Михайло РЄЗНИКОВИЧ: «Виграють ті, хто займається людським театром»

Колектив відкрив сезон декількома резонансними виставами — «Прощальне танго» Альдо Ніколаї (про цю прем’єру газета «День» писала в № 200-201 від 4 листопада 2011 року), відбувся великий Міжнародний театральний проект «Чужий серед чужих» (його так само не обійшла своєю увагою наша газета), і буквально днями театр запросив глядачів на європейську прем’єру п’єси американського драматурга Ніла Лабута «Жирна свиня». Цей спектакль створив Михайло Рєзникович разом із молодими акторами театру. А 25 листопада шанувальників творчості Театру ім. Лесі Українки запрошено на ювілейний вечір, на якому, за задумом його авторів, буде що пригадати, за чим поплакати і з чого посміятися.

Ми зустрілися з генеральним директором і художнім керівником театру Михайлом Рєзниковичем, який розповів про плани колективу та формування нової трупи.

ДЕСЯТЬ ПРЕМ’ЄР ДО ПОТРІЙНОГО ЮВІЛЕЮ!

— Цього року збіглося декілька ювілейних дат. Сто двадцять років тому, 1891 року, Микола Соловцов у будівлі, яку називають «Будинком Бергоньє», створив першу постійну російську трупу. Вісімдесят років тому, 15 жовтня 1926 року, вона отримала статус Київського державного російського драматичного театру, який відкрив свій перший сезон спектаклем за п’єсою Бориса Ромашова «Кінець Криворильська». І 70 років тому урядом України було присвоєно нашому театрові ім’я Лесі Українки за чудовий спектакль «Камінний господар», який поставив тоді керівник театру Костянтин Павлович Хохлов за драмою Лесі Українки, — розпочав нашу розмову М. Рєзникович. — Ці три дати ми намагаємося осмислити, і наш ювілей «замішаний» на них.

25 листопада запросимо глядачів на спектакль «Ледве мерехтить примарна сцена. (Ювілей. Ювілей? Ювілей!)». До нього залучено практично весь творчий склад. Для нас дуже важливо, щоб цього вечора на сцену вийшли і майстри, і середнє покоління, і молодь. Ми сподіваємося, що на ювілей приїдуть наші друзі зі Львова, Донецька, Дніпропетровська, Москви, Санкт-Петербурга, Мюнхена. Гадаю, це буде цікаве театральне свято. А дещо раніше відбулося декілька прем’єр. Наприкінці жовтня ми показали прем’єру спектаклю «Прощальне танго» за п’єсою Альдо Ніколаї в постановці Григорія Зіскіна. Це наш черговий і, на мою думку, вдалий спільний проект з Театром ім. Леоніда Варпаховського (Канада). Три спектаклі за німецькими п’єсами «Справа честі», «Чорні діви» і «Норд-ост» увійшли до фестивалю «Чужий серед чужих», що відбувся у нас наприкінці минулого сезону, — про проблеми сучасної еміграції. Ці п’єси досить гострі, вони буквально «дзвенять» людськими долями, проблемами, болями. Ми вирішили грати їх і включити в репертуар, благо у нас сьогодні функціонують три сцени.10 листопада відбулася прем’єра п’єси американського автора Ніла Лабута «Жирна свиня». У Європі вона практично не ставилася, хоч в Америці йде дуже широко. Тому наша прем’єра, як тепер кажуть, європейська. У спектаклі зайняті молоді актори. Ця п’єса про явище, яке мені здається «заразою» нашого часу, — про конформізм людини. Проблема особливо гостро постає саме для молоді: як людина на догоду загальноприйнятим нормам життя переступає через себе, через духовні ідеали, кохання. Як на мене, за жанром це свого роду різновид «Людської комедії». А ще її можна охарактеризувати так: п’єса для того, щоб сміятися, — і не дуже.

Наприкінці року плануємо випустити прем’єру «Вісім рядків про властивості пристрасті» за драмою Шекспіра «Міра за міру». Головні ролі виконуватимуть актори середнього покоління — Олег Треповський, Дмитро Савченко, Кирило Кашліков та молода актриса Ганна Артеменко. Для них це серйозний іспит, тому що Шекспіра наш театр давно не ставив і п’єса ця — також загадка. Шекспір написав її після «Гамлета», після придушення королевою Єлизаветою повстання Ессекса, після того, як самого Ессекса стратили, коли в Англії розпочався жорстокий терор і страти сипалися, немов із рогу достатку. Якщо стисло, то п’єса про те, що глава держави видає закон і сам його порушує. Це було 400 років назад, але нам здається, що п’єса може актуально прозвучати й сьогодні. Спектакль ставить Леонід Остропольський, разом з ним працює сценограф Олексій Вакарчук.

