мобільний телефон. Літні канікули у нього без вихідних. Хлопцю важко вставати о п’ятій ранку, і він весь час хоче спати...

Оповідач фільму — старий вівчар Іван, який має свою мрію, і ми пішли за нею — ви це побачите у стрічці. Старий пас вівці майже ціле життя, починав ще зі своїм татом. У нього була жінка, яка померла три роки тому. І він зараз сидить у хаті один, хоч і є десь онуки та діти, але вони весь час розбігаються... Він порахував, що за 52 роки спільного життя вони лише три роки жили поряд! Він був у своєму вирі, проводив весь час за вівчарством далеко на полонині, а жінка вівчаря, як жінка моряка, весь час чекала на чоловіка...

— Остапе, чи траплялися під час зйомок пригоди?

— Це була суцільна пригода! Вона почалася з того, що ми приїхали туди влітку і... раптом випав сніг. Ми тягнули причепом машину, навантажену вівцями, які покалічили собі ноги. Там усе непередбачено, бо їх не просто переганяти. Тисяча овець, півтори сотні корів і ще є коні. Наші герої-вівчарі весь час були в якійсь пригоді, у боротьбі. Нині в Україні маємо складну ситуацію, бо йде війна на сході. А фільм «Жива ватра» — про те, що вівчарство — це доказ мужності без війни. Там боротьба йде з життям, тваринами, погодними катаклізмами... Це виживання, і там дисципліна армійська! Зйомки тривали довгий період, і це проблема. Бо треба утримувати відстань, не втручатися. Наші герої спершу поступово звикали до камер.

— Як добирали музику до фільму?

— Наш фільм — це документальна пастораль. І цікаво, що у самій гуцульській музиці пастуші мелодії найдавніші. Вони передають важливий стан самотнього перебування людини в горах. Вівчарство — старий спосіб життя, так само люди жили в старі часи, відтоді умови праці не змінилися. Писала музику до фільму київська композиторка Алла Загайкевич, яка дуже багато написала музики для кіно. Ми її привозили в ці місця для натхнення. У фільмі немає закадрового тексту, щоб бути ближчими до героїв, тому музика зіграла ще і смислову роль. Алла записувала квартет зі студентами, а пісенька «Я їду в Карпати» — це хлопці на вулиці під баян заграли. Також у фільмі є Аллина електронна музика і гуцульські награвання на телинці, яку ми записали з Yara Arts Group для диску «Коляда». Також звучать речитативи та народні співанки, трембіти на похороні. До речі, це стара традиція — грати на похороні на трембіті, а також використовувати цю гру як сигнал на полонині.

Наш фільм — це історія про чоловічу професію, утім жінка весь час присутня в світі героїв (у спогадах, мріях, розлуках і поверненнях). Можна сказати що є дві ватри: чоловіча, пов’язана з ризикованою професією, і жіноча — родинне вогнище, а між ними — конфлікт. Проте Іван хоче повернутися до мами, Василь до жінки, а дідусь Іван до дружини, яка чекає на нього вже по іншу сторону життя...