«Музика мене вибрала сама»

Упродовж майже п’яти десятиліть нащадок давнього козацького роду (мати — відома оперна співачка Діана Гнатівна Петриненко  — по-дівочому Паливода,  з   Полтавщини, а батько, Гаринальд Кіндратович Петриненко, був музикантом і  журналістом —  народився на  Київщині) є яскравим представником   творчої еліти в пісенному, поетичному і життєвому виразі. Він гідно продовжив найкращі сімейні традиції Петриненків. Як мама, син також  народний артист і Шевченківський лауреат. Важко знайти того, хто не захоплювався б Тарасовими піснями (він автор музики і віршів): «Я професійний раб», «Пісня про пісню», «Україна», «Господи, помилуй нас». Вони, як і багато інших, поповнили «золотий» пісенний фонд нашої країни.

«БУНТАР, ЗАКОЛОТНИК І РЕВОЛЮЦІОНЕР»...

— Я народився 10 березня, на Тараса, тому розмови про те, як назвати дитину, не  було в батьків. Намагаюся все життя відповідати своєму імені, яке в перекладі означає «бунтар, заколотник і революціонер»...

Мама і бабуся піклувалися про мене, як тільки могли, а батько був строгий, намагався все контролювати, тримати в руках, і  мав дуже непростий характер. Ніколи не забуду тих народних пісень, які співав із мамою і бабусею на три голоси ще з раннього дитинства. А як співали на величні свята, колядували на Різдво! А було й так, що до нас долучалися ті великі українці, яких нині вважаємо моральними авторитетами нації. Вони не раз гостювали в нас. Потроху пробував добирати акорди й акомпанувати на фортепіано. В нас зберігалася  література, за яку можна було потрапити на 25 років таборів...

З часом зрозумів, що живу в неординарній родині. А це неабияк відрізняється від інших сімей, де люди ходять на роботу з 9 до 18-ї години. Ми з батьком частенько їздили з мамою на гастролі, коли вона співала з капелою бандуристів та іншими музикантами. Отже, хотів я цього чи ні, був у мистецькому процесі. Мама з татом і Господь Бог дали мені певні музичні здібності, а займатися чимось іншим я би ніколи не зміг...

— Перші самостійні творчі музичні університети ти пройшов на танцях, граючи для своїх ровесників рок-музику. Як це сприйняла мама — класична оперна співачка?

— Батьки дивилися на мій вибір доволі спокійно, адже вважали, що це минеться, і я займуся академічною музикою. Коли грав щось чуже, воно було цікавим, проте в той час почав писати власні речі. А воно зачепило конкретно! На все життя. Вдома стояло піаніно, на якому грав твори Моцарта, Бетховена, Баха, Рахманінова. Але в якусь мить відчув, що з-під пальців народжується  щось своє! Тоді збагнув, що можу писати те, що раніше ніхто не робив. Але було лячно на початках ті музичні опуси  комусь показати.

Починав разом із Кирилом Стеценком,  із яким навчався у спеціальній музичній школі ім.Лисенка. Ми стартували на початку 1969 року, на шкільних вечорах, як і більшість музикантів, із танцмайданчиків. Хлопці самі собі робили гітари під керівництвом мого батька.

«ЗАВДЯКИ «БІТЛЗ» Я ПЕРЕЙШОВ ДО ВЛАСНОЇ ТВОРЧОСТІ»

— А далі було навчання в Київській консерваторії, де  ти «гриз науку» на двох факультетах і звідки пішов із четвертого курсу...

— У мене не було альтернативи, адже музика стала змістом життя. Закінчив спеціалізовану музичну десятирічку, а далі — лише консерваторія. Мені пропонували стати піаністом і диригентом. А в душі я  відчував, що ні тим, ні тим не буду. Батьки бачили в мені того, хто присвячує себе академічній музиці. А я торував собі власну дорогу. Хоча завжди знав і розумів, чого вартують мамина слава і популярність, тому мусив бути постійно в пошуку, щоб не осоромити її.

Мені пощастило навчатися в хорових диригентів-корифеїв Анатолія Авдієвського та Павла Муравського.  Та починалися гастролі, я залишив навчання на четвертому курсі консерваторії і більше  туди не повертався.

