«Мистецтво має вселяти надію»

Як влаштовано паризький артсвіт? Яких українських художників у Франції вже знають? І що означає вислів «по палітрі бачимо митця»? Про ці та інші питання поговоримо з Михайлом Сидоренком. Він став першим українським художником, який має виставку в престижному Культурному фонді «Ермітаж» (Франція). До того ж нещодавно в паризькому видавництві вийшла монографія про його творчість.

«МОЖЛИВІСТЬ ОПАНУВАТИ ЧАС»

— Ви перший українець, який пройшов конкурсний відбір на право виставлятися в фонді. Що саме передбачав цей відбір?

— Спершу художник повинен представити своє досьє (в ньому містяться фото картин, біографія, концепція творчості). Наступний крок — необхідно запропонувати та презентувати свій проєкт. Щодо нього існує умова, що він має бути пов’язаний із фондом. Зрештою, президент і віцепрезидент вирішують, чи їм підходить цей проєкт, і приймають рішення. Насправді це довгий шлях, оскільки конкурс претендентів досить великий.

— Чи могли б ви детальніше розповісти про цю виставку, підготовка якої тривала трохи менше року.

— Я підготував виставку під назвою Les chants des Vallons («Пісні Вальону»). Це серія ліричних пейзажів, міфологічних сцен та інтер’єрів. Метою було відтворити поетико-філософську ідею часової тяглості крізь призму міфології та в прив’язці до пейзажних характеристик паризького передмістя. Ця ідея з’явилася поступово. Починав я з пейзажів саду, згодом почав вводити персонажі, наприклад, німф біля басейну. І тоді спала на думку міфологія, бо весь західний світ походить з неї. Ця ідея посилилася, коли побачив у Фонді статую богині Персефони. Так з’явився задум взяти конкретне місце, сад, і звідти переміститися вглиб віків — до міфологічних сцен. Для мене це було можливістю опанувати час, подивитися з дуже глибокої, далекої перспективи.

«БІЛИЙ ЧОВЕН»

У одному зі своїх текстів мистецтвознавець Дора Роган характеризує мене як художника-поета, і мені сподобалося, як вона побачила цю лірику, поезію, настрій у моїй творчості.

— Читаючи матеріали про фонд, стає зрозуміло, що для президентки дуже важливим є зберегти тяглість поколінь...

— Ця тема дуже важлива й для України, тому що наша держава перемежована війнами, в нас порушений цей зв’язок. У нас, наприклад, не всі знають своє родове дерево далі третього покоління. А президентка фонду, знає більшість своїх предків та родову історію. І я дуже ціную цю традиційність французів, наприклад, і в архітектурі. Париж є Париж: ніхто не має права засклити балкон чи навіть змінити колір дверей або вікон, бо це заборонено.

— На цій виставці також було презентовано монографію про вас...

— Це двомовне (французько-англійське) видання — перша книжка про мене такого масштабу. Її підготовка тривала понад рік. Мені дуже приємно, що авторами монографії є історик мистецтва та автор численних книжок Крістіан Норберген та лавреатка звання рицаря мистецтв та літератури Мартін Буляр, яка також є авторкою багатьох праць. Монографія містить картини за останні чотири роки, два мистецтвознавчі тексти, моє інтерв’ю та думки про мистецтво. Принагідно я хочу подякувати всім, хто долучився до підтримки видання.

«АЛЕГОРІЯ ОСЕНІ»

«ПАРИЗЬКИЙ АРТСВІТ СИСТЕМНИЙ І СТРУКТУРОВАНИЙ»

— Чи могли б ви детальніше розповісти, як влаштована «паризька мистецька екосистема»?

— Насамперед варто зазначити, що паризький артсвіт системний і структурований. Французи одразу розкладають вашу творчість по поличках. Спершу було трохи дивно й цікаво, коли до тебе підходять на салоні в Grand Palais, дивляться на твою картину й по візуальних ознаках починають розбирати, що ти любиш. І ці висновки доволі точні. Будучи більш масштабним та різноманітним, ніж український, паризький артсвіт не піддається до класифікації в межах однієї модної тенденції. Це дає змогу професійному художнику знайти свою нішу та свого колекціонера. В Парижі мистецька критика та преса обстоює погляди митця та критикує його слабкі сторони, якщо, звісно, взагалі знайде за потрібне про нього писати. Всі компоненти цього артсвіту взаємопов’язані. Крім того, важливою є й історична складова. Зокрема, салон Figuration critique, в якому я виставлятимуся в жовтні, має свою традицію фігуративу, яка існує вже багато років.

Працюючи в жанрі фігуративу й обстоюючи ці погляди вже багато років, я нещодавно був запрошений до нової групи Кароль Мельмо Ut pictura poesis престижного салону Comparaisons («Порівняння»), що відбувається в контексті світового артфейр Art Capital в Grand Palais. Зауважу, що до Comparaisons можна потрапити тільки за запрошенням, митець не може подавати кандидатуру самостійно. Потрібно розуміти, що цей салон має 29 груп. Відомі французькі художники організовують групи й самі набирають членів за стилем, напрямом та духом.