Далі ми розпочнемо роботу ще над двома спектаклями. Перший — за «Нахлібником» Тургенєва. Ця чудова п’єса — про таке страшне приниження багатою людиною бідної, що, по-моєму, вона могла з’явитися й сьогодні. Разом із цим запускається музичний спектакль за п’єсою Франсуа Реньяра (учня Мольєра) «Любовне божевілля». Це новий для нас жанр; композитор Юрій Шевченко написав, як на мене, яскраву, цікаву музику (у спектаклі прозвучить близько 20 зонгів). Одночасно починаємо репетирувати п’єсу відомого драматурга, одесита Олександра Марданя під назвою «Кішки-мишки». Її ставитиме Ірина Дука. Ще в наших планах — «П’ять вечорів» Олександра Володіна та «Удаванохворий» Мольєра. Ось такий «заділ» на нинішній сезон. Трупа у нас велика, і дуже важливо, щоб актори були запитані.

«У АКТОРА МАЮТЬ БУТИ ГОТОВІ ДУША І ТЕХНІКА»

— Михайле Юрійовичу, ви викладаєте в Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, завжди велике значення надавали вихованню молоді. Як відбувається оновлення трупи?

— У нашому театрі працює, на мою думку, єдина в Україні студія, в яку ми набираємо за конкурсом кращих випускників різних театральних вишів. Декілька років вони займаються тренінгом, мовою, рухом. Кращі переходять у трупу, а ті, хто не витримує конкуренції, йдуть від нас. Ми стали жорсткіше ставитися до процесу навчання. Наш театр багатий на таланти, але техніка деяких акторів, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Найслабкіше місце у молодих акторів — мляве слово, мляве слово в ритмі, мляве слово у дії, тобто та сама примітивна акторська техніка, вдосконаленням якої взагалі потрібно займатися щодня. Візьміть артиста балету: він повинен щодня прийти вранці та одну годину 15 хвилин віддати станку, для того щоб розігріти м’язи. Коли я працював у Новосибірську, великий піаніст Святослав Ріхтер здійснював турне по всій країні — від Москви до Владивостока. Він приїхав і до Новосибірська, де я викладав у консерваторії акторську майстерність. Ріхтер прийшов уранці в консерваторію і грав три з половиною години (!), аби ввечері бути у творчій формі на концерті. Молоді актори в театрі лише починають осягати жорстоку реальність професії. І виявляється, що шлях від однієї творчої перемоги до наступної не прямий, а проходить через сумніви, невдачі, поразки. Треба вміти глянути в обличчя невдачі, проаналізувати її причини й витягнути з неї якийсь досвід.

Давно, ще за радянських часів, я написав статтю в газету «Правда» про наші проблеми і навів фразу Костянтина Станіславського: «Театр будується на розтоптаних самолюбствах». Театр — жорстока річ, професії актора і режисера — це професії ризику. Адже для того, щоб відбутися, багато що треба знати й уміти. До нашого театру досить легко потрапити, але затриматися в ньому важче, а найважче — відбутися в ньому! Ми намагаємося дати шанс кожному з молодих, хто приходить у трупу. А шанс — це роль. Бо в актора мають бути підготовленими душа і техніка. Ось ці дві речі мають бути в хімічній сполуці. І тоді на сцені виникає характер, приходить успіх, і тоді молодий актор рухається вперед у професії.

Ще слід наголосити на одному аспекті — втомі та творчому гені. Часто буває так, що молодий актор (до 30 років) уже втомився — від життя, театру, ролей. Очевидно, випадково потрапив у професію, і він не актор. Тому що, наприклад, провідний актор трупи Микола Миколайович Рушковський у свої вже немолоді літа не втомився, хоче грати, і Олександра Захарівна Смолярова теж не втомилася — вона грає, і досить багато!

— Як ви вважаєте, в чому секрет майстрів і як допомогти молодим акторам не втратити віри в себе?

— Одна з головних наших нагальних проблем — реформа театральної освіти. Тому що, на жаль, наші випускники дуже програють своїм західним колегам. За душевними якостями, обдарованістю, талантом наші студенти не гірші за них і, можна сказати, навіть сильніші з духовного погляду. Але німці, поляки чи англійці розуміють, що коли не займатимуться акторською технікою щодня, то нічого не досягнуть. А наші ставляться до цього дещо легковажно. Реформа театральної освіти вже назріла, адже сьогодні знайти серйозного професійного головного режисера, наприклад в обласному театрі, вже не так просто. У нас весь час змінюються керівники культурної галузі. За роки незалежності я працював із чотирнадцятьма міністрами! Вони не встигають підійти до проблем театральної освіти. Також є проблема зі зміною поколінь. Сьогодні необхідно перекласти основний репертуар на плечі середнього покоління акторів. Нам потрібно, щоб молодь стала «підпирати» середнє покоління, і ми шукаємо оптимальний варіант нашої майбутньої трупи. Сьогодні людина отримує такий величезний потік інформації, що коли вона приходить у театр, то актор грає, а глядач уже все зрозумів, йому хочеться дізнатися, що далі, а актор ще грає. Тож аби бути на рівні глядача (мій учитель Георгій Товстоногов казав, що «треба бути на півкроку попереду глядача»), потрібен такий рівень акторської техніки, який нам доводиться розвивати.