Шалений вплив  мала  і «бітломанія». Коли на бобінному магнітофоні у троюрідної сестри в Чернігові вперше почув ансамбль «Бітлз» — зачепило до сліз. Тепер не можу пояснити, чому сталося так, але завдяки «Бітлз» перейшов до власної творчості.

Першу пісню «Весна і ти», яка мені сподобалася, написав ще в школі. Її навіть опублікували в популярному журналі «Музична орбіта». Також зняли й показали по телебаченню, а коли заспівав її на якомусь вечорі в консерваторії, то «на біс» довелося тричі повторити. «Весна і ти» ровесниця «Червоної рути» Володимира Івасюка, первісток моє професійної роботи.

В ТУЛУ. ЗА СВОБОДОЮ

— Твій творчий шлях пройшов у різних колективах —  «Дзвони», «Еней», «Візерунки шляхів», «Гроно»...

— Хоч як дивно, зі мною переважно були ті музиканти, ми просто мігрували і змінювали назви. А після служби в армії я керував відомим ансамблем «Мрія». Ось тоді народилася «Пісня про пісню». Це було десь у 1975 — 1976 роках. Ми навіть розучували її, але якось на репетицію зайшов директор Укрконцерту і сказав: «Що ви нявкаєте? Ви того співати не будете!» А якраз у той час прийшли відповідні накази щодо виконання пісень лише членів Спілки композиторів. Звісно, що пісня тоді не могла мати майбутнього.  Назбиралося все докупи, і я  поїхав до Тули в «Червоні маки», де мене кликали і чекали. Там  мав більше творчої свободи.

— А невдовзі Господь послав тобі творчого друга-однодумця — Таню Горобець.

— Із Тули я повернувся разом із Валерієм Смаглієм, до нас долучився гітарист Ігор Шабловський. Ми відновили на базі Київконцерту «Гроно».  Хотілося мати в ансамблі  красивий жіночий голос. А Тетяна тоді працювала в Театрі естради. Ми зналися давно, а почали разом працювати вже в «Гроно».

А потім була незабутня «Червона рута» 1989 р. у Чернівцях, де не тільки було багато світла, диму, а й був вибух емоцій, яких українцям завжди бракувало. У Чернівцях ми багато співали, були й нові пісні: «Чорнобильська зона», «Народний рух»...

— Перед першою «Червоною рутою» 1989 року ти був у списках на звання заслуженого артиста. Але пісня «Народний рух» викреслила тебе на тривалий час.

—  «Народний рух» сама ніби вчасно народилася. Мене навіть на сцену «Червоної рути» не хотіли впускати. Хоча я й був членом журі й почесним гостем фестивалю. Коли прозвучав «Народний рух», здійнявся переполох, почалися гоніння. Люди нас просто пробивали крізь міліцейські кордони, щоб ми могли співати. Потім не раз мені натякали: «Ви нас падвєлі. Зачєм ви пєлі ету пєсню?» Та тому, що вважав за потрібне. І мене звідусіль викреслювали...

А ще були 1991 та 1993 роки, коли під час гастролей у США залишилися мої музиканти із «Гроно» (вони і нині там живуть, як емігранти). Ще вирушаючи з України за океан, я підсвідомо відчув, що хлопці не повернуться... Фактично залишився лише з Тетянкою. На мою творчість це не вплинуло ніяк. Але було прикро, що вилили «відро помиїв». Щоправда, за кілька років вибачалися. Всі. Я пробачив, нехай їх і Господь простить.

ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ СУПЕРХІТИ

— Цьогоріч твоїй пісні «Україно, Україно» —  суперхіту  сповнюється 35 років.

— Вона написана 1982-го. Я не з тих, хто в житті зупинився на одному шлягері. Хоч щасливий, що зміг написати присвяту рідній Батьківщині.