Коли ти приїжджаєш в іншу країну, то добираєш код, оскільки не можеш існувати ізольовано. Тож коли тобі телефонують і запрошують до мистецької групи, то це позитивна новина. Але справа не тільки в цьому. Я взагалі дивлюся на це ширше: мистецтво за своєю природою переходить бар’єри. Тим паче що я говорю живописною мовою, яка промовляє до людини просто в серце.

— Як впливають сучасні тенденції, зокрема, діджиталізація, на сприйняття мистецтва в Україні й Франції? Чи є різниця?

— Діджиталізація — доволі стрімкий процес. Є багато цікавого в відеоарті та в медійних інсталяціях. Та водночас не думаю, що вплив діджиталізації на людину та на мистецтво є повністю позитивний. Кліпове мислення є фрагментарним за своєю природою, а брак концентрації уваги стимулює поверховість. У потоці сьогодення в нас просто немає часу замислитися. В цьому, я думаю, Україна та Франція подібні.

«НІМФИ ВАЛЬОНУ»

ВИСТАВКА СКУЛЬПТУР ПІНЗЕЛЯ ЯК ВІДКРИТТЯ ДЛЯ ПАРИЖА

— Попри відсутність власної держави, українські митці були і є в західному контексті. Можна згадати того ж Архипенка, кілька років тому в Києві була виставка робіт Соні Делоне. Наскільки такий образ українців, на вашу думку, відомий у Франції? І (що, можливо, навіть більш вагомо) наскільки цей світовий контекст українського мистецтва відомий для самих українців?

— Такий образ українця і також «вихідця зі Східної Європи» відомий у західному світі. Є ціла низка імен, які написали свою власну історію в Парижі. Знають Малевича,  Архипенка, Делоне, не менше відомі Башкірцева, Хмелюк та Грищенко... В Україні, у відповідних колах, звичайно, відомо про включеність українського мистецтва в європейський контекст. Водночас мистецтво, хоч би як ми намагалися, залишається, як і інші інтелектуальні сфери, для тих, хто його розуміє.

— Твори яких українських митців-класиків, на вашу думку, мають шанси здобути світову популярність?

— Залізна завіса, що поділила світ після Другої світової, мала негативне значення для України та всього регіону. Ми можемо бачити, що падіння Берлінської стіни було безпрецедентною подією, адже культура це взаємообмін. Без сумніву, що твори Мурашка, Пимоненка, Рокачевського та багатьох інших українських митців можуть бути цікавими на Заході. Прикладом такого відкриття для Парижа є виставка скульптур Йогана-Георга Пінзеля в Луврі. Хочу додати, що між західним мистецтвом та мистецтвом Східної Європи є відчутна різниця. Та поза сумнівом, ми можемо принести свою відкритість, емоційність, інтуїтивність в мистецтво Європи. Часом якраз на межі зіткнень народжується щось цікаве, це немов іскра від кремнію.

ЗБЕРЕЖЕНИЙ ЗВ’ЯЗОК ІЗ ЄВРОПОЮ

— Розкажіть, будь ласка, про своїх вчителів. Це від них у вас така інтегрованість, відчуття світових тенденцій? Чи це з’явилося вже після навчання в США?

— Хочу згадати про відомого графіка Богдана Сороку та живописця Карла Звіринського. Обидва за типом мислення були людьми Заходу. Особливо Звіринський та його оточення, що творили світ андерґраундного мистецтва у Львові. Львів, який втратив офіційний зв’язок із Європою під час Другої світової, зберіг цей зв’язок у неформальному спілкуванні в майстернях художників радянської доби. В епоху, коли мистецтво було поставлено на службу тоталітарного режиму, цей зв’язок був ковтком свіжого повітря.

Слід згадати і про Романа Сельського, який, навчаючись у Краківській академії мистецтв, проходив практику в Парижі. Там він і зустрів свою майбутню дружину Маргіт Райх, яка навчалася в студії Фернана Леже. Завдяки таким людям український живопис належить до західної школи, адже інша частина України позначена впливом імператорської академії Петербурга.

Водночас подорожі до США принесли своє. В ті часи це було для мене великим відкриттям. Школа ріки Хадсон, каліфорнійський імпресіонізм та колоризм, повоєнні мистецькі течії, які в своєму зв’язку з капіталом змінили хід історії мистецтва. Америка дуже змінила моє світосприйняття.

«ДОСКОНАЛІСТЬ, ЯКА ЗЦІЛЮЄ СЕРЦЕ Й ВЧИТЬ НАДІЯТИСЯ»

— Які ідейні постулати ви вважаєте засадничими у власній творчості? Чи змінювалися вони під час пошуку власного живописного стилю?

