Мистецтво і мрії
Суть цих спостережень я наважився б узагальнити таким чином.
По-перше, звільнене посттоталітарне мистецтво наших днів і нашої «частини світу» в переважній більшості не перестало бути ані кон’юнктурним, ані конформістським. Зрештою, це нормально. Власне кажучи, уявлення про те, що мистецтво має бути нонконформістським і некон’юнктурним, цілком і виключно належить іще до ранніх, відверто антибуржуазних стадій модернізму. Згодом самими ж митцями було виявлено, що цю антибуржуазність можна успішно і вигідно продавати. Нинішній критерій успіху той же: вміння продатися. Я навіть не згадую тут про «рейтингові особистості» — на кшталт мистецької еліти, зусібіч задбаної дилерами й обмеженої юридично однозначними контрактами щодо максимально можливої кількості художніх самоповторів, іншими словами, щодо витискання максимуму «капусти» зі сприятливої, втім, завжди тимчасової ринкової ситуації.
Я, проте, маю тут на увазі інший конформізм та іншу кон’юнктурність. Я маю на увазі той «середній клас» нинішніх митців, які переважно живуть заповненням аплікацій — до фондів, центрів, інститутів і банків (а в наших українських і донедавна «східноєвропейських» умовах — ще й західних амбасад). Адже одержання стипендій чи грантів неможливе без кон’юнктурного намагання сподобатися і без конформістського «попадання в течію». Сутнісна переорієнтація значної частини нинішніх митців на акцію, перфоманс, на публічну (незалежно від кількості «публіки» чи публічного розголосу) дію диктується, на мій погляд, тією ж залежністю від грантодавця. Важко уявити собі фонд, який дасть гроші на щось вельми примарне, припустімо, просто на написання певної кількості малярських робіт. На те він і фонд, щоб бути скупим. Зате він обов’язково клюне на яке-небудь «осіннє пожирання свині» — це, як кажуть, можна помацати, «свиню» зручно вкласти в кошторис, та й з ідеєю громадянського суспільства ніби все гаразд.
І звідси — із цієї необхідності переконати грантодавця, в аплікативно-вербальній формі виграти конкурс — інша ознака теперішнього мистецтва, його концепційність. Причому концепція мусить бути ясною (функціонерам фонду має бути гранично зрозуміло, на що підуть гроші), вкладатися в кілька речень і коментувати певну соціальну проблему. Австрійка Ельке Криштуфек досягає оргазму публічною мастурбацією — коментар до «усуспільнення» жіночого інтиму в сексовому суспільстві. Інший австрієць Герман Ніч обляпує велетенські білі площини тоннами літрів свіжої крові, доставленої з найбільших віденських боєнь — коментар щодо поїдання м’яса як форми вбивства. Олег Кулик кусає дамські литки перед входом на ювілейну виставку дадаїстів — коментар щодо комерціалізації дадаїзму як явища. Можна згадувати ще безліч «екологічних», «екуменічних», «політологічних» або «психофізіологічних» коментарів.
Концептуалізм подібних акцій фактично виключає критерій «невисловлюваності», очуднення, ще з ранньосередньовічних часів означеного як imponderabile, що, власне, і вважалося сакральною ознакою «справжнього», чистого, завжди дещо затемнено-герметичного мистецтва. Можливо, вперше в історії візуального мистецтва відбувається «революція», коли власне візуальність відступає на задній план. Натомість перемагає вербальність. Деактуалізується стара істина про те, що «краще один раз побачити». Акціоністське мистецтво не обов’язково бачити, щоб оцінити сповна його мистецький продукт, достатньо про нього почути або прочитати його докладний опис. Митцеві наших днів понад усе важливе не спілкування із творами як такими, а «інформація про них». Відеофіксування існує також скоріше як форма опису, до того ж неможлива без вербального супроводу. У зв’язку з цією вербалізацією можна говорити про нові міфи чи принаймні нові анекдоти. І справді, найбільше шансів на успіх мають концепції, сформульовані дотепно, такі, що легко переповідаються іншим співрозмовникам. Як, наприклад, ідея з нарощуванням льодової шапки над Джомолунгмою до висоти рівно 9 тис. метрів.
Залишається ще констатувати безпрецедентну млявість вітчизняних «акціоністів»: таких нагод, які надає їм наша шизофренічна дійсність, їхнім колегам на Заході ще пошукати. Особисто я з превеликою радістю став би свідком чи навіть учасником якого-небудь «обкидання тортами депутатів Верховної Ради». На жаль, доводиться тільки мріяти.
