М’ясо, кров, любов

Герої «Тіла й душі» (угорською — Testrol es lelekrol) Марія (Олександра Борбей) та Ендре (ГезаМорчаньї) працюють на м’ясокомбінаті в Будапешті. Вона — контролер якості, він — фінансовий директор. Марія виконує свої обов’язки у суворій відповідності до правил, чим викликає неприязнь колективу. В її поведінці простежуються ознаки обсесивно-компульсивного розладу, переважно — страх зараження або забруднення,одержимість порядком і симетрією, ідея, що все має бути побудовано «правильно». Вона навіть їсть на самоті, в тиші, згідно з певним ритуалом, грається в ляльки на дозвіллі й живе за точним розкладом. Ендре більш комунікабельний, але все одно самотній, і в нього повноцінно функціонує тільки одна рука. А ще вони разом бачать себе уві снах в образах оленів. З цього, власне, й починається їх доволі химерний зв’язок.

Угорська режисерка Ілдіко Еньєді має певний авторитет у фестивальному світі: так, її дебют «Моє двадцяте століття» 1989-го одержав «Золоту камеру» в Каннах, а «Симон Волхв» (1998) відзначений премією Дон-Кіхота та спеціальною згадкою критики в Локарно. «Тіло і душа» стала тріумфальним поверненням Еньєді в кінематограф після 18-річної перерви: «Золотий ведмідь» за найкращий фільм, призи ФІПРЕСІ й екуменічного журі останнього Берлінського фестивалю.

Колізія тут очевидна, і створена вона саме візуально. «Тіло» представлено на найгрубішому фізичному плані: закривавленими тушами корів (процес забою показують у пролозі з усіма подробицями), каліцтвом Ендре, порнофільмами, які переглядає Марія, щоб зрозуміти, як це робиться у звичайних людей. «Душа» — це, власне, сни, мрії, це притягнення між Марією та Ендре, настільки ламке, непевне й болісне, наскільки й непереборне для них обох.

І поки в лінії почуттів тримається інтрига — фільм залишається цікавим. Стрічка знята майже бездоганно (оператор — Мате Гербаї), до того ж,  Еньєді влаштовує гру з жанрами. Спочатку — кривава травмуюча документалістика в кадрах з убивством корів, потім — чорна комедія, складена низкою дійсно смішних ситуацій, які провокує Марія з її аутичними реакціями; вплітається й містичний мотив — зі спільними снами. Однак у останній третині фільму сюжетні ходи стають усе більш прямолінійними, реакції героїні — все більш спрощеними, музичним мотивом чіпляється жалісна пісенька неофолк-співачки Лаури Марлінг про розлуку «Що він написав». Те, що обіцяло стати високою драмою на межі нервового зриву, неухильно впадає в мелодраматичну банальність.

Мотиви будь-якого журі завжди залишаються таємницею за сімома печатками. Можливо, на Берлінале оцінили формальну досконалість «Тіла й душі». Можливо, вирішили, що настав час для отаких сентиментальних оповідок. А може, спрацювала прихована релігійність цієї історії — наївна віра в те, що любов перемагає навіть на м’ясокомбінаті.