— Оскільки я народився в мистецькій родині, мистецтво в усіх його формах оточувало мене з дитинства. Природно вийшло, що я не відділяю творчість від життя. Крім того, моя сім’я передала мені ширше мислення, не дала мені стати закритим. Це, до речі, важливо й для України: не можна бути в ізоляції, варто стати частиною європейської родини, зберігаючи при цьому свою ідентичність. Хоч я і перебуваю у Франції, мене все одно називають українським художником: я не втратив свого обличчя, але модифікуюся. Як я вважаю: беручи від них краще, я сам стаю кращим. Для мене життя — це своєрідна мозаїка. Мені дуже подобається вислів Ніцше: «Оточуйте себе гарними, досконалими речами. Їхня досконалість зцілює серце й вчить надіятися».

Мій живопис змінювався разом зі мною впродовж років. І мене вже не дивує, що речі, на які я раніше не звернув би уваги, в один момент стають джерелом натхнення. Насамперед для мене цікаве мистецтво, яке оспівує цінність життя. Особливо в наш час, епоху антропоцену, коли людина вичерпує ресурси планети й, засмічуючи її, захоплює космос. Адже, знищуючи планету, людина знищує дім, у якому живе. Мистецтво так чи так має показувати світлу й темну сторони нашого існування. Від мистецтва можна очікувати, що воно змінить світ на краще, за умови якщо воно не просто констатує, який світ є. Мистецтво призначене для людини, і картини, полишаючи майстерню художника, стають частиною життя інших. Тож важливо, який меседж вони несуть.

«ІЗ ПАЛІТРИ ДЛЯ ЖИВОПИСЦЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ ВСЕ»

— Є такий вислів «По палітрі бачимо митця». Що саме мають на увазі? І чи змінювалася «ваша палітра»?

— Це дуже влучний вислів. Із палітри для живописця починається все. Палітра — це своєрідне поле бою. Далі, вже на полотні, рішення набирає форму. Я надзвичайно люблю живописний процес: майже безкінечно можу привносити зміни в свої полотна. Додаючи шар за шаром, елемент за елементом, я постадійно наближаюся до результату. І так година за годиною, день за днем. Нашарування цих моментів і творить симфонію полотна. Я обожнюю архітектуру та природний пейзаж, працюю в галузі портрету, фігурної композиції та ню. Однак у кінці-кінців поза сюжетом картини, пошук світла в прямому та переносному значенні лишається для мене ключовим. Той момент, коли фігуратив набуває абстрактних рис, особливо цінний. Адже більш виразно починає говорити настрій, мелодія картини. Слідуючи за внутрішньою потребою повністю не відділяти мелодику від сюжету, я залишаюся в полі фігуративу. Настрій, емоція, атмосфера картини — це головне.

Так, палітра змінювалася, як і техніка, адже я люблю експериментувати. Часто палітра змінюється залежно від світла: у Венеції вона зовсім інша, ніж у Парижі. Загалом для живописця, який творить на полотні «поетичний настрій», палітра є важливим інструментом поряд з іншими візуальними засобами. Я стараюся не законсервувати себе в догмі. Творчий процес для мене — це вихід поза межі вже знайденого. Я не дуже люблю, коли митець просто повторює себе. Для мене це своєрідна стерилізація творчого процесу, перетворення творчості на вироблення продукту. В Парижі все частіше говорять про l’art postcontemporain. Іншими словами — мистецтво вільне від догм. І це позитивна тенденція.

— Як змінилося життя митців під час пандемії? І чи змінилася роль мистецтва?

— З одного боку, пандемія надала час для більшої зосередженості, зануреності в самого себе, концентрації на своєму завданні. З іншого — вона збільшила відстань до публіки, адже через анулювання виставок та закриття галерей митці тимчасово втратили можливість презентувати свою творчість глядачеві. Збитки артсвіту внаслідок пандемії є чималими.

Крім того, я бачив по колегах, що часом пандемія модифікувала їхній стиль. Зокрема, в творах одного французького художника-абстракціоніста був присутній настрій катастрофи. Однак, як він сам казав, під час пандемії він уже не міг продовжувати працювати в цьому ключі. Натомість його творчість наблизилася до фігуративу та стала більш позитивна за своїм настроєм.

Ми, художники, наївно сподівалися, що пандемія змінить світ. Не знаю, чи зупиниться тепловий ефект і чи буде менше сміття. І загалом, не відомо, наскільки пандемії можуть змінити людину. Проте що цікаво: є й інший момент. Коли я роблю те, в що вірю, то в такий спосіб — так, світ змінюється. Це діє, як естафета. В такому плані мистецтво змінює життя і змінює світ.

— У одному з інтерв’ю ви сказали, що «мистецтво має давати надію». Чи посилила пандемія це ваше переконання і чи вплинуло це на стиль?

— Так, мистецтво має вселяти надію, стверджувати цінність життя. Шукати відповіді на вічні питання «хто ми?», «звідки?», «куди йдемо?». Пандемія оголила екзистенційні питання людини. І можна так сказати — очистила мій стиль.