Ця пісня спочатку була написана в шухляду, хоча в нотах  постійно крутилася в моїй голові. Створив і розумів, що виконати її ніде не зможу. Ба навіть запис зробити тоді було нереально.  Спочатку була мелодія, невдовзі — вірш, а далі час від часу шліфував пісню. «Україно, Україно!» вперше пролунала на радіо «Промінь» із легкої руки Вероніки Маковій — ведучої програм. Вона мені перед тим сказала: «Нас усіх завтра може посадять, але я цю пісню поставлю». Дякувати Богові нікого не посадили! Потім у редакції «Ранкової пошти» пішла хвиля робити тематичні національні програми, і  знімальна група з Москви приїхала до Києва. Після ефіру  на другий день практично вся Україна знала  цю пісню. Нині вже не можу впливати на долю власного твору, але радий, що він потрібен людям.

— Про твою маму відомо майже все, а ось батько чомусь залишається більше в тіні.

—  Не знаю, звідкіля пішла у світ така нісенітниця, що мій тато — генерал. Насправді ним був мій дядько Шматко Іван Спиридонович. Батько мій теж був музикантом, він закінчив музичне училище. Уже в зрілому віці вступив до університету і здобув фах журналіста. За що тільки не брався, в нього все вдавалося. Мав золоті руки і міг власноруч змайструвати літак, чи пароплав, чи підводний човен — що завгодно.   Тато рано залишився круглим сиротою. Він зліпив із себе дуже класну людину. В батьків були прекрасні стосунки, любили і шанували одне одного завжди. Все робилося з великої любові. Батько допомагав матері в усьому. Саме він спонукав її закінчити аспірантуру після закінчення консерваторії. Наполягав рухатися далі. Можна без перебільшення сказати, що був продюсером у неї. Їм пощастило мати одне одного!

Батько був тележурналістом, працював на Українському телебаченні, друкувався в різних виданнях. На жаль, ще в молодому віці захворів. Ниркова хвороба почалася, коли йому минуло 35. Усе своє життя був справедливим, чесним. Помер 50-літнім...

— Чи пригадуєш, коли вперше переступив поріг Палацу «Україна» — першої сцени держави?

— Тут усе надто просто, адже я в кінці 1960-х жив на вулиці Червоноармійській (вул. Велика Васильківська, 103), якраз навпроти тої величезної будови, яку розпочали якраз на місці колишнього Володимирського базару. Ніколи не забуду, як під час знесення ринку в різні боки розбігалися велетенські пацюки... Був очевидцем, як із землі повставала велична споруда. Коли в квітні 1970-го урочисто відкривали Палац «Україна», я вже був у пацанському віці.  Де міг тоді подумати, що колись за честь буду мати вийти на головну сцену, де майже чотиритисячна глядацька аудиторія зустрічатиме мене і мої пісні стоячи. Заради цього варто жити!

Свій перший вихід на сцену мав разом із «Гроно» — кілька аншлагових концертів. А як не згадати незабутні дійства головного режисера країни Бориса Шарварка, де на сцені могло бути біля п’яти тисяч учасників, а в залі —  3800! Епоха, легенда, він  не раз мене запрошував на свої свята.

А якось трапився казус. Щоразу, коли виступав в «Україні», мій вихід завершував концертні дійства. А якось хтось запропонував почати з пісні «Україно, Україно!» Глядач піднявся з крісел, постояв, підспівав, поплескав. А невдовзі половина потихесеньку розійшлася. Для них концерт було закінчено. Буває таке, що народ полюбить і вибере для себе одну пісню і заради неї приходить. Більше так не ризикували.

Так сталося, що на життєвій дорозі мені щастило на чудових людей, які мене розуміли. Пощастило з родиною, друзями.

— Незабаром буде піввіку творчої діяльності. Що відчуваєш, що в тебе нині на душі, на серці?

—  Я не  граю в ті правила, які нині диктує шоу-бізнес. Завжди розраховував на себе. Я не вмію домовлятися, грати в закулісні ігри, десь платити якісь кошти, комусь щось доказувати не хочу і не буду, щоби щось розкручувати... Мій глядач не зрадив, провожу концерти, гастролюю, але інколи чую, що кажуть, що Петриненко переїхав до Канади, припинив творчу роботу. То брехня. Я співаю, пишу нові пісні. 17    листопада запрошую глядачів у Палац «Україна» на сольний концерт. Прозвучать найкращі пісні з репертуару і новинки.