Михайло ФIЛIППОВ: Виросло декілька поколінь, які не знають, що це таке — театр...

Її поставлено за п’єсою Ясміни Реза, яку критики назвали «європейським хітом». Її ставили в багатьох країнах. У травні 1997 року в Москві, з благословення Жака Ширака, п’єса в постановці Патріса Кербрата вийшла на сцену Малого театру. В «Арті» блискуче грає чоловічий тріумвірат: Ігор Костолевський, Михайло Філіппов і Михайло Янушкевич. У ній відчувається «аромат Парижа». Сценографія — проста й стильна: чоловіки, одягнені в чорні костюми, грають на тлі білих декорацій. Це вистава про чоловічу дружбу, яка готова зруйнуватися через, власне кажучи, дрібницю: один із героїв, шанувальник сучасного мистецтва (Михайло Янушкевич), купив за величезні гроші картину, де на білому тлі намальовано три діагональні... білі смуги. Інший герой, любитель класичних норм і правил (Ігор Костолевський), не може пережити й цієї безумної витрати грошей. А третій, найбільш зворушливий і беззахисний (Михайло Філіппов) безуспішно намагається догодити обом. Фабула анекдотична й нехитра, але постановка вийшла витонченою та веселою...

З одним із акторів цієї блискучої трійці — Михайлом ФІЛІППОВИМ, зайнятим у виставі, нам удалося поговорити.

— Михайле Івановичу, ви зіграли не один десяток яскравих ролей, які запам’яталися. Що вам ближче — класичні твори чи сучасні?

— Головне — щоб була сильна драматургія. А з якого часу герої — це неважливо. І, звичайно, важливо, щоб ставив режисер, якому я вірю безкінечно.

— А чи завжди ви приймаєте режисерське розв’язання, чи відстоюєте своє бачення ролі?

— Якщо я вірю режисерові, то я підкоряюся, і він може ліпити з мене все що завгодно, я стаю глиною, але глиною, яка творить — і сам намагаюся разом із режисером щось укласти в образ. Для мене важливі саме такі стосунки з режисером — партнерські.

— А хто з режисерів театру і кіно користується вашою безмежною довірою?

— Про кіно не говоритиму, бо я, в першу чергу, все ж актор театру. У кіно в мене є фільми, але там немає ролей. Великих, серйозних, таких, що запам’ятовуються. Що стосується театру, мені таланило і щастить досі. Хоча я дуже пізно знадобився для театру. Почав грати років у сорок п’ять, коли великий режисер Андрій Олександрович Гончаров довірив мені роль Наполеона. До цього значних ролей не було, хоча працював із чудовими режисерами, серед яких Петро Фоменко, Тетяна Казакова, Михайло Левітін...

— З великим успіхом на сцені Московського театру «Эрмитаж» іде вистава «Таємні записки таємного радника», в основі якої драма останнього кохання — чеховська «Нудна історія» в постановці Левітіна. Існує думка, що твори Чехова — у певному сенсі, іспит для режисерів і акторів. Робота вдається, якщо потрапляєш на одну хвилю з цим письменником. А чи Антон Павлович вам близький за складом душі?

— Чехов для мене більш ніж близький письменник. Але відповісти, що він для мене означає, важко: Антон Павлович — одна із загадок, яку я, напевно, ніколи не розгадаю. Ні як читач, ні як людина. Не розгадаю і не зрозумію. Однозначно можу лише сказати, що дуже люблю Чехова. Що стосується вистави, про яку ви запитуєте, то вона мені дуже дорога. У мене давно не було таких ролей як Микола Степанович — таємний радник. Я дуже радий новій зустрічі з режисером Михайлом Захаровичем Левітіним, із яким ми дуже багато працювали в юності (на початку 70-х років, виступаючи у московських підвалах). Це був чудовий, безхмарний, безтурботно-щасливий час. Пригадати молодість завжди приємно. Прем’єра «Таємних записок...» відбулася торік. Ми репетирували, як у юні роки — легко й розкуто. (Ця вистава отримала призи на Міжнародному фестивалі «Театр. Чехов. Ялта-2010» за режисуру — Левітін і за головну роль — Філіппов — «За глибоке осмислення філософії А. П. Чехова».— Л.О.)

— Як ви ставитеся до тверджень, що Чехова нині потрібно грати інакше, ніж двадцять і навіть два роки тому?

— Чесно кажучи, не знаю... У зграї незліченних чайок і недорубаних вишневих садів я розгубився у визначенні для себе. Що є Чехов? Як його потрібно ставити, грати? Справді, не знаю! Попри те, що грав чеховського Іванова в Московському театрі ім. Станіславського в 90-х роках. Як потрібно дивитися — знаю. Але те, що нині бачу, мене найчастіше розчаровує...

— Ви сказали, що серйозних ролей у кіно у вас немає. Чи не перебільшення це? Ваші багаточисельні шанувальники пам’ятають навіть дебютну роль пана Фуке у фільмі Сергія Герасимова «Червоне і чорне». Потім були «Інтерв’ю в Буенос-Айресі», «Одеські оповідання Ісаака Бабеля». Гострохарактерний Вася в трагікомедії «Небеса обітовані», Петро Чаадаєв у драмі «Справа Сухово-Кобиліна». А лихвар Морденко у високорейтинговому серіалі «Петербурзькі таємниці» — це хіба не значна роль? Або митрополит Макарій у історичній драмі «Іван Грозний», Алферов у багатосерійному телефільмі «Діти Арбату». Згадуєш ці роботи й розумієш, що будь-яку, навіть найменшу роль можна зробити значимою...

