Микола Неврлий: 100 років мандрівок під знаком України

У листопаді відзначив свій ювілей знаменитий чеський і словацький українознавець, дослідник української та інших слов’янських літератур Микола Неврлий. І це не просто ювілей, адже науковцю виповнилось аж 100 років! Гучна дата. Добрий привід ушанувати старійшину українознавства.

Микола Неврлий народився у мішаній українсько-чеській родині на території Росії, в Ростові-на-Дону. Якщо згадати події сторічної давнини, тоді саме тривала Перша світова війна. Батьків Неврлого депортували з Буковини російські війська. Тож дух мандрів (хай і не завжди бажаних) пан Микола ввібрав у себе, мабуть, із молоком матері. Що й відбилося на цілому його подальшому житті, сповненому подорожей і переїздів. Був, наприклад, у двадцятих роках переїзд до вже радянської української столиці Харкова, де батько Неврлого працював у знаменитого наркома Миколи Скрипника, а сам Неврлий бачив Миколу Хвильового (символічна нитка тяглості до нашого часу з інших років, іншого життя й, по суті, іншого виміру!). А ще один переїзд був рідкісним виграшем у «радянську рулетку»: чи багато кому пощастило легально емігрувати з СРСР у 1930-ті роки? Хай і під приводом чеського етнічного коріння…

На еміграції (чи, точніше, на історичній батьківщині?) Микола Неврлий увійшов до українських кіл, яких у тодішній Чехословаччині було вельми багато. Середовище Празької школи поезії та старших літераторів – від Олександра Олеся до Євгена Маланюка. Навчання в Українському вільному університеті (паралельно зі «стаціонарнішим» Карловим університетом). Нарешті, робота в українському підпіллі. Вона й призвела молодого дослідника до того, що 1941 року в складі похідних груп мельниківської ОУН він опинився аж у Василькові під Києвом. З України його відкликали зовсім незадовго до кривавих результатів загравання націоналістів із німцями – до розстрілів мельницківців у Бабиному Яру та в інших менш відомих місцевостях.

І ось уже після війни, після встановлення в Чехословаччині режиму «народної демократії» Микола Неврлий активно зайнявся дослідженням української та інших слов’янських літератур, координував гурток перекладачів з української. Чехословацькі умови для гуманітариста були значно ліберальнішими, ніж у Радянській Україні. Він міг писати про такі речі, про які в УРСР воліли мовчати. Тож коли настала хрущовська «відлига» й Неврлий дістав нагоду їздити до України, брати участь у міжнародних літературних і літературознавчих зносинах, йому було що показати українцям. Праці Неврлого тоді ставали дуже важливим джерелом інформації про чимало проскрибованих творів і постатей двадцятого століття. А далі Неврлий почав уже безпосередньо завозити до України «особливі» книжки – з тих, які тут було не так просто дістати, з тих, які все ще були доволі небезпечними.

Я пригадую 2009 рік. Уже 94-річний, пан Микола приїхав до Києва на презентацію збірки своїх статей «Минуле й сучасне: збірник слов’янознавчих праць», яка побачила світ у видавництві «Смолоскип». Серед інших цікавих розмов і дискусій, як знакова мені запам’яталась історія про його зустріч із Володимиром Сосюрою вже у постсталінській Україні. Символічним і зворушливим є те, що особливо зацікавлено Сосюра розпитував свого молодшого чехословацького гостя про Євгена Маланюка. Того самого Маланюка, правого поета, націоналіста, якого в СРСР трактували фашистом, і про якого Сосюра колись грізно писав таке:

Шановний пане Маланюче,

ми ще зустрінемось в бою!..

Що ж, це ще одна яскрава, характеристична рисочка до суперечливого портрету доби, і зблиснула вона саме завдяки Миколі Неврлому. Гадаю також, що його твори, часто покликані не лише аналізувати, досліджувати літературу, а й популяризувати її, розповідати забуті, маловідомі й заборонені речі, залишаються великою мірою важливими, актуальними і сьогодні.

І – з ювілеєм Вас, пане Миколо!