— Спасибі на доброму слові. Ви мені лестите. Морденко («Петербурзькі таємниці»), зі всіх перерахованих фільмів — єдина велика роль, яку я можу назвати в кіно. Останні не варто й згадувати, їй Богу. За неї я отримав премію на фестивалях «Созвездие» і «Кумир». Без будь-якого кокетування кажу, поклавши руку на серце, що не можу похвалитися вдалій долі в кіно. А ось зустрічі з такими режисерами, як Сергій Герасимов, Ельдар Рязанов, Алла Сурикова згадую із задоволенням.

— Процес входження в образ для вас заняття приємне чи болісне?

— Чесно кажучи, не можу це висловити. Можу лише сказати, що я не готуюся якось спеціально до вистави. У мене в день вистави навіть псується настрій, бо потрібно напружуватися. Основна риса, яка визначає мій характер — лінь. Хоча це поняття для мене прекрасне й багато в чому творче. Після вистави я полегшено зітхаю, радію, що можна знову вдатися до лінощів і відчути від цього блаженство.

— Часто до театру приходять глядачі, які не читали класики і неадекватно реагують на те, що відбувається на сцені. Чи це заважає вам, як акторові?

— Та звичайно! Я цього терпіти не можу. Кожного разу, коли адміністратори попереджають: сьогодні мало (або багато) народу, я відповідаю: «Аби поводилися добре». За час перебудов і інших процесів, які відбувалися з нами за останніх 25—30 років, назви їм навіть не придумаєш, виросло декілька поколінь, які не знають, що це таке — театр. Багато хто плутає театр з естрадою, з телевізійними шоу, розважальними програмами. Інші просто забули. А до театру потрібно привчати з дитинства. Добре, коли дитина приходить не в натовпі однокласників, які не перестають жувати гумку, а з мамою чи татом за руку. І батьки пояснюють їй, як поводитися в театрі. Неадекватна поведінка, безперечно, заважає всім акторам. Мене це навіть засмучує і навіває тугу, часом хочеться піти зі сцени, але дограєш зусиллям волі.

— Декілька років тому ви стали письменником, ваша книга майже миттєво розійшлася. Де її можна дістати?

— Я не став письменником, видавши книгу «Наташа. Мои «свояси» или Жизнь в записочках, рисуночках и стишках». Підштовхнув мене до цього чудовий критик, театрознавець Борис Михайлович Паюровський, який почув, як читаю у вузькій компанії уривки з написаного для себе. Він буквально за комір потягнув мене до письмового столу, змусив продовжити.

— Книга присвячена пам’яті вашої дружини, всенародній улюблениці Наталії Гундаревій. Ви були з нею партнерами на сцені?

— Краще сказати: грали на одній сцені. Ми виходили на сцену в одних виставах, трохи торкалися один одного ролями, але це не назвеш партнерством.

— Як вона готувалася до вистав?

— У кожного актора своя кухня. Їй багато що вдавалося робити одночасно. Комусь помешкання виклопотати, телефон поставити, вивчати текст нової ролі, готувати їжу, прибрати вдома. Наташа до всього ставилася дуже відповідально. Говорила: «Якби я була двірником, у мене була б найчистіша вулиця в місті».

— А як ви познайомилися?

— Це було влітку, на гастролях у Челябінську та Пермі. Любов не прийшла, не підкралася, а вразила нас обох. «Дуже вчасно ми зустрілися», — сказав я, хоча інколи засмучувався: «Як пізно»! Якщо писати казку мого життя, то потрібно було б розпочати так: «Одного дня я лежав на якомусь життєвому перехресті з перебитим крильцем. Ти підібрала мене, вилікувала, виходила, навчила літати й дійсно перетворила моє життя на казку»... Життя наше складалося з зустрічей і розставань, розставань і зустрічей. Наташа багато знімалася, їздила з концертами. Інколи, коли робота дозволяла, я їздив із нею. Але частіше залишався вдома, чекати на неї. Потім і я почав зніматися, почав їздити з антрепризними виставами. Бували дні, коли, зустрівши, тут же виїжджав до вокзалу або летовища. Таке життя лише загострювало стосунки, змушувало нас дорожити кожною миттю, щоразу заново пізнаючи і відкриваючи один одного.

Ми обмінювалися записочками. Дарували, залишали, підкидали малюночки як знак кохання та уваги. І ще — аби викликати посмішку один у одного... Наташа народилася наприкінці серпня, на порозі осені — пори смутку і в’янення, — вона була «янголом осені»...

— Михайло Івановичу, нині знімається багато фільмів, невже вам кінорежисери ролей не пропонують?

— Пропонують, але таку погань... Ну не можу я виголошувати бандитські жаргонізми! Не знаю, як це вимовляти. Мені всі ці слівця просто гидкі. Дав собі слово, що поки з голоду не вмираю, не зніматимуся в непотребстві. Можливо, десь знімається пристойне кіно за чудовими сценаріями, просто мене туди не кличуть. А в театрі, слава Богу, ставляться добрі вистави. Ми починаємо з Левітіним репетирувати в «Эрмитаже» п’єсу, яку він написав за чудовим романом Юрія Домбровського «Факультет непотрібних речей»...

— Як ви ставитеся до того, що багато режисерів орієнтуються на глядача, який приходить до театру з однією метою, — розважитися?

— Для мене це гидко, нудно і сумно. Не збираюся нікого розважати, не хочу розважати. Є багато місць, де вас розважать, а театр для іншого — для душі і для